Адже я походжу від Сінона 84.
— Я проповзу через усі їхні окопи,— озвався Евсфен.— А якщо мене спіймають, я поламаю їм руки й ноги, ще й потовчу животи. Адже я походжу від Геркулеса.
— А я проберуся туди, куди тільки птахи заліта-
ють,— докинув Карпалім.— Я не боюся ні списанні стріли, ї коневі, бодай найпрудкішому, не наздогнати мене. Я пройду по полю, не зачепивши жодної квітки, жодного колоса. Адже я походжу від амазонки Ка-мілли86.
РОЗДІЛ X
Про те, як Пантагрюелеві друзі вигубили шістсот шістдесят рицар/в
Аж тут друзі побачили, що до гавані мчать на бистрих конях рицарі. Було їх багато — як порахували згодом, шістсот шістдесят.
Рицарі хотіли спершу дізнатися, що це за корабель увійшов у гавань, потім захопити в полон команду, а корабель пограбувати.
— Друзі, всі на корабель!— скомандував Пантагрюель.— Я сам стану до бою. Мені не страшно — навіть якби ворогів було вдесятеро більше!
— Ні, так не годиться,— відгукнувся Панург.— Це ви, пане Пантагрюелю, ідіть на корабель, та не сам, а з усіма, крім мене. Я залишуся тут і прийму бій.
Епістемон, Евсфен і Карпалім мовили:
— Панург радить слушно. Йдіть на корабель! А ми залишимося з Панургом і допоможемо йому. Будьте певні — ми здолаємо ворогів. Самі побачите, які ми відважні та спритні.
— Хай буде по-вашому,^— сказав Пантагрюель,— Однак як прийдеться вам скрутно, я кинуся на виручку. Я не дам загинути моїм вірним друзям!
Тим часом Панург зняв із корабля дві довгі линви, прилаштував їх до палубного кабестану 86, кінці кинув на берег і виклав їх кільцями: одне велике, друге* всередині, менше.
— Йдіть на корабель,— мовив він до Епістемона,— і чекайте мого знаку. Коли я його подам, крутіть кабестан — і то якнайшвидше!— й тягніть до себе линви. А ви,— обернувся він до Евсфена й Карпаліма,— зустріньте ворогів і прикиньтесь, ніби злякалися їх. Кричіть: <Ми здаємося!* Дивіться тільки — не ступіть у кільця.
Панург побіг на корабель, схопив оберемок соломи
4*
99
й бочку з гарматним пор'охом, насипав пороху в кільця й став біля них із ґнотом у руках.
За хвилину рицарі були вже на березі. Ті, що мчали попереду, хотіли враз вискочити на корабель, та не змогли — берег був слизький і грузький. Сорок чотири рицарі беркицьнули на землю разом із кіш>-ми. Решта рицарів, подумавши, що на кораблі припливло багато вояків, приготувалися до бою.
Та Панург повів із ними таку мову:
— Вельмишановні добродії! Ви, мабуть, боляче забилися. Даруйте нам це, хоч вини нашої в тім немає. Ця вода надто масна. Адже морська вода завжди масна. А ми не будемо чинити вам опору. Ми здаємося на вашу милість і ласку.
— Здаємося! — в один голос вигукнули Епістемон, Евсфен і Карпалім.
Панург відступив трохи назад і, побачивши, що рицарі стоять усередині кілець, а друзі відійшли вбік, даючи дорогу величезній юрбі рицарів, які товклися біля самісінької води, зненацька гукнув до Епісте-мона:
— Тягни! Крути! Крути!
Епістемон швидко закрутив кабестан. Обидві линви враз обвилися навколо коней, і ті попадали на землю разом із вершниками.
Рицарі вихопили мечі й хотіли були розрубати линви, та Панург не ловив гав. Він підпалив гніт — і всіх рицарів охопило полум'я.
Вони горіли, наче душі в пеклі, приречені на довічні муки.
Згоріли всі. Вцілів тільки один рицар — баский кінь встиг вистрибнути з кілець.
Рицар помчав геть від жахливого вогнища, та слідом пустився Карпалім, наздогнав його, скочив ззаду на коня і погнав до корабля.,
Пантагрюель, побачивши, що ворога переможено, дуже зрадів. Він обійняв кожного з друзів по черзі, красно їм подякував і сказав, що вони — справжні герої. А потім звелів усім пообідати і бранця до обіду запросити.
Бранець, дивлячись на Пантагрюеля, тремтів із жаху. Він боявся, щоб Пантагрюель не проковтнув його. І справді — горлянка в Пантагрюеля була така широченна, що він міг проковтнути людину так легко, як я чи ви — шротинку. А в його роті людина —
навіть рицар у повному обладунку — зайняла б не більше місця, ніж просинка в'пельці віслюка.
Отак Панург. хитрістю домігся того, чого силою домогтися годі.
РОЗДІЛ XI
Про те, як Пантагрюель та його друзі поставили на березі два стовпи на честь власних подвигів
Пантагрюель та його друзі знесли з корабля на берег харчі й заходились обідати. Перегодом Карпа-лім сказав:
— Ото набридла мені ця солонина! Вона ж мов ропа — і в роті, і в горлі дере. Як хочеться свіженької дичини! Присягаюся черевом святого Обжери — я зараз щось уполюю! Ось почекайте трохи, не їжте! Я вас частуватиму!
Тут із лісу, що ріс при березі, вибігла сарна. Карпа-лім зірвався з місця, помчав за,нею і вмить и спіймав. А водночас схопив на льоту іще чотири дрохви, сім стрепетів, двадцять шість сірих і тридцять дві червоні куріпки, шістнадцять фазанів, дев'ять бекасів, дев'ятнадцять чапель, тридцять два диких голуби. До того ж він убив ногами з десяток чи то кролів, чи то зайців, п'ятнадцять вепрят, двох борсуків і трьох лисиць.
Отакий спритник був Карпа л ім!
Із усією цією здобиччю Карпалім повернувся до гурту.
Епістемон швиденько вирізав дев'ять рожнів, Евсфен оббілував і випатрав дичину, Панург поставив два сідла — із тих, що забрали у рицарів,— на манір жаровні й загадав рицареві-бранцю смажити дичину.
Розкішна вийшла трапеза. Вони вминали дичину — так, що аж за вухами лящало.
Нарешті Пантагрюель обізвався:
— Оце так працюємо щелепами! Либонь, якби кожному з вас прив'язати до підборіддя по дві пари бубонців, а мені — великі дзвони з кількох дзвіниць, чудовий би вийшов концерт! Справжня серенада!
— Поговорімо краще про те,,як би нам ворогів подолати,— озвався Панург.
— Що правда, то правда,— погодився Пантагрюель.
Він повернувся до бранця й мовив:
— Друже, нам треба знати, яке у вас військо — велике чи мале, як воно озброєне й де стоїть. Розкажи нам усе як є — а то й тебе оббілуємо!
— Я не брехатиму вам, мосьпане!—відповів бранець.— У нашому війську триста велетів — всім велетам велети! Щоправда, вони все ж таки менші від вас — крім велета Вовкулака, який ними командує. І всі велети — в кам'яних латах, а Вовкулак — в об ладунку з циклопових ковадл. Крім того, військо налічує сто шістдесят тридисячі хоробрих і бувалих піших вояків у панцерах із шкур упирів та одинадцять тисяч чотириста латників. А зброя ось яка: три тисячі шістсот подвійних гармат, безліч гармат обложних... О, ще й три тисячі дев'яносто чотири підкопники, мало не забув!
— А король теж тут?— спитав Пантагрюель.
— Авжеж, мосьпане! Ми величаємо його Анархом, королем дипсодів — бо немає в світі людей таких завжди спраглих, як ми, і які б так жадібно завжди пили. Намет Анарха теж охороняють велети.
— Ну, друзі, чи підете ви зі мною на велетів?— мовив Пантагрюель до Панурга, Епістемона, Евсфе-на й Карпаліма.
— Хай кара божа впаде на того, хто вас покине!— вигукнув Панург.— Та я всіх Анархових велетів виріжу, мов тих свиней!
— А я вам сюди всіх велетів притягну, а там уже робіть із ними, що самі схочете!— обізвався Епістемон.— Хоч варіть, хоч смажте, хоч печіть, хоч тушкуйте... Анархове військо менше, ніж Ксерксове, в якому було всього триста тисяч вояків. Фемістокл же мав тільки жменьку бійців, а все одно розбив Ксеркса! Будьте певні — ми переможемо!
— Геть усіх винищимо, й сліду не залишиться!— вигукнув Панург.
— Ну, то виступаймо, вірні мої друзі!— мовив Пантагрюель.— А втім, забарімося трохи. Я хочу поставити тут, на березі, пам'ятний стовп — на честь подвигу, який ви оце звершили.
Всі вони охоче й весело взялися до роботи. Поставили стовп, а на нього повісили сідло, кінський налобник з плюмажем, стремена, остроги, кольчугу, сталеві лати, шоломи, сокиру, шпагу, залізну рукавицю, булаву та наколінники.
Пантагрюель склав вірші й написав їх на стовпі. Ось вони:
Тут четверо мужів стялись верхом І, наче Фабій той чи Сціпіон, Могутнім розумом, а не списом Взяли нападників лихих в полон; їх мудрість подолала ескадрон, Шістсот і шістдесят рубак скосила; Нехай король, пішак, тура і слон Затямлять: розум — дужчий, аніж сила,
Адже нам здобути
Перемогу всюди,
Ворога збороть
І тріумф відчути
Пособляє мудрий
Тільки наш господь, Тому зважай на це й собі не шкодь, Нехай ти й велетень широкогрудий; До нього з вірою завжди приходь,— І щастя в битві за тобою буде.
А Панург тим часом поставив іще один стовп, такий самий заввишки й завтовшки, як перший, і почепив на нього роги, ноги та шкуру сарни, вуха трьох зайців, спинку кроля, щелепи зайдя, крила трьох дрохв, лапки чотирьох голубів, дерев'яний рожен, дірявий казан і глиняну сільницю. А потім теж написав вірші. Ось вони:
Тут сидьма четверо гульвіс розгром Такий вчинили, взявши бастіон Із пляшок, фляг і бурдюків з вином, Що запишався Бахус-вітрогон; Смачному зайцю віддали поклон — їм сита їжа черева набила; Така була підлива, що аж он їм пики від захоплення скривило.
Адже знають люди,—
Всяк до їжі лютий!—
Що велить нам плоть
Із чарок хильнути,
Трунку зачерпнути,
Від життя щедрот, Що без вина обід не лізе в рот, Без оцту й заєць викликає нуди;
Без спецій гору страви не збороть, І повару догани не минути.
— Ну, друзі, час вирушатиі— сказав Пантагрюель.— Немає кращого затінку, ніж затінок від бойового знамена, немає гарячішої пари, ніж пара від бойового коня, немає гучнішого дзвону, ніж дзвін бойового об ладунку! Вперед!
— Вперед! На ворога!— підхопив Панург.
РОЗДІЛ XII
Про те, як Пантагрюель переміг дипсодів та велетів
Пантагрюель звелів нокликати полоненого рицаря й сказав:
— Йди до свого короля і скажи йому, що завтра в обідню пору ми влаштуємо бенкет у його таборі! Вранці сюди припливуть мої галери, а на них — мільйон вісімсот тисяч вояків і сім тисяч велетів, іще більших за мене. І твій король переконається, що даремно напав на мою країну. Вилізе це йому боком!
— Мосьпане, я не хочу повертатися до Анарха! Я волів би змагатися проти нього у вашому війську!— благально мовив рицар.— Дозвольте мені залишитися! Присягаюсь — я буду вам вірно служити.
— Ні, ти повинен повернутися! Віднеси своєму королю оцей слоїчок з молочаєм та зернами червоного перцю, вимоченими в горілці. Хай Анарх скуштує цього зілля. Як проковтне бодай ложечку, то він — достойний мій супротивник.
Відпустивши рицаря, Пантагрюель скликав друзів на раду.
— Я сказав бранцеві, що вранці сюди припливуть галери із військом, і дав на здогад, що ми атакуватимемо табір Анарха завтра опівдні,— повідомив він.— Та я хочу напасти вночі, коли солдати поснуть.