Та й самих поетів, мабуть, породило море.
Звісно, в них трапляються й перлини, тим більше самі вони скидаються на мушлі. Часто замість душі я виявляв у них солоний слиз.
Від моря вони навчилися й пихи: хіба море не павич над павичами?
Навіть перед найбридкішим з усіх буйволів розпускає воно свій хвіст, йому ніколи не набридає те розкішне віяло із срібла й шовку.
Наіндичено дивиться на це буйвол, душею прихильний до піску, а ще прихильніший до негрів, та найприхильніший – до болота.
Що йому краса, і море, й павичеві оздоби! Це порівняння я прикладаю до поетів.
Воістину, сам їхній дух – павич над павичами й море пихи!
Глядачів потрібно поетовому духові, – бодай хоч і буйволів!..
Та мені вже набрид цей дух і я вже бачу годину, коли він набридне сам собі.
Я вже бачив, як мінялися поети, звертаючи свій погляд на себе.
Я бачив, що вже йдуть спокутники духу: вони виросли з поетів.
Так казав Заратустра.
ПРО ВИДАТНІ ПОДІЇ
У морі – неподалік Заратустриних блаженних островів – є острів, на котрому завжди димить вогнедишна гора; народ, а надто старі баби кажуть, що нібито нею, тією суцільною скелею, привалили браму до пекла; та все ж крізь вогнедишну гору пролягає вниз вузька стежина, що веде до брами.
На той час, коли Заратустра перебував на блаженних островах, лучилося якомусь кораблеві кинути якір біля острова, де стоїть вогнедишна гора; команда його ступила на берег постріляти кролів. Та під полудень, коли капітан та його люди знову посходились докупи, побачили вони раптом, як повітрям до них наближається людина і чийсь голос виразно промовив: "Пора! Давно пора!" Та коли видиво було зовсім близько, то, наче тінь, швидко пролетіло повз них у напрямку вогнедишної гори, – тоді вони, до краю збентежені, впізнали, що то був Заратустра; бо всі, опріч самого капітана, вже бачили його і любили його, як любить народ: відчуваючи заразом і любов, і страх.
– Дивіться! – крикнув старий керманич. – Заратустра йде до пекла!
Тоді ж, коли ці корабельники ступили на вогняний острів, поширилась чутка, що Заратустра пропав; а коли питали його друзів, ті розповідали, що Заратустра сів уночі на корабель, не сказавши, куди хоче податись.
Усі стривожились, а через три дні до цієї тривоги долучилась розповідь корабельників, і люди вже скрізь казали, що Заратустру забрав диявол. Хоч учні його сміялись із тієї балаканини, а один навіть сказав: "Я радше повірив би, що то Заратустра забрав диявола", – в глибині душі всі вони занепокоїлись і засумували; яка ж велика була їхня радість, коли на п'ятий день Заратустра об'явився серед них.
І ось оповідь про розмову Заратустри з вогняним псом.
– Земля, – сказав він, – має кору, і ця кора уражена хворобами. Наприклад, одна з цих хвороб називається "людина".
А друга хвороба називається "вогняний пес": про нього люди багато наслухались брехні й самі набрехали.
Щоб розвіяти цю таємницю, я перейшов море і побачив саму голу істину, – справді! – босу аж до шиї.
Тепер я вже знаю того вогняного пса, а заразом і всіх чортів вивержень і повалень, котрих бояться не тільки старі баби.
Виходь, вогняний собако, зі своєї безодні, – гукнув я, – і признайся, яка вона заглибока! Де ти там пирхаєш?
Ти вволю п'єш із моря: це виказує твоє пересолене красномовство! Справді, як на підземного пса, ти надто багато поживи береш з поверхні!
Для мене ти, в щонайліпшому разі, черевомовець землі; щоразу, коли я чув чортів вивержень і повалень, я помічав, що в них мова така, як у тебе: солона, брехлива й плитка.
Ви вмієте гарчати і сіяти попіл! Ви великі хвальки й добре опанували мистецтво кип'ятити намул.
Де ви, там неодмінно має бути поблизу намул і багато ніздрюватого, пористого й защемленого: все це рветься на волю.
"Воля", – найохочіше галасуєте ви; та я розучився
вірити у "видатні події", тому що круг них багато галасу й диму.
Повір мені, друже пекельний шуме! Найвидатніші події – це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.
Не навколо винахідників нового галасу, а навколо винахідників нових цінностей обертається світ; він обертається нечутно.
І признайся-но! Коли твій галас і дим розвіювались, було видно, що майже нічого не сталося. Що з того, що місто обертається на мумію і обеліск лежить у болоті!
А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі – кидати сіль у море, а обеліски – в болото.
В болоті вашої зневаги лежав обеліск; але такий його закон, що із зневаги повстає для нього нове життя й жива краса!
Тепер він зводиться в божественній подобі, спокушає своїми стражданнями; воістину, руйнівники, він ще подякує вам, що ви повалили його!
Таку пораду даю я царям, і церквам, і всьому, що старе літами й чеснотами – дайте лиш повалити себе! Щоб ви знову повернулися до життя, а до вас – чесноти!
Так промовляв я перед вогняним псом, та він з гарчанням урвав мене й запитав:
– Церква? Що це таке?
– Церква? – відповів я. – Це різновид держави, до того ж найоблудніший. Та помовч, лицемірний собако! Свій рід ти знаєш краще за інших!
Держава, як і ти, – пес лицемірства; як і ти, вона любить здіймати галас і пускати дим, – щоб повірили, ніби вона, як і ти, черевомовець.
Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі, – і їй вірять.
Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.
– Як, – закричав він, – найзначніший звір на світі? І їй вірять?
І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.
Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:
– Ти гніваєшся, вогняний собако, – отже, рацію маю я!
А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.
Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?
Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!
Та золото й сміх бере він з серця землі, бо, – щоб знав ти нарешті, – серце землі з золота.
Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив – скаву! скаву! – і заповз у свою печеру.
Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.
– Що мені думати про це! – сказав Заратустра. – Хіба я привид?
Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?
Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі – а то ще заживу я з нею лихої слави.
І знову Заратустра хитав головою й дивувався.
– Що мені думати про це! – повторив він.–
Чому привид кричав: "Пора! Давно пора!"
Чого це – давно пора?
Так казав Заратустра.
ВІЩУН
"...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.
З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: "Все пусте, все однакове, все вже було!"
І з кожного горба залунало у відповідь: "Все пусте, все однакове, все вже було!"
Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?
Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.
Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом, – та навіть вогонь стомився від нас.
Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!
Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, – так лунає наша скарга над гладінню боліт.
Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі – у могильних склепах!"
Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.
– Воістину, – сказав він своїм учням, – ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!
Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!
Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.
І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.
– Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!
Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.
Я зрікся всілякого життя, – так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.
Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.
Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!
Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.
З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.
Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.
Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.
Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.
Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.
Альпа! – гукав я. – Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?
І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.
Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.
Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.
Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.
Я жахливо налякавсь і впав додолу.