Рука митця повинна вирвати тебе від них, ти не можеш зовсім, назавжди піти на той світ, як усі ми, не залишивши жодного сліду свого буття, твій образ має жити, навіть коли ти сама вже давно станеш порохом, твоя краса має тріумфувати над смертю!
Ванда посміхнулася.
– Шкода, що зараз в Італії немає Тіціана чи Рафаеля, – сказала вона, – але може кохання підмінить геній – хто знає, може, наш маленький німець? Ванла замислилася.
– Так, він має мене намалювати, – і я потурбуюся, щоби сам Амур змішував йому фарби.
* * *
Молодий художник влаштував свою майстерню у її віллі – Ванда накинула на нього свої тенета. І ось він почав малювати мадонну з рудим волоссям та зеленими очима! Зробити з такої породистої жінки образ дівочої незайманости – на це здатен лише ідеалізм німця.Бідний хлопець направду ще більший осел, ніж я. Біда у тому, що наша Титанія відкрила наші ослячі вуханадто рано.
А тепер вона сміється з нас, і коли вона сміється, я чую її зверхній, мелодійний голос у його майстерні, під відчиненим вікном якої я стою і ревниво підслуховую.
– Та Ви божевільні, мене… Ах! Це неймовірно, мене малювати як Матір Божу! – вигукнула вона і знову засміялася. – Зачекайте, я покажу Вам інший свій портрет, портрет, що я сама намалювала. Ви мусите його скопіювати.
У вікні з'явилася, спалахнувши вогнем на сонці, її голівка.
– Ґрегоре!
Я поквапився сходами догори, через галерею до майстерні.
– Заведи його до лазні, – наказала Ванда, сама поспішаючи туди.
За якусь мить Ванда, одягнена лише в хутро, з батогом у руці, зійшла сходами і простягнулася, як тоді, на оксамитових подушках. Я ліг коло її ніг, вона поставила свою ногу на мене, а її права рука гралася батогом. "Дивися на мене, – сказала вона, – дивися своїм глибоким, фанатичним поглядом – так-так, так добре".
Художник страшенно зблід, він пожирав цю сцену своїми гарними, мрійливими блакитними очима, його вуста відкрилися, але він мовчав.
– Ну, як Вам подобається картина?
– Так, такою я хочу Вас намалювати, – промовив німець, але це вже була не мова, а якийсь стогін, що лише нагадував мову, плач хворої, смертельно хворої душі.
* * *
Рисунок вугіллям готовий, загрунтовано голову, м'язи, у кількох сміливих штрихах вже вимальовується її диявольське обличчя, у зелених очах виблискує життя.Ванда стоїть перед полотном, схрестивши руки на грудях.
– Картина буде, подібно до більшости із венеційської школи, одночасно й портретом, й історією, – пояснює художник, знову блідий, як смерть.
– А як Ви хочете її назвати? – запитала вона. – Та що з Вами, Ви хворі?
– Мені страшно… – відповів він, кидаючи втомлений погляд на прекрасну жінку в хутрі. – Але поговорімо про картину.
– Так-так, поговорімо про картину.
– Я уявляю собі богиню кохання, яка зійшла з Олімпу до смертного, і на цій сучасній землі вона і намагається зігріти своє чудове тіло у широкому, важкому хутрі, а свої ноги – на колінах у коханого Я уявляю собі улюбленця прекрасної деспотиці, яка шмагає раба, коли вже втомиться його цілувати, і він кохає її тим божевільніше, чим більше вона топче його ногами, так що я назву картину Венера у хутрі.
* * *
Художник малює поволі, та пристрасть його все зростає й зростає. Я боюся, що він врешті-решт накладе на себе руки. Вона заграє з ним і задає йому загадки, яких він не може розв'язати. При цьому він відчуває, як кров б'є йому в голову – а її це розважає.Під час сеансу вона ласує цукерками, скручує з паперових обгорток кульки і кидає у маляра.
– Мене тішить, що Ви маєте такий добрий настрій, милостива пані, – каже художник, – але Ваше обличчя зовсім втратило той вираз, що мені потрібний для моєї картини.
– Отой вираз, який Вам треба для Вашої картини? – сміючись відповіла нона. – Дістанете за хвилю, потерпіть.
Вона випростується і шмагає мене батогом. Маляр дивиться на неї, як заціпенілий, па його обличчі вимальовується дитяче здивування, змішуються огида і зачудування.
Поки Ванда мене шмагає, її обличчя все більше набуває отого жорстокого, глузливого характеру, який мене так зловісно захоплює.
– Чи це той вираз, що Вам треба для картини? – вигукує вона. Художник збентежено опускає погляд перед холодним блиском її очей.
– Це той вираз… – затинаючись, каже він, – але тепер я не можу малювати…
– Як? – насмішкувато кидає Ванда, – я, мабуть, можу Вам допомогти?
– Так! – вигукує німець, наче божевільний. – Шмагайте й мене!
– О! Із задоволенням, – відповідає вона, знизуючи плечима. – Але коли я шмагатиму, то шмагатиму по-справжньому.
– Шмагайте мене до смерти, – кричить маляр.
– Чи Ви дасте, щоби я Вас зв'язала? – запитує вона, посміхаючись.
– Так… – стогне він.
На хвилю Ванда покинула покій і повернулася зі шнурками у руках.
– Отже, Ви ще маєте відвагу віддатися до рук Венери у хутрі, прекрасної деспотиці, віддатися на її милість і гнів?
– В'яжіть мене, – глухо промовив маляр. Ванда зв'язала йому руки на спині, один шнурок протягнула під руки, а другий – довкола його тіла, і так прикріпила його до хрестовини вікна. Потім вона відкинула хутро назад, вхопила батіг і підійшла до нього.
Для мене ця сцена була сповнена такого моторошного чару, що його неможливо описати, я відчував, як б'ється моє серце, коли вона зі сміхом замахнулася для першого удару, і батіг просвистів у повітрі, а художник перед нею легко здригнувся, і потім, коли вона із напіввідкритим рогом, так що її білі зуби блищали між червоними вустами, шмагала й шмагала його, а він своїми зворушливими блакитними очима, як здавалося, благав її про помилування – це неможливо описати.
* * *
Тепер вона позує йому одна. Він працює над її головою.Мене вона залишила у сусідній кімнаті за важкою завісою, мене не було видно, але я бачив усе.
І то тільки вона думає?
Чи боїться вона його? Чи вона зробила його вже достатньо божевільним, чи це має для мене бути нова мука? У мене дрижать коліна.
Ванда і маляр розмовляють. Він говорить таким придушеним голосом, що я нічого не розумію. Вона так само відповідає. Що це означає? Чи існує між ними якась згода?
Я неймовірно страждаю. Серце ось-ось вискочить мені і грудей.
Ось він стає перед нею на коліна, обнімає її і притискає голову до її грудей, а вона, жорстока, сміється, і я чую. як вона голосно вигукує: "А! Вам знову треба батога".
– Жінко! Богине! Чи ти не маєш серця? Невже ти не вмієш кохати? – кричить німець. – Ти не знаєш, що це означає – кохати, з'їдати себе від бажання, від пристрасти. Чи можеш ти собі хоча б уявити, як я страждаю? Невже в тебе немає до мене жодного жалю?
– Ні, – гордо і насмішкувато відповідає вона. – Але я маю батіг.
Вона швидко витягає його з кишені свого хутра і б'є художника руків'ям в обличчя. Він підіймається і відступає на кілька кроків.
– Ви можете знову малювати? – запитує вона байдуже. Він не відповідає, а тільки знову підходить до мольберта і бере пензля й палітру.
Вона вийшла чудово. Це портрет, рівному якому за подібністю ще треба пошукати, і одночасно він зображає ідеал – такими, я би сказав, палаючими, такими надприродними, диявольськими є фарби.
Художник вилив на полотно всі свої муки, своє обожнення і свої прокляття.
* * *
Тепер він малює мене, щодня ми кілька годин на самоті. Сьогодні він звертається до мене тремтячим голосом і каже:– Ви кохаєте цю жінку?
– Так.
– Я також її кохаю. – На очах у нього виступили сльози. Він якийсь час мовчав і малював далі.
– У нас у Німеччині є гора, в якій вона живе, – пробурмотів пін. – Вона – відьма.
* * *
Картина готова. Ванда хотіла йому заплатити за неї, щедро, так, як платять княгині.– О! Ви вже мені заплатили, – сказав він, відмовляючись із болісним сміхом.
Як тільки він пішов від неї, то відкрив мені по-секрету свою папку і дозволив глянути досередини – і я перелякався. Її голова дивилася на мене так живо, ніби із дзеркала.
– Цю я візьму із собою, – сказав він, – вона моя, цієї вона не може у мене відібрати, я досить тяжко заробив її.
– Взагалі кажучи, мені шкода бідного художника, – сказала вона мені сьогодні – Це по-дурному, бути такою доброчесною, як оце я сьогодні. Ти згоден?
Я не наважувався їй відповісти.
– О, та я забула, що говорю з рабом. Я мушу вийти надвір, я хочу розвіятися, хочу забутися.
– Швидко, мою бричку!
* * *
Новий фантастичний туалет – російські чобітки з фіолетового оксамиту, обшиті горностаєвим хутром, сукня з такої ж тканини, підібрана й обшита вузенькими стрічками і кокардами з такого ж хутра, відповідно до цього облягаючий короткий плащ, також пишно підбитий горностаєм, висока шапочка з горностаєвого хутра в стилі Катерини II, з невеликим віночком з журавлиного пір'я, пришпиленим діамантовою шпилькою; руде волоссям розпушене по спині. У цьому вбранні вона підіймається на козли і править сама, я сідаю за нею. Як же вона шмагає коней! Запряг від того мчить, як шалений.Сьогодні вона, очевидно, хоче привернути загальну увагу, і це їй вдається. Сьогодні вона – левиця Кашіне. Її вітають із бричок; на стежці для пішоходів збираються групки, які говорять про неї. Але вона ні на кого не звертає уваги, лише легким порухом голови відповідає на вітання кавалерів старшого віку.
І ось тут назустріч на стрункому дикому вороному мчить якийсь молодик. Коли він бачить Ванду, то осаджує свого коня і дає йому йти кроком; ось він вже зовсім близько – він затримується і пропускає її – тепер і вона дивиться на нього – левиця на лева. Їхні очі зустрічаються, і коли вона мчить повз нього, то не може позбутися магічної сили його погляду і повертає за ним голову.
Мені зупиняється серце від того напівзачудованого погляду, яким Ванда його пожирає, та він цього заслуговує.
Він, їй Богу, дуже вродливий мужчина. Ба, ні, більше, він мужчина, яких я ще не бачив серед живих людей. У Бельведері він стоїть, витесаний із мармуру, з тією самою худорлявою, але сталевою мускулатурою, з тим самим обличчям, і тими ж розпущеними кучерями, і що робить його так особливо вродливим, це те, що він взагалі не має бороди. Якби в нього були не такі стрункі ноги, його можна було би прийняти за переодягнену жінку, а дивна складка довкола рота, лев'яча губа, яка дозволяє бачити зуби і яка вродливому обличчю раптом надає якогось жорстокого виразу…
Аполлон, який здирає шкуру з Марсія.
На ньому високі чорні чоботи, дуже вузькі штани із білої шкіри, коротку хутряну куртку, подібну до тієї, що носять італійські офіцери-кавалерійці, з чорного сукна з каракулевою облямівкою та багатим шнуруванням; а на чорних кучерях – червона феска[51].
Ось тепер я зрозумів чоловічий Ерос і здивувався б Сократові, якби він залишився цнотливим перед таким Алківіадом.