За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.
Розділ 9
КОРОВ’ЄВСЬКІ ВИТІВКИ
Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де мешкав покійний Берліоз, загруз у величезних клопотах, починаючи від попередньої ночі з середи на четвер.
Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала в будинок комісія, до якої входив Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза і разом з ним рушила до квартири № 50.
Там було зроблене опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої хатньої робітниці, ні легковажного Степана Богдановича в цей час у квартирі не було. Комісія повідомила Никанорові Івановичу, що рукописи небіжчика нею будуть узяті для розбору, що житлоплоща його, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня з їдальнею), переходить під оруду житлотовариства, а речі підлягають зберіганню на вказаній площі до зголошення спадкоємців.
Вістка про загибель Берліоза поширилася по всьому будинкові з якоюсь надприродною швидкістю, і від сьомої години ранку в четвер до Босого почали телефонувати, а потім і особисто приходити із заявами, в яких містилися претензії на житлову площу покійного. І протягом двох годин Никанор Іванович дістав таких заяв аж тридцять дві.
У них були благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на тісноту і неможливість жити в одній квартирі з бандитами. Серед іншого був вражаючий своєю художньою довершеністю опис викрадення пельменів, які у квартирі № 31 було покладено безпосередньо в кишеню піджака, дві обіцянки накласти на себе руки і одне зізнання в таємній вагітності.
Никанора Івановича викликали в передпокій його квартири, брали за рукав, щось нашіптували, підморгували і обіцяли не лишитись у боргу.
Муки ці тривали до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік зі своєї квартири до приміщення управи біли воріт, але як побачив він, що там також його підстерігають, утік і звідти. Сяк-так відбившись від тих, хто йшов за ним по п’ятах через асфальтовий двір, Никанор Іванович майнув у шостий під’їзд і подався на п’ятий поверх, де й була ця паскудна квартира № 50.
Відсапавшись на майданчику перед дверима квартири, гладкий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще й ще раз та почав бурчати й стиха лаятися. Однак і тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу урвавсь, і він, діставши з кишені дублікатну в’язку ключів, що належала будинкоуправлінню, владно відчинив двері й увійшов.
— Гей, робітнице! — гукнув Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня, чи що? Тебе нема?
Ніхто не озвався.
Тоді Никанор Іванович вивільнив двері кабінету від печатки, витяг з портфеля складаний метр і ступив у кабінет. Ступити він ступив, але завмер, вражений, у дверях і навіть здригнувся.
За столом покійного сидів невідомий, худий і довготелесий громадянин у картатому піджачку, в жокейській шапочці та в пенсне... ну, словом, той самий.
— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.
— Чи ба! Никанор Іванович! — заволав деренчливим тенором несподіваний громадянин і, схопившись на ноги, вітав голову наглим і насильницьким рукостисканням. Вітання це анітрохи не врадувало Никанора Івановича.
— Я вибачаюсь, — заговорив він з підозрою, — ви хто ж такий будете? Ви — особа офіційна?
— Ет, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув невідомець. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Все залежить від того, з якого боку дивитись. Все це, Никаноре Івановичу, хитке й умовне. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, і офіційна! А бува і навпаки, та ще як бува!
Розумування ці аж ніяк не вдовольнили голову будинкоуправління. Бувши від природи взагалі підозріливою людиною, він виснував, що базікало перед ним — особа якраз неофіційна, а найімовірніше, і пустопорожня.
— Та хто ж ви такий? Ваше прізвище? — чимдалі суворіше допитувався голова і навіть почав наступати на невідомого.
— Прізвище моє, — анітрохи не спантеличений суворістю, обізвався громадянин, — ну, скажімо, Коров’єв. Та чи не маєте охоти закусити, Никаноре Івановичу? Без церемоній, га?
— Я вибачаюсь, — уже обурено заговорив Никанор Іванович, — які тут закуски? (Треба визнати, хоч як це прикро, що Никанор Іванович мав натуру грубувату.) — На половині покійника сидіти не дозволено! Що ви тут робите?
— Та ви сідайте, Никаноре Івановичу, — анітрохи не нітячись, горлав громадянин і почав упадати, пропонуючи голові крісло.
Вкрай розлютившись, Никанор Іванович не прийняв крісла і заволав:
— Та хто ви такий?
— Я, перепрошую, перебуваю перекладачем при особі чужоземця, що має цю квартиру за резиденцію, — відрекомендувався той, хто назвав себе Коров’євим, і клацнув закаблуком рудого нечищеного черевика.
Никанор Іванович роззявив рота. Наявність якогось іноземця, та ще й з перекладачем, у цій квартирі була для нього найбільшим сюрпризом, і він зажадав пояснень.
Перекладач охоче дав їх. Іноземний артист добродій Воланд був люб’язно запрошений директором Вар’єте Степаном Богдановичем Лиходєєвим замешкати на час своїх гастролей, що мають тривати приблизно тиждень, у його помешканні, про що він ще вчора написав Никанорові Івановичу з проханням прописати іноземця тимчасово, поки сам Лиходєєв з’їздить у Ялту.
— Нічого він мені не писав, — з подивом сказав голова.
— А ви порийтесь у себе в портфелі, Никаноре Івановичу, — солодко запропонував Коров’єв.
Никанор Іванович, знизуючи плечима, розкрив портфель і виявив у ньому листа Лиходєєва.
— Як же це я про нього забув? — тупо дивлячись на розірваний конверт, промимрив Никанор Іванович.
— Чи таке ще буває, ото, Никаморе Івановичу! — торохтів Коров’єв. — Заклопотаність, неуважність, перевтома і зависокий кров’яний тиск, дорогий наш друже Никаноре Івановичу. Я сам страшенно неуважний! При нагоді за чаркою я вам розповім кілька бувальщин з моєї біографії, ото нарегочетесь!
— Коли ж Лиходєєв іде в Ялту?
— Та він уже поїхав, поїхав! — зарепетував перекладач. — Він, щоб знали, вже покотився! Він чорт його зна уже й де! — І тут перекладач замахав руками, як вітряк крилами.
Никанор Іванович сказав, що йому необхідно особисто побачити іноземця, але в цьому дістав од перекладача відмову: зовсім неможливо. Зайнятий. Дресирує кота.
— Кота, коли є бажання, можу показати, — запропонував Коров’єв.
Від цього, у свою чергу, відмовився Никанор Іванович, а перекладач тієї ж миті подав голові несподівану, але вельми цікаву пропозицію: з огляду на те, що добродій Воланд нізащо не хоче жити в готелі, а жити він призвичаєний просторо, то ось чи не винайме житлотовариство на якийсь тиждень, поки триватимуть гастролі Воланда в Москві, йому всю квартиру, тобто й кімнати небіжчика?
— Адже йому байдуже, покійнику, — пошепки сичав Коров’єв, — йому тепер, самі подумайте, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?
Никанор Іванович, трохи збентежившись, заперечив, що, мовляв, іноземцям належиться зупинятись у "Метро-полі", а не в приватних помешканнях...
— Кажу вам, вередливий, як чортзна-що! — зашепотів Коров’єв. — Ну не хоче! Не любить він готелів! Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — звірливо нарікав Коров’єв, тичучи пальцем у свою жилаву шию. — Вірите, всю душу вимотати! Приїде... і або вишпигує що, як найостанніший сучий син, або ж вередами вимучить: і те йому не так, і не йому інак!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, видима користь і певний зиск. А на гроші він не скупитиметься, — Коров’єв оглянувся, а потім шепнув на вухо голові: — Мільйонер!
Пропозиція перекладача була виразно практична, вельми солідна, але щось дивовижно несолідне було і в манері перекладача говорити, і в його одязі, і в цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Через це щось неокреслене точило душу голови, та все ж він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, преповажний дефіцит. На осінь треба було закупати нафту для парового опалення, а за що — катма. З інтуристовими грішми, мабуть, можна було б і викрутитись. Але досвідчений і обачливий Никанор Іванович сказав, що йому насамперед доведеться погодити це питання з інтуристським бюро.
— Я розумію! — загукав Коров’єв. — Як же без погодження! Неодмінно! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте! А щодо грошей не церемоньтесь, — пошепки докинув він, ведучи голову в передпокій до телефону, — з кого ж узяти, як не з нього! Коли б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! На те літо, як їхатимете за кордон, спеціально завертайте подивитись — ото диво!
Справа з інтуристським бюро полагодилася за допомогою телефону надзвичайно швидко, що вразило голову. З’ясувалося — там уже знають про намір добродія Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти нічого не мають.
— От і чудово! — горлопанив Коров’єв.
Трохи ошелешений його торохтінням, голова сказав, що житлотовариство згодне на тиждень надати квартиру № 50 артисту Воланду за плату по... — Никанор Іванович трохи затнувся і проказав:
— По п’ятсот рублів за день.
Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м’які стрибки важкого кота, він просичав:
— Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі?
Никанор Іванович подумав, що він докине: "Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!" — але Коров’єв сказав зовсім інше:
— Та хіба це гроші? Просіть п’ять, він дасть.
Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров’єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся — обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова, Тут Коров’єв попросив розписку на п’ять...
— Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів... — і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: — Ейн, цвей, дрей! — виклав голові п’ять нових банківських пачок.
Відбулося перераховування, що його Коров’єв пересипав жартами та примовками, на кшталт "гроші лічбу люблять", "без міри нема віри" і подібними.
Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попрохав контрамарочку...
— Про що мова! — ревнув Коров’єв.