Дан лежав з підтягнутими до грудей коліньми і тихо стогнав. Пітер був непритомний.
Лікар поправив на обох пледи, витер їм обличчя вологою серветкою і кілька секунд не рухався з місця. Нарешті підвівся, тримаючись за стінку, щоб не втратити рівновагу. Дженет голосно читала в мікрофон дані приладів. Лікар мовчки вийшов з кабіни.
Пасажирський салон нагадував зараз польовий госпіталь: у частини крісел спинки були опущені, закутані в пледи хворі тихо стогнали, деякі корчились від болю, щасливіші лежали непритомні. Друзі і рідні з жахом дивилися на своїх близьких, змінюючи їм мокрі примочки на головах.
Чайник, низько схилившись до свого співрозмовника, якого щойно з силою посадив у крісло, говорив:
— Я не маю до вас претензій, часом людині конче потрібно покричати. Але верещати на весь голос серед людей, яким і без того зле, лякати своїм криком жінок — це вже занадто. Наш лікар хороший хлопець, він знає своє діло. А за тих двох теж можете бути спокійні. Зрештою, інших немає, мусимо їм довіряти, якщо хочемо потрапити на землю більш-менш цілими.
Пасажир, до якого він звертався, трохи заспокоївся. Це був високий чоловік і, мабуть, удвоє товстіший за Чайника. Зараз він тупо дивився у вікно на своє власне відображення.
Чайник, побачивши лікаря, підійшов до нього. Бейрд вдячно поплескав його по плечу.
— А ви вмієте поводитись із людьми!
— Правду кажучи, я наляканий більше, ніж він, — серйозно заявив Чайник. — Свята правда. Чорти його знають, що б скоїлось, якби вас тут не було!.. — значущо здвигнув плечима. — Ну, як там справи, лікарю?
— Хіба я знаю? — відповів Бейрд. Його обличчя витягнулось. — Не дуже... — він кивнув на кабіну пілотів. — Спенсер ледве витримує напруження. На його плечах лежить більша відповідальність, ніж на будь-кому з нас.
— Ще далеко?
— Навіть не уявляю. Але якщо ми не збочили з курсу, то, мабуть, уже недалеко. Я зовсім утратив лік годинам. Таке відчуття, наче ми летимо вже бозна-скільки.
— А як ви гадаєте, чи є в нас шанси, лікарю? — спокійно спитав Чайник.
Бейрд здвигнув плечима.
— Шанси є завжди. Але тримати машину в повітрі — це одне, а приземлитися, не розтрощивши її на тисячу шматків, це вже зовсім інше. Оце все, що я знаю.
Лікар присів навпочіпки перед місіс Чайлдер, під пледом помацав їй пульс. Обличчя хворої сухе, мовби застигле, дихання уривчасте.
Містер Чайлдер запитав хрипким голосом:
— Лікарю, чи не можна їй якось допомогти?
Бейрд, дивлячись у запалі очі жінки, поволі відповів:
— Містере Чайлдер, ви чоловік розсудливий. Відповім вам щиро: ми робимо все для того, щоб якнайшвидше приземлитися і відправити хворих до лікарні. Для вашої дружини — це справа життя і смерті. — Губи Чайлдера беззвучно ворухнулися. — Хочу, щоб ви мене добре зрозуміли, — вів далі Бейрд. — Я зробив усе, що було можливо. І надалі робитиму. Але це мало в порівнянні з тим, що треба б було зробити. Коли б я раніше зробив їй укол морфію, то, мабуть, зменшив би її страждання. Тепер це вже ні до чого. Організм сам вжив заходів, щоб полегшити біль, — вона знепритомніла.
Чайлдер заговорив з видимим зусиллям:
— Не докоряйте собі, лікарю. Я знаю, що ви зробили все! І, незалежно від того... від того, чим усе це скінчиться, я вам вдячний.
— Ми всі вдячні вам! — вихопився Чайник. — Ніхто на вашому місці не зробив би більше!
Бейрд слабо посміхнувся, його рука лежала на чолі жінки.
— Мені приємно це чути, але це не змінить ситуації, — сказав він сухо. — Ви смілива людина, містере Чайлдер, я поважаю вас. Але не піддавайтесь ілюзіям...
— Я обіцяю вам, — схвильовано заговорив Чайлдер, — якщо ми вискочимо з цієї халепи, я розкажу всім! Всі будуть знати, чим ми вам зобов'язані.
— Киньте це! — Бейрд підвівся. — Пильнуйте і надалі, пане, щоб ваша дружина не мерзла. І час від часу зволожуйте їй губи. Якби вам пощастило влити їй в рот хоч кілька краплин води, це було б чудово. Пам'ятайте, що вона втратила дуже багато потрібної організмові рідини.
В цей час у Ванкувері Гаррі Бердік поповнював рідину в своєму тілі черговою склянкою кави.
Трелівен, крім мікрофона, що він його тримав у руці, мав ще навушники і невеличкий мікрофон, через який зараз розмовляв з радарною станцією.
— Радар, ви вже бачите їх на екрані?
У другій частині будинку начальник радарної станції, що сидів зі своїм помічником перед великим екраном, відповів:
— Ще ні.
— Не розумію, — звернувся Трелівен до диспетчера. — Вони вже повинні бути в радіусі дії радару.
Бердік нагадав:
— Не забувайте, що під час останніх подій літак втратив швидкість.
— Це вірно, — погодився Трелівен. — Негайно повідомте мене, коли щось помітите, — сказав у мікрофон і обернувся до Грімселла. — Боюсь вести його вниз крізь туман, поки не знатиму точно, де він. Попросіть, будь ласка, військову авіацію, щоб зробили ще один пеленг. — Кивнув радисту. — Увімкни. Алло, 714! Слухай мене уважно, Джордже! Зараз повторимо все ще раз, але спершу хочу пояснити тобі те, що ти міг забути за ці роки. Ти добре чуєш мене? Прийом.
Дженет відповіла.
— Ми слухаємо, Ванкувер. Чуємо добре. Прийом.
— Увага, 714. Перед приземленням треба перевірити механізми і встановити, як належить, різні важелі. Я зараз їх перелічу, аби ти знав, що на тебе чекає. Отже, передусім гідравлічна помпа: її просто треба ввімкнути. Тиск мусить бути від дев'ятисот до тисячі фунтів на квадратний дюйм. Коли шасі вже буде випущено, ввімкнеш додаткові помпи палива і перевіриш, чи маєш потрібну суміш. Потім установка пропелера. Ти все зрозумів? Коли це треба буде виконувати, я повторю усе знову. А тепер я скажу, де шукати потрібні вам кнопки і важелі. Починаємо...
Трелівен говорив, а Дженет і Спенсер по черзі відшукували те, що він називав.
— Скажи йому, Дженет, що вже знаємо де що шукати!
— Алло, Ванкувер. Вже знаємо. Прийом.
— Чудесно. 714. Ви певні, що знаєте, де що знаходиться і як ним користуватися? Цілком певні? Прийом.
— Так, Ванкувер. Цілком певні.
— 714, перевірте ще раз курс. Прийом.
— Так, Ванкувер. Летимо горизонтально над хмарами.
— Добре, 714. Зараз, Джордже, знову випусти закрилки на п'ятнадцять ступенів, швидкість сто сорок. Пройдемо всі етапи випускання шасі. Слідкуй за швидкістю. Якщо готовий, починай!
Спенсер похмуро виконував Трелівенові вказівки. Перш ніж щось зробити, він на мить зосереджувався. Дженет випустила закрилки, машину знову шарпнуло — швидкість різко зменшилась. На сході небо поволі рожевіло.
Трелівен скористався з вільної хвилини, щоб ковтнути холодної кави. Взяв у Бердіка сигарету, закурив. Він помітно спав з лиця, на щоках темніла щетина.
— Як ви оцінюєте теперішню ситуацію?— спитав Бердік.
— Ні краще, ні гірше, ніж передбачав, — відповів капітан. — Спенсер мав щонайменше десять разів випустити й підняти шасі. А тепер, якщо пощастить і нічого не трапиться, ми встигнемо зробити це найбільше три рази — і він уже буде над аеродромом. Якщо не зіб'ється з курсу, звичайно...
— А ви проведете з ним захід на посадку? — спитав диспетчер.
— Безумовно. Без цього я не дав би за їх життя й ламаного гроша. Адже Спенсер про все це має тільки приблизне уявлення. А взагалі... — Трелівен завагався.
Бердік кинув недокурок на підлогу і придушив його ногою.
— А взагалі що?..
Трелівен повернувся до нього:
— Гляньмо правді в очі: Спенсер весь час у шаленому напруженні, і це напруження поглиблене страхом... Якщо він не витримає... може, краще наказати йому сідати на воду...
— Але ж удар об воду?! — вигукнув Бердік. — І хворі! Ну, і літак? Списати його на злам?
— Нічого не зробиш, краще це, ніж… — Трелівен говорив холодно й рішуче, дивлячись просто в очі товстуну... — Якщо наш приятель скине нам на голови тисячі уламків, то твій літак однаково піде на злам.
— Гаррі не те мав на увазі, — швидко втрутився диспетчер.
— Так, так, я взагалі не те... — додав Бердік.
— І це ще не все. Коли він розіб'ється на аеродромі, то виникне пожежа. Це майже напевно. Тоді навряд чи пощастить когось урятувати. Пролітаючи над землею, він може зруйнувати устаткування аеропорту. Сідаючи на воду, він понівечить літак, зате є шанс, що залишаться живі пасажири, принаймні здорові. Вода зараз майже спокійна. Удар буде не дуже сильний. Радаром спрямуємо його якнайближче до патрульних і рятувальних човнів…
— З'єднай мене з морським флотом і з військовою авіацією. Морські й повітряні патрулі мають бути напоготові. Нехай виходять у море і чекають розпоряджень по радіо.
— Я, звичайно, не хотів би цього робити, — сказав Трелівен, обертаючись до карти на стіні. — Це практично означало б, що ми наперед відмовляємось від урятування хворих. Ми не встигнемо їх витягти, як машина піде на дно. Але що ж... Можливо, це буде єдиний вихід... — Він заговорив у малий мікрофон. — Радар, уже є що-небудь?
— Ще ні, — почув спокійну, майже байдужу відповідь, яка зовсім не відображала того величезного напруження, що панувало на радарній станції. — Зараз, зараз, чекайте!.. Може, це вони!.. Так, капітане, маємо їх! Вони збочили з курсу на десять миль! Зверніть праворуч на двісті шістдесят п'ять.
— Дякую! — сказав Трелівен. Кивнув головою на знак, що хоче говорити з літаком.
З центральної озвався телефоніст:
— Військова авіація повідомляє про оптичний контакт. Передбачений час приземлення: за тридцять вісім хвилин!
— Добре! — Трелівен наблизив мікрофон до рота. — Алло, 714! Ви виконали всі дії в зворотному порядку? Підняття шасі і закрилків? Прийом.
— Так, Ванкувер. Прийом, — почув він дівочий голос.
— Цього разу без клопоту? Йдете по горизонталі?
— Все гаразд, Ванкувер. Пілот каже, що поки що все гаразд. — Вони почули її уриваний, нервовий смішок.
— Чудово, 714! Вже бачимо вас на радарі. Ви збочили з курсу на десять миль на південь. Прошу зробити повільний поворот праворуч, додаючи газу, щоб не втратити швидкість, і летіти курсом 265. Повторюю: курс 265. Чи вам усе ясно? Прийом.
— Зрозуміли, Ванкувер. Прийом.
Трелівен визирнув у вікно. Надворі розвиднялося.
— На щастя, він уже зможе дещо бачити. Хоч тепер, в останні хвилини.
— Усі на місця, — пролунав голос Грімселла. — Повідом башту, Стен! Хай попередять протипожежну команду, — гукнув до заступника. Потім звернувся до телефоніста: — З'єднайте мене з поліцією.
— А мене з Говардом у кімнаті прес-конференції, — кинув Бердік і обернувся до Трелівена.