Пасажирів було багато, бо ранковими рейсами в Нью-Йорк, Вашінгтон, Чікаго, Майямі й Лос-Анджелес вирушали майже одночасно реактивні літаки кількох авіакомпаній.
Двічі Ключник казав собі: "Ну, ось воно, нарешті!" – але обидва рази його спіткало розчарування. Двоє чоловіків, сягнувши в кишеню по гроші чи квитки, знаходили там готельні ключі, що їх вони забули віддати портьє. Перший не полінувався виконати прохання, написане на пластмасовій бирці – відшукав поштову скриньку й кинув туди ключ. Другий віддав свій ключ касирові, і той сховав його в шухляду, пообіцявши, очевидно, повернути готелеві.
Але Ключник – битий жак – не втрачав надії. Він чигав далі, знаючи, що діждеться свого. І через десять хвилин був винагороджений за своє терпіння. Якийсь лисий добродій з червоним брезклим обличчям, вдягнений у пальто, поверх якого висіли фотоапарат і дорожня сумка, зупинився при виході коло газетного кіоска, вибрав собі журнал і разом з грішми витяг із кишені готельний ключ. Добродій сипнув чортами; його дружина, худа, лагідна з виду жінка, щось тихо сказала йому, а він гримнув у відповідь: "Нема коли!" Почувши це, Ключник подався слідом за ними. Ну, слава богу! Проходячи повз урну, чоловік кинув туди ключ.
Далі все вже було Ключникові за іграшку. Порівнявшись із урною, він впустив туди свою згорнуту газету, а потім, ніби раптом передумавши, зупинився, повернувся й видобув її. При цьому ключ теж опинився у нього в руці. За кілька хвилин, замкнувшись у чоловічому туалеті, він прочитав на бирці: "Готель Сейнт-Грегорі. Номер 641".
За півгодини, як часто буває, коли починає фортунити, він у такий самий спосіб заволодів ще одним ключем – і знову від номера в "Сейнт-Грегорі". Отоді-то він і подзвонив у готель і потвердив своє замовлення, вирішивши, що на сьогодні досить уже вештатися по аеропорту й випробовувати долю. Почин було зроблено – і почин непоганий. Сьогодні ввечері він ще почергує на залізничному вокзалі, а днів за два, можливо, знову відвідає аеропорт. Крім того, існують і деякі інші способи добування готельних ключів, і про один з них він подбав ще вчора ввечері.
Недаремно один нью-йоркський прокурор багато років тому зауважив у залі суду: "Щоразу, коли ми розглядаємо справу цього злочинця, це справа, так би мовити, ключова. Одверто кажучи, подумки я називаю його не інакше, як "Ключник Мілн".
Це зауваження перейшло із судового протоколу в поліційний архів, прізвисько пристало до Мілна, і він носив його не без гордості, яка випливала з професійної впевненості в тому, що рано чи пізно можна здобути ключ до будь-яких дверей – треба тільки діяти обережно, терпляче, ну, і, звісно, мати хоч трохи талану.
Він заробляв, власне, на недбалому ставленні людей до готельних ключів – ставленні, яке, до речі, частенько доводить до розпачу службовців великих готелів. Розраховуючись за постій, мешканець мусить повернути ключ від номера. Але багато людей забувають про це й від'їздять із ключем у кишені. Совісні потім кидають його в поштову скриньку, і такі великі готелі, як "Сейнт-Грегорі", щотижня сплачують поштовому відомству п'ятдесят доларів за повернуті ключі. Та є й забудьки, що залишають ключі собі на згадку чи байдуже викидають їх. Останні й годують професійних готельних злодіїв на зразок Ключника.
З будинку аеропорту Ключник повернувся до автостоянки й сів у "форд-седан" моделі п'ятирічної давності, який він купив у Детройті й яким приїхав, зробивши зупинку в Канзас-сіті, до Нового Орлеана. Це була нічим не примітна машина темно-сірого кольору, не дуже нова й не дуже стара – словом, саме така, яка потрібна була Ключникові в його несполучній з будь-якою екстравагантністю професії.
Мотор завівся відразу – Ключник власноручно перебрав і відрегулював його, скориставшись із знань, набутих державним коштом під час однієї з численних відсидок.
Сумлінно дотримуючись дозволених швидкостей, він проїхав чотирнадцять миль від аеропорту до центру міста й поставив машину на стоянці коло Кенел-стріт, за кілька кварталів од готелю, який ще вчора обійшов і оглянув з усіх боків. З собою в нього було тільки дві валізи – решту багажу він залишив в оплаченому за кілька днів наперед номері мотелю. Тримати кімнату про запас було, звісно, витратно, але – береженого бог береже. Мотель правитиме йому за схованку для здобичі, а як, не доведи господи, станеться щось – до нього можна буде й не повертатись. Ключник подбав про те, щоб там не залишилося жодних слідів, які могли б навести поліцію на його особу, а ключ від мотельного номера сховав у повітряний фільтр автомобільного карбюратора.
До "Сейнт-Грегорі" він увійшов упевненою ходою, покинув валізи коло швейцара й заповнив реєстраційний бланк на ім'я Б. У. Мідера з Енн-Арбора, штату Мічіган. Реєстратор, на якого справили належне враження дорогий костюм і тверді, владні риси обличчя прибулого, розмовляв з ним дуже чемно й запропонував номер 830. Ключник задоволено подумав, що тепер він матиме три ключі від готельних номерів, хоч адміністрації відомо тільки про один.
Номер 830, до якого розсильний привів його через кілька хвилин, виявився просто ідеальним" Він був просторий і вигідний, а головне, як помітив по дорозі Ключник, – розташований за кілька кроків од службових сходів.
Залишившись на самоті, він акуратно розпакував речі й вирішив перепочити перед великотрудною нічною роботою.
7
На той час, коли Пітер Макдермот спустився у вестибюль, Кертіса О'Кіфа вже припровадили до його номера. Пітер вирішив не підніматися туди: іноді надмірні вияви уваги дратують гостя не менше, аніж брак їх. До того ж, офіційно О'Кіфа вітатиме сам Уоррен Трент. Пітер обмежився тим, що перевірив, чи повідомлено хазяїна готелю про прибуття високого гостя, і поїхав на п'ятий поверх, де в номері 555 його чекала Марша Прейскотт.
– Як добре, що ви прийшли, – сказала вона, відчинивши двері. – А я вже думала, ви забули про мене.
На ній було легке золотаве платтячко без рукавів – видно, приинесене вранці з дому на її прохання. Розпущене чорне волосся вільно спадало на плечі, і це пасувало їй більше, ніж учорашня "доросла", а до того ж скуйовджена зачіска. Перед Пітером стояла напівжінка-напівдитина, така гарна й зваблива, що йому аж дух перехопило.
– Даруйте, що примусив вас чекати, – сказав він, милуючись нею. – Але ви, бачу, не марнували тут часу.
Вона всміхнулася.
– Я подумала, що, може, вам потрібна буде піжама.
– Я користуюся нею дуже рідко, як і цією кімнатою.
– Покоївка вже сказала мені про це. Отже, ви не будете заперечувати, якщо я залишуся тут ще на одну ніч?
– Залишитесь? Чи можна поцікавитися, чому?
– Я… Мені важко відповісти, – вона завагалася, не зводячи очей з його обличчя. – Просто мені здається, що тут я швидше оговтаюся після вчорашнього. – Але самій собі вона призналася, що хотіла б ще трохи відтягти своє повернення до великого порожнього особняка в Гардені.
Пітер трохи розгублено кивнув.
– А як ви почуваєтеся?
– Краще.
– Слава богу.
– Але таке, видно, легко не забувається, – сказала Марша. – І одного я не можу собі подарувати. – що погодилася прийти на цей бал. Ви мали рацію.
– Я не казав цього.
– Так, але ви про це подумали.
– Коли й подумав, то зразу, мабуть, нагадав собі, що ніхто з нас не застрахований від неприємностей.
Вони помовчали, потім Пітер сказав:
– Може, сядемо? – І коли вони вмостилися в кріслах, пояснив:
– Я хотів би почути від вас, із чого все це почалося.
– Знаю, – відповіла дівчина й прямо, – а він уже почав звикати до цієї прямоти, – додала: – Тільки чи варто все це вам розповідати?
Вчора ввечері вона, приголомшена, шокована, відчувала тільки сором і безмежну втому. Але шок минувся, а щодо сорому, то ще невідомо, що краще – мовчати чи вимагати покарання нападників. Тим більше, що Лайл Дюмер та його дружки, протверезившись, навряд чи стануть вихвалятися своїм "подвигом".
– Звісно, мовчати – ваше право, – сказав Пітер. – Але дозвольте вам нагадати: якщо злочин минає людині безкарно, вона його неодмінно потім повторює – коли не з вами, то з кимсь іншим. – Марша збентежено закліпала очима, а він провадив далі: – Я не знаю, чи хлопці – ваші друзі. Та навіть якщо це так, не бачу причин вигороджувати їх.
– Один з них був моїм другом. Принаймні, я так гадала.
– Зараз ідеться не про дружбу, – наполягав Пітер, – а про те, що вони намагалися зробити – й зробили б, якби не наспів Ройс. Більше того, зачувши небезпеку, вони кинулися врозтіч, як щури, а вас покинули напризволяще.
Марша невпевненим голосом відповіла:
– Вчора ви, здається, казали, що знаєте імена двох з них.
– Номер був записаний на ім'я Стенлі Діксона. Друге відоме мені ім'я – Дюмер. Це ж були вони?
Вона кивнула.
– Хто був заводієм?
– По-моєму… Діксон.
– Ну, то розкажіть мені все по порядку.
Марша раптом зрозуміла, що її позбавлено ініціативи: вона має коритися чужій волі. Для неї це було новиною і, дивна річ, – подобалося їй. Дівчина слухняно розповіла про все, що діялося з нею від тієї хвилини, як вона пішла з танців, і аж до появи її рятівника – Елоїса Ройса.
Пітер лише двічі перебивав її. Чи бачила вона в сусідній кімнаті жінок, про яких згадували Діксон та інші? Чи заходив у номер хто-небудь із службовців готелю? У відповідь на обидва запитання вона заперечливо похитала головою.
Тепер їй хотілося розповідати й пояснювати далі. Всієї цієї історії не сталося б, сказала вона, якби вчора не був день її народження.
– Вчора був день вашого народження? – здивовано перепитав він.
– Мені сповнилося дев'ятнадцять.
– І ви в цей день були самі?
Марша вирішила: якщо вже сповідатися, то до кінця. І розповіла про телефонний дзвінок з Рима й про те, як засмутилася, почувши, що батько затримується.
– Ну от, – сказав Пітер, коли дівчина замовкла, – тепер я вже хоч трохи розумію, що сталося.
– Таке більше не повториться. Ніколи.
– Я вам вірю. – Він перейшов на діловий тон. – І хочу використати дещо з того, що ви мені розповіли.
– Як саме? – збентежено спитала вона.
– Я викличу тих чотирьох – Діксона, Дюмера та двох їхніх дружків – у готель і побалакаю з ними.
– А якщо вони відмовляться прийти?
– Прийдуть – ніде не дінуться. – Пітер уже знав, як їх примусити.
Марша, все ще стривожена, спитала:
– А не вийде так, що після того все місто заговорить про мене?
– Можу вас запевнити, що після нашої розмови у них взагалі пропаде охота балакати.
– Гаразд, – погодилася дівчина.