Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку – тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.
За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман – старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей – мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:
– Вживай усі ліки – від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну –¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов'янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.
– А, це ти?.. – мовив він до Вокульського, повертаючи голову. – Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.
Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:
– Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?
– Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з'єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.
– А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?
– Байдужість до смерті, – відповів доктор, – характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя – це ознака наближення старості.
Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.
– Як ти думаєш, – спитав Вокульський, – чи можна… любити жінку ідеальною любов'ю і не прагнути її фізично?
– Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.
– Інстинкт – рід – інстинкт продовження чогось – продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.
– Зроби шосту, – озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, – й оженися.
– Шосту?.. – спитав Вокульський, підводячись на канапі. – А де ж п'ята?
– П'яту ти вже зробив: закохався.
– Я?.. В мої літа?..
– Сорок п'ять років, – це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, – відповів доктор.
– Знавці кажуть, що найнебезпечніша – перша любов, – тихо мовив Вокульський.
– Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої – нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.
– А чому ти сам не оженився?
– Бо моя наречена вмерла, – відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. – Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…
Він знову взявся до волосся і мікроскопа.
– А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? – спитав Вокульський.
– Та, що самогубцям не треба перешкоджати, – відповів доктор.
Вокульський полежав ще хвилин з п'ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.
– Бувай здоров, Михайле.
Доктор одірвався від стола.
– Ну?..
– Їду в Болгарію.
– Чого?
– Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. – відповів Вокульський.
– Або?..
– Або не повернусь зовсім.
Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.
– Sit tibi terra levis[34], – спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.
Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:
– Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам'ятай: в окремих пакетиках, з написами.
Ну, ти ж знаєш, як це робиться…
…Вокульський опам'ятався від цих далеких спогадів.
Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.
Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі – Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче – Вісла.
Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.
– Висоцький?.. – сказав він. – Що ти тут робиш?
– Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, – відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.
– Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? – спитав Вокульський.
– А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…
– Що ж ти робиш?
– Та так – що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.
Але й у нього біда – його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.
– Ну, а ви як тепер?
– Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я – отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам'ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли?
Такий уже, видно, час настав, що всім доводиться погибати, – зітхнув бідолаха.
Вокульський замислився.
– За квартиру у вас заплачено? – спитав він.
– Нема чого, пане, й платити, бо нас і так виганяють.
– А чому ти не прийшов у магазин, до пана Жецького?
– Не смів, пане. Кінь минувся, віз в заставі у єврея, кубрак на мені, як на старцеві… З чим же мені було йти, та ще й людям голову морочити?..
Вокульський вийняв гаманця.
– Ось тобі, – сказав він, – десять карбованців на святки. Завтра опівдні приходь у магазин, дістанеш записку на Прагу. Там у баришника вибереш собі коня, а після свят приїжджай на роботу. У мене зароблятимеш карбованців по три за день, потроху сплатиш борги. Ну, якось даси собі раду.
Відчувши в руках гроші, бідолаха затремтів. Він уважно слухав Вокульського, а сльози текли по його худющому обличчі.
– Чи вам, пане, хто-небудь сказав, що у нас… отак?..
Бо до нас уже з місяць тому хтось присилав сестру-жалібницю, – додав він пошепки. – Вона сказала, що я ледащо, і дала квиток на пуд вугілля в крамницю на Залізній вулиці. Чи це ви так, самі від себе?..
– Іди додому, а завтра приходь у магазин, – сказав Вокульський.
– Іду, паночку, – відповів бідолашний чоловік, кланяючись до землі.
Він пішов, але раз у раз зупинявся на дорозі – мабуть, думав про несподіване щастя.
У Вокульського зринула якась думка.
– Висоцький! – гукнув він. – А як звуть твого брата?
– Каспер, – відповів Висоцький, бігом повертаючись до нього.
– Коло якої станції він живе?
– Коло Ченстохова, пане.
– Іди додому, може, Каспера переведуть у Скерневиці.
Але Висоцький, замість іти додому, підійшов ближче.
– Перепрошаю, вельможний пане, – несміливо сказав він. – А якщо до мене хто-небудь причепиться: відкіля у мене стільки грошей?..
– Скажеш, що взяв у мене на одробіток.
– Розумію, пане… Бог… хай бог…
Але Вокульський уже не чув його; він ішов в бік Вісли й думав: "Які вони щасливі, всі оці люди, у яких тільки голод викликає апатію, а холод – страждання… І як легко їх ощасливити!.. Навіть з моїми скромними засобами я міг би врятувати кілька тисяч сімей. Неймовірно, але – факт".
Вокульський дійшов до берега Вісли і, вражений, спинився. На кількаморговому просторі височів пагорб найогиднішого смердючого сміття, що майже ворушилось під сонячним промінням, а за кільканадцять кроків від нього містилось водосховище, з якого пила воду вся Варшава. "Ось де, – думав він, – вогнище всілякої зарази. Що вчора викидали на смітник – сьогодні п'ють; потім перебираються на Повонзки[35] і в другій частині міста заражають своїх ближніх, які ще залишились живими.
Якби тут влаштувати бульвари, а нагорі добути джерельної води – можна б щороку врятовувати кілька тисяч людей від смерті і кілька десятків тисяч від хвороб… Роботи небагато, а вигода величезна; природа уміє віддячувати за працю".
В западинах і в ямах огидного пагорба він помітив якісь людські подоби. То було кілька пияків чи злодіїв, що дрімали на сонці, дві ганчірниці й одна закохана пара: вона – сильно прищувата жінка, він – сухотний чоловік з проваленим носом. Здавалось, то не люди, а породжені цим сміттям примари хвороб, одягнені в людське лахміття. Всі вони одразу зачули чужого; навіть сонні попідводили голови і поглядали на нього, немов здичавілі пси.
Вокульський усміхнувся. "Якби я прийшов сюди вночі, вони, напевне, вилікували б мене від меланхолії. А завтра я вже спочивав би під отим сміттям, яке кінець кінцем не гірше за всяку іншу могилу. Там, нагорі, зчинився б галас, цих добрих людей переслідували б та проклинали, а вони, може б, зробили для мене добре діло.
Ті, хто спочив у снах могильних,
Турбот не відають земних.
І незворушний дух у них –
В їх прагненнях сумних, безсильних…
Чи я стаю справді сентиментальним?.. Мабуть, у мене таки добре розходились нерви. Проте бульвар не вибавив би оцих могікан; відціля вони перебралися б на Прагу або ще далі й робили б собі те саме – кохалися б, як ота парочка, і навіть множилися б. Яких же гарних, вітчизно, матимеш нащадків, що народяться від прищавої матері й безносого батька та виховаються на смітнику!
Мої діти були б інакші: від неї вони перебрали б вроду, а від мене силу… Але їх не буде. В цій країні тільки хвороби, злидні та злочини єднаються на весільному ліжку і навіть знаходять притулки для нащадків.
Страшно подумати, що тут буде через кілька поколінь…
А є ж прості ліки – обов'язкова праця, звичайно, справедливо оплачувана.