А коли будинок Сари зник за деревами, Дагон підвівся в човні і, піднявши руки вгору, заволав:
— О Ваал Сідон! О Ашторет!.. Помстіться за мою ганьбу проклятій дочці Іуди. Хай зникне її зрадлива краса, мов крапля дощу в пустелі! Хай хвороби сточать її тіло й безумство охопить душу. Хай царевич вижене її з дому, мов паршиву свиню!.. І як сьогодні вона відштовхнула мій келих, так нехай прийде час, щоб люди відштовхнули її висохлу руку, коли вона, гинучи від спраги, благатиме кухлик мутної води!..
Він плювався і бурмотів якісь незрозумілі слова, страшні слова, аж чорна хмара на мить заступила сонце, а вода круг човна помутніла й заклекотіла, здіймаючись великими хвилями. Коли він замовк, знову заясніло сонце, але річка все хвилювалася, наче її збурив новий приплив води.
Дагонові веслярі полякались і перестали співати, хоч, відокремлені від свого пана стіною намету, не бачили, що він виробляв...
З того часу фінікієць не показувався на очі наступникові трону. Але одного разу царевич, повернувшись у свій палац, застав у спальні гарненьку шістнадцятилітню фінікійську танцівницю. Все убрання її складалося із золотого обруча на голові і тонкої, мов павутина, шалі на плечах.
— Хто ти? — спитав царевич.
— Жриця і твоя раба, а прислав мене пан Дагон, щоб я розвіяла твій гнів на нього.
— Як же ти це зробиш?
— А отак... Сідай тут, — сказала фінікіянка, садовлячи його в крісло. — Я стану навшпиньки, щоб бути вищою за твій гнів, і цією освяченою шаллю відганятиму від тебе злих духів... А киш!.. А киш!.. — шепотіла вона, танцюючи круг Рамзеса. — Нехай руки мої знімуть похмурість з чола твого... Нехай мої поцілунки повернуть ясний погляд очам твоїм... Нехай биття мого серця наповнить музикою вуха твої, володар Єгипту! А киш!.. А киш!.. Він не ваш, він мій... Любов потребує такої тиші, що навіть гнів мусить вгамуватись перед нею...
Танцюючи, вона бавилась волоссям Рамзеса, обнімала його за шию, цілувала в очі. Нарешті, втомлена, сіла біля ніг царевича і, поклавши голову йому на коліна, не зводила з нього очей, швидко дихаючи розкритими устами.
— Ти вже не гніваєшся на твого слугу Дагона?.. — шепотіла, гладячи його по обличчю.
Рамзес хотів поцілувати її в уста, але вона схопилась і відбігла від нього, благаючи:
— О ні, не можна!..
— Чому?
— Я незаймана дівчина й жриця великої богині Ашторет... Ти повинен дуже любити й шанувати мою покровительку, тільки тоді тобі можна було б поцілувати мене.
— А тобі можна?
— Мені все можна, бо я жриця й Дала обітницю зберегти свою чистоту...
— То чого ж ти прийшла?
— Щоб розігнати твій гнів. Я зробила це і йду. Будь здоровий і завжди добрий, — додала вона, кинувши на нього проникливий погляд.
— Де ти живеш?.. Як тебе звати?.. — питав царевич.
— Звуся я Ніжність. А живу... Але навіщо про це говорити? Ти ще не скоро прийдеш до мене.
Вона махнула рукою й зникла, а царевич, мов одурманений, нерухомо сидів у кріслі. Виглянувши через якусь хвилину у вікно, він побачив багаті ноші, що їх чотири нубійці швидко несли в бік Нілу.
Рамзес не жалкував за танцівницею: вона здивувала його, але не захопила.
"Сара спокійніша від неї, — думав він, — і на вроду краща. До того ж... здається мені, ця фінікіянка холодна в коханні, а пестощі її — завчені".
Але з того часу Рамзес перестав гніватись на Дагона, тим більше що, коли він був якось у Сари, до нього прийшли селяни і, подякувавши за заступництво, сповістили, що фінікієць уже не змушує їх платити додаткові податки.
Так було під Мемфісом. Зате в дальших маєтках орендар царевича надолужував свої втрати.
Розділ чотирнадцятий
У місяці хояк, від половини вересня до половини жовтня, води Нілу досягли найвищого рівня і почали потроху спадати. В садах збирали плоди тамаринду, фініки й оливки, а дерева зацвіли вдруге.
В цей час його святість Рамзес XII залишив свій сонячний палац під Мемфісом і з великим почтом, на кількох десятках пишно оздоблених суден, поплив, до Фів дякувати богам за добрий розлив, а заразом принести жертви в гробницях вічно живих предків...
Всемогутній володар дуже ласкаво попрощався із своїм сином і наступником, але державні справи на час своєї відсутності доручив Гергорові.
Царевич Рамзес так боляче відчув цей вияв царської неласки, що три дні не виходив із свого палацу, нічого не їв і тільки плакав. Потім перестав голитись і перебрався в маєток до Сари, щоб не зустрічатися з Гергором і водночас зробити прикрість матері, яку вважав причиною своїх нещасть.
Другого ж дня в цьому тихому, куточку його відвідав Тутмос, який привіз із собою два човни з музикантами і танцівницями, та ще один — повний кошів із стравами, квітів та глеків з вином. Але царевич вирядив музикантів і танцівниць назад і, покликавши Тутмоса до саду, сказав йому:
— Напевно, тебе прислала сюди моя мати (хай живе вона вічно!), щоб розлучити мене з єврейкою? Отже, перекажи її величності, що, якби Гергор став не тільки намісником, а навіть сином мого батька, я робитиму те, що мені подобається. Я їх добре знаю... Сьогодні вони схочуть позбавити мене Сари, а завтра — влади. Я їм доведу, що вмію стояти на своєму.
Царевич був роздратований. Тутмос знизав плечима й відповів:
— Як буря заносить птаха в пустелю, так гнів викидає людину на берег несправедливості. Чи ж можна дивуватися, коли жерці невдоволені, що наступник трону зв'язав своє життя з жінкою чужої землі й віри? Правда, Сара їм не подобається, тим більше що вона в тебе одна. Якби ти, як усі молоді вельможі, мав кілька жінок, і різних, ніхто б не звертав уваги на єврейку. Але що поганого жерці зробили Сарі? Нічого... Навпаки, один жрець навіть захистив її від розлюченої юрби розбишак, яких ти милостиво звільнив з в'язниці.
— А моя мати? — перебив царевич. Тутмос усміхнувся:
— Твоя шановна матінка любить тебе, як свої очі й серце. Звичайно, їй теж не подобається Сара, але знаєш, що мені якось сказала її величність цариця?.. Щоб я відбив, у тебе Сару!.. Он який вигадала жарт! На це я відповів їй теж жартома: "Рамзес подарував мені зграю гончаків і двох сірійських коней, коли вони йому набридли; може, він колись віддасть мені й свою коханку, яку я змушений буду прийняти, та ще й, мабуть, не саму".
— І не сподівайся. Тепер я нікому не віддам Сару, і саме тому, що через неї батько не призначив мене намісником.
Тутмос похитав головою.
— Ти дуже помиляєшся, — відказав він. — Так помиляєшся, що мене це навіть лякає. Невже ти й досі не збагнув, чому на тебе впала царська неласка, хоч це знає кожна розумна людина в Єгипті?..
— Нічого не знаю...
— Тим гірше, — збентежено мовив Тутмос — Хіба ти не знаєш, що після маневрів воїни, а надто грецькі, по всіх шинках п'ють за твоє здоров'я?
— Для цього вони й одержали гроші.
— Так, але не для того, щоб кричати на все горло, що ти, сівши на престол після його святості (хай він живе вічно!), почнеш велику війну, після якої в Єгипті настануть зміни... Які зміни? І хто за життя фараона насмілюється говорити про плани наступника?..
Царевич спохмурнів.
— Це одне, але скажу тобі й друге, — вів далі Тутмос, — бо зло, як гієна, ніколи не ходить само. Чи знаєш ти, що селяни співають пісні про те, як ти звільнив розбишак із в'язниці, і — а це ще гірше — кажуть, що ти, сівши на престол, скасуєш податки?.. До того треба додати, що коли серед селянства починалися балачки про несправедливість та про податки, завжди вибухали заколоти. І тоді або зовнішній ворог вдирався в ослаблену країну, або Єгипет розпадався на стільки частин, скільки в ньому було номархів... Подумай сам, нарешті, чи ж годиться, щоб у Єгипті чиєсь ім'я вимовляли частіше, ніж ім'я фараона? І чи можна, щоб хтось ставав між народом і нашим володарем? Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на все це дивляться жерці.
— Звичайно, кажи...
— Так от. Один велемудрий жрець, що з башти храму Амона спостерігає рух небесних світил, вигадав таку притчу: "Фараон — це сонце, а наступник трону — місяць. Коли за світосяйним богом місяць посувається здалека, — буває ясно вдень і ясно вночі. Коли ж місяць підступає занадто близько до сонця — він сам зникає, а ночі бувають темні. Та коли трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді настає затемнення і великий переполох у цілому світі..."
— І всі ці теревені, — перебив Рамзес, — доходять до вух його святості?.. Лихо на мою голову!.. Краще б я не був царським сином!..
— Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній, щоб зважати на п'яні вигуки воїнів або на перешіптування селян. Він розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, і ти — перший.
— Правду кажеш!.. — відповів засмучений царевич. — Але в усьому цьому я бачу нову підступність і підлоту жерців, — додав він жвавіше. — Виходить, я затьмарюю велич фараона, коли звільняю невинних з в'язниці або не дозволяю орендареві стягати з моїх селян несправедливі податки? А коли достойний Гергор керує військом, призначає полководців, провадить переговори з чужоземними князями, а моєму батькові полишає тільки молитися...
Тутмос затулив вуха і аж затупотів ногами:
— Замовкни! Замовкни!.. Кожне твоє слово — блюзнірство. Державою править тільки його святість, і все, що діється на землі, робиться з його волі. Гергор — слуга фараона і чинить те, що йому наказує володар... Колись ти сам переконаєшся в цьому... Нехай слова мої не будуть хибно витлумачені!..
Царевич так спохмурнів, що Тутмос урвав мову й чимшвидше попрощався з приятелем. Сівши в свій човен з балдахіном та завісами, він зітхнув з полегкістю і, випивши чималий келих вина, поринув у роздуми:
"Ох! Дякую богам, що вони не дали мені такої вдачі, яку має Рамзес. Це найнещасніша людина в найщасливіших обставинах. Він міг би мати найвродливіших жінок у Мемфісі, а тримається одної, щоб дошкулити матері!.. А тим часом він дошкуляє не матері, а всім тим цнотливим дівчатам і вірним дружинам, які сохнуть з туги, що наступник трону, і до того ж такий гарний хлопець, не відбирає у них цноти або не змушує зраджувати чоловіків. Він міг би не тільки пити, але й купатися в найкращому вині, а тим часом воліє пити кисле солдатське пиво та їсти сухий корж, натертий часником. Звідки ці мужицькі смаки? Не розумію. Може, цариця Нікотріс в найнебезпечніший час задивилася на робітників, що споживали свій харч?
Він міг би від світанку до ночі нічого не робити.