Коли вони ввійшли до келії, бідної сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на ліжку, голова похилилася на подушку, рот був напіврозтулений, очі сплющені, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неї і сказала:
– Вона мертва? Хто б подумав, що її кінець такий близький? Чудова була дівчина. Хай задзвонять по ній і загорнуть у саван.
Я лишилася сама в її головах. Свого горя не зумію вам змалювати, а проте я заздрила її долі. Я підійшла до неї, заплакала, поцілувала її кілька разів і закрила їй простирадлом обличчя, що починало вже змінюватись. Потім подумала про дане мені доручення. Щоб мені в цьому ділі не завадили, я почекала, поки всі пішли до церкви, тоді відчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувій паперів, які ввечері спалила. Ця дівчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посміхнулась коли, крім одного разу під час своєї хвороби.
От і сама лишилась я в монастирі, на світі, бо не знала нікого, хто мною цікавився б. Про адвоката Манурі не чула нічого. Гадала, що він оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обіцянки, що він їх дав мені, і за це не дуже‑то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крім несправедливості, невдячності й немилосердя. Тож і вибачала, як тільки могла, адвокатові Манурі, усім світським людям, які виявили стільки прихильності під час мого позову і для яких я перестала існувати, і навіть вам, пане маркіз, – коли це до монастиря завітало наше церковне начальство.
Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.
Він спитав:
– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
– Про мене забули, панотче, – відповіла я.
– Тим краще.
– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір‑настоятельку.
– Навіщо?
– Бо коли вам хто‑небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.
– Розумію. Але скажіть мені все‑таки те, що ви знаєте.
– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.
– Кажіть усе‑таки.
– Ви погубите мене, панотче.
– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.
– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
– Ваш адвокат.
– Пан Манурі?
– Саме він.
– Не думала, що він ще згадує про мене.
– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.
– Не відаю нічого.
– Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?
– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.
– Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…
І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.
Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:
– Звідки ви знаєте пана Манурі?
– З мого позову.
– Хто вам його порадив?
– Пані головиха.
– Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?
– Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.
– Як же ви дали йому всі відомості?
– Писала власною рукою всі заяви.
– У вас є копії тих заяв?
– Ні, панотче.
– Хто ж передавав йому заяви?
– Пані головиха.
– А її ви звідки знаєте?
– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.
– А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?
– Один раз.
– Дуже мало. Він не писав вам?
– Ні, панотче.
– А ви йому?
– Теж ні, панотче.
– Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!
– Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.
Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.
Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що "щастя щастя водить".
Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: "Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!.." І не помилилась.
Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.
Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:
– Це суща правда…
Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві‑три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.
Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь‑чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:
– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька.