Іноді минав цілий тиждень, а в Жазонів у господі й рота ніхто не розкривав. За все своє довге життя моя баба казала тільки: "Капелюхи продати", а дід, що сидів рівно серед свого манаття, заклавши під сукману руки, казав тільки: "Одне су". Бували дні, коли він ладен був у Біблію не вірити.
Пан. А чому?
Жак. Через перекази, бо вважав їх за балаканину, не гідну Святого Духа. Він казав, що переказувачі – дурні, які за дурнів мають тих, хто їх слухає.
Пан. Жаку, може в нагороду за довге дванадцятирічне мовчання із затичкою у свого діда й під час хазяйчиного оповідання…
Жак. Почати знову історію мого кохання?
Пан. Ні, другу історію, що ти не доказав мені, – про товариша твого капітана.
Жак. Ох, пане, люта ж у вас пам'ять!
Пан. Ні, Жаку, мій любенький…
Жак. Чого ви смієтесь?
Пан. Ще й не раз сміятимусь, як згадаю твої дитячі літа в діда із затичкою в роті.
Жак. Коли нікого не було, баба виймала мені її, а дід, помітивши це, не хвалив її, а казав: "Роби й далі так, то буде з дитини таке скажене базікало, якого світ не бачив". Його віщування справдилося.
Пан. Ну бо, Жаку, мій любенький, історію товариша твого капітана.
Жак. Я не відмовлюсь, та тільки ж ви не повірите.
Пан. Така вона чудесна?
Жак. Ні, через те, що вона вже з іншим трапилась, з одним французьким військовим, здається, паном де Герші[36] він звався.
Пан. То що ж! Я скажу так, як один французький поет, що склав добрячу епіграму, сказав комусь, хто ту епіграму в його присутності приписував собі: "Чому б і вам не скласти її, пане? Адже я її склав…" Чому б Жаковій історії не трапитися з товаришем його капітана, якщо вона трапилася з французьким військовим де Герші? Але, розповідаючи її мені, ти одним заходом двох зайців уб'єш, – розкажеш мені пригоду цих двох осіб, бо я її не знаю.
Жак. Тим краще! Але заприсягніться мені в цьому.
Пан. Присягаюсь.
Хотілося б мені взяти таку присягу і з вас, читачу, але я тільки зверну вашу увагу на одну чудноту в Жаковому характері, яку він перебрав, мабуть, від свого діда Жазона, мовчазного тандитника: наперекір усім балакунам, Жак, хоч і дуже любив погомоніти, а перекази ненавидів. Тож і казав іноді своєму панові:
– Сумну ви долю мені, пане, готуєте: що я робитиму, як не буде чого говорити?
– Знову з початку почнеш.
– Щоб Жак знову почав з початку! Не так на небі написано; і коли б трапилось мені знову з початку почати, я мимоволі скрикнув би – ох, якби дід тебе почув!.. І пожалів би за затичкою.
Жак. За тих часів, коли на Сен‑Жерменському й Сен‑Лоранському ярмарках грали в азартні гри…
Пан. Це ж у Парижі, а товариш твого капітана був комендантом прикордонної фортеці.
Жак. На Бога, пане, не перебивайте мені… До однієї крамниці зайшли кілька офіцерів і застали в ній ще одного офіцера, який розмовляв з крамаркою. Один з них запропонував йому зіграти в кості, бо треба вам знати, що по смерті мого капітана його товариш, забагатівши, теж став гравцем. Отож, він, себто пан де Герші, згодився. Доля віддала склянку з кістьми до рук його суперника, і той усе викидає, викидає, аж кінця‑краю не видно. Гра була в розпалі, аж тут один з присутніх зважився сказати панові де Герші, чи товаришеві мого капітана, що краще йому утриматись і далі не грати, бо тут люди від нього тямущіші. То був собі жарт, але товариш мого капітана, чи пан де Герші, подумав, що має справу з шулером. Він відразу поліз рукою в кишеню, витяг кінчастого ножа, і коли його супротивник простяг руку до костей, щоб скласти їх у склянку, він прип'яв йому руку до столу, кажучи: "Якщо кості підроблені, – ви шахрай; якщо вони гарні, я помилився". Виявилось, що кості гарні. Пан де Герші сказав: "Мені дуже прикро, і я пропоную вам відшкодування, якого ви бажаєте…" Не так сказав товариш мого капітана: "Я збувся грошей, простромив руку порядній людині, зате маю знову втіху досхочу битися…" Простромлений офіцер пішов на перев'язку. Коли видужав, з'явився до супротивника і зажадав з ним битися. Пан де Герші визнав вимогу справедливою. А товариш мого капітана кинувся йому на шию і сказав: "Я чекав вас з таким нетерпінням, що й сказати годі…" Пішли вони в поле. Пана де Герші, чи товариша мого капітана, простромили шпагою наскрізь, підвівши, доправили додому, сказали йому: "Ми ще побачимося, пане". Пан де Герші не відповів нічого, тоді як товариш мого капітана відповів: "Дуже цього сподіваюся". Вони билися вдруге, втретє і так аж до десяти разів, і все пан де Герші, чи товариш мого капітана, зазнавав поразки. Обоє були визначні офіцери, люди заслужені. їхня пригода набула великого розголосу. Аж нарешті дізнався про неї міністр. Одного з них затримали в Парижі, другого відрядили на місце служби. Пан де Герші скорився королівському наказові, а товариш мого капітана був у розпачу. Отака різниця між двома хоробрими людьми: один з них розсудливий, а другий біса в голові має.
Досі пригоди в пана де Герші та в товариша мого капітана були схожі, через те я й називав їх обох, розумієте, пане? Тепер я їх розлучу й говоритиму лише про товариша мого капітана, бо решта належить тільки йому. Ах, пане, зараз ви побачите, як мало ми владні над своєю долею і скільки химерного написано у великому сувої!
Товариш мого капітана попросив дозволу об'їхати свою округу й дістав його. Шлях йому лежить через Париж. Сідає він у поштову карету. О третій годині ранку карета проїздить повз оперу, саме розходилися з балу. Кільком молодим вітрогонам у масках захотілося піти поснідати з подорожніми. Прибули вони вдосвіта до місця сніданку, роздивляються один на одного. Хто ж із них здивувався зустрічі? Простромлений, пізнавши свого супротивника. Той подає йому руку, обіймає, висловлює свою велику радість з приводу такої щасливої зустрічі. Вмить вони йдуть за сарай, беруться до шпаг, один у сурдуті, другий у доміно, і товариш мого капітана знову падає додолу. Супротивник посилає йому допомогу, сам сідає до столу з рештою подорожніх, весело їсть і п'є. Одні збиралися рушити в подальшу путь, другі – вернутися до міста в масках поштовими кіньми…
Аж тут з'явилася хазяйка й поклала край оповіданню Жака.
Вона прийшла, і попереджаю вас, читачу, що не моя сила відрядити її. Чому, спитаєте ви. Бо вона з'явилася з двома пляшками шампанського, по одній у руці, а на небі написано, що кожен промовець, який звернеться до Жака з таким вступом, доконечно примусить вислухати себе.
Вона заходить, ставить пляшки на стіл і каже:
– Ну, пане Жаку, помирімося…
Хазяйка була не першої молодості жінка, висока й гладка, моторна, привітна, пухка, рот мала трохи величенький, але добірні зуби, широкі вилиці, вирячкуваті очі, чотирикутне чоло, прегарну шкіру, відверте, жваве й веселе обличчя, руки трохи важкенькі, але зап'ястки дуже гарні, такі, що хоч малюй або ліпи. Жак обійняв її за стан, поцілував міцно. Його злопам'ятність ніколи не могла встояти перед гарним вином й гарними жінками. Так написано на небі над ним, над вами, читачу, наді мною і ще багато над ким.
– Пане, – мовила вона до пана, – невже таки ви дозволите нам удвох вирушати? Глядіть, хоч іще сто льє проїдете, ніде кращого в дорозі не вип'єте…
На цім слові взяла одну пляшку між коліна, відкоркувала її, надзвичайно вправно затулила шийку пальцем, не давши випорснути й краплині вина.
– Ану, мерщій, мерщій вашу склянку, – сказала вона Жакові.
Жак підставив склянку. Хазяйка трохи відсунула пальця вбік, пляшка пирснула, і обличчя Жакові все чисто обілляло піною. Жак такого підступу не чекав, а хазяйка ну сміятись, засміявся і Жак із паном. Випили кілька склянок одну по одній, щоб пересвідчитись у вартості пляшки, потім хазяйка сказала:
– Слава Богу! Усі вони вже полягали, ніхто мені не перебиватиме, і я можу почати далі своє оповідання…
Жак, поглядаючи на неї очима, що їх природна жвавість ще побільшилася від шампанського, мовив до свого пана:
– Наша хазяйка була гарна, як янгол. Як на вашу думку, пане?
Пан. Була! Бий тебе сила Божа, Жаку, вона ще й зараз гарна!
Жак. Ваша правда, пане. Тільки ж я порівнюю її не до іншої яікоїсь жінки, а до неї самої, як вона була молода.
Хазяйка. Тепер я невеликого варта. Треба було подивитись на мене тоді, як стан у мене був тонкий, мов чарочка! Люди чотири льє гаку давали, щоб тільки спинитися тут. Та облишмо добрі й лихі голови, що я крутила, й вернімося до пані де Лапомрей.
Жак. А може, вип'ємо спочатку склянку за лихі голови, що ви їх крутили, та за моє здоров'я?
Хазяйка. Залюбки. Були серед них такі, що цього варті, лічити чи не лічити й вашу. Чи знаєте, що я десять років була підмогою військовим, і то все порядно та чесно? Не одному я ставала в пригоді, не одному важко було б у поході без мене. То славні люди, ні я на них не скаржуся, ні вони на мене. Ніяких розписок! Дехто просив почекати, але через два, три, чотири роки мої гроші вертались.
І взялась вона перелічувати офіцерів, що мали честь черпати з її гаманця: пан такий‑то, полковник ***ського полку; пан такий‑то, капітан ***ського полку, – аж поки Жак не скрикнув:
– Мій капітан! Мій бідний капітан! Ви його знали?
Хазяйка. Ще б пак не знала! Високий, доброї статури, трохи худорлявий, вигляду благородного й суворого, стрункий, на правій скроні дві червоні цяточки. Так ви служили у війську?
Жак. Ще б пак не служив!
Хазяйка. За це люблю вас ще більше. Від військової служби у вас лишилися, мабуть, добрі прикмети. Випиймо за здоров'я вашого капітана.
Жак. Якщо він живий ще.
Хазяйка. Живий чи мертвий, що з того? Хіба військовий не на те призначений, щоб бути вбитим? Але вернімося до нашої історії і випиймо ще склянку.
Пан. їй‑богу, хазяєчко, ви маєте рацію.
Хазяйка. Мені дуже приємно, що ви так думаєте.
Пан. Бо ваше вино чудове.
Хазяйка. А, це ви про моє вино? Що ж, знову‑таки ваша правда. Пам'ятаєте, на чому ми спинилися?
Пан. Так, ви кінчили про найвіроломніше звірення.
Хазяйка. Маркіз Арсизький та пані де Лапомрей поцілувались, зачаровані одне одним, і розлучились.