Скільки їх тут!
АНДРЕА. Тридцять чотири.
ПРИКОРДОННИК (до писаря). І скільки ж ти з цим промарудишся?
ПИСАР (гортає книжки абияк). Всі вже друковані. Про свій сніданок і не думайте, а мені ж іще треба збігати до кучера Пассі, щоб стягти з нього подорожнє, поки не спродали з аукціону його хати. Коли ж мені упоратися з цими книжками?
ПРИКОРДОННИК. Еге ж, гроші треба стягти! (Штурхає ногою книги). Та що вже там такого написано! (До кучера). Їжджай!
Андреа з кучером, який несе скриню, переходять кордон. Там він ховає в дорожню сумку рукопис Галілея.
ТРЕТІЙ ХЛОПЧИК (показує на глечик, залишений Андреа). Ось! Дивіться!
ПЕРШИЙ ХЛОПЧИК. І скринька щезла! Бачите, що це був чорт?
АНДРЕА (обернувся). Ні, це був я. Учись дивитись як слід. За молоко заплачено, за глечик теж. Це для старої. Ага, я ще не відповів тобі, Джузеппе, на твоє запитання. На палиці не можна літати в повітрі. Треба до неї, принаймні, приробити машину. Але такої машини ще нема. Можливо, ніколи й не буде, бо людина занадто важка. Це, звичайно, поки що невідомо. Ми ж далеко не все знаємо, Джузеппе. Бо ми й справді стоїмо лише на самім початку.
В.СТУС
[ПРО П’ЄСУ Б.БРЕХТА "ЖИТТЯ ГАЛІЛЕЯ"]
Брехт розпочав роботу над п’єсою, коли в газетах з’явилось повідомлення про розщеплення атома урану. В умовах існування фашистської диктатури наукове досягнення німецьких вчених стало страшною загрозою для людства. Проблема набирає характеру соціального і водночас — чисто людськи — етичного. Брехт поєднує обидва плани, пише виразно, ми сказали б, інтелектуальну п’єсу з властивим авторові домінуючим логізмом, ніби вносячи в наукові діалоги п’єси той запал, який він (Брехт) виніс з лабораторії Нільса Бора.
Але проблематика п’єси значно ширша. Насамперед, це думки про тернисті шляхи духовної людської еволюції, про народність як категоричний імператив, про трагедію піонерів людського пошуку, про трагедію існування відчужених від людини сил, які, вивільнюючись з-під влади людини, починають своє ошелешливе існування.
Галілей відчуває естетичну насолоду від свого відкриття, що дослідно підтверджує гіпотезу Коперніка. Він сповнений нестримного оптимізму. Віра в людський розум, в логічність побудови фізичного і соціального світу робить його радісним вістителем істини. Але віднині все має бути інакше. Тим більше, коли — за трохи романтизованою бадьорою вірою Галілея — "старі часи минули і настав новий час. Ось уже сто років, як людство ніби все жде чогось" . Відтепер в цю нову епоху (як кожному піонерові, йому епоха здається новою) , "навіть столітні діди вимагають, щоб юнаки кричали їм на вухо про нові відкриття". Цей жрець розуму, фанатично закоханий у свою ілюзійну віру, всюди бачить зримі сліди змін: "Там, де тисячоліттями гніздилась віра, тепер гніздиться сумнів. Всі кажуть: так, це написано в книгах, але ж дайте нам подивитись самим. З найповажнішими істинами тепер запанібата; піддають сумніву те, що раніше завжди було поза всяким сумнівом".
На цьому вихідному етапі своєї еволюції Галілей бачить необхідність єдності своїх наукових відкриттів і скасувань неба ("Сьогодні десяте січня шістсот десятого року. Сьогодні людство заносить у літописи: небо скасоване") з соціальними змаганнями трудящих мас. Тепер він бачить майбутнє астрономії в тому, що про неї говоритимуть навіть на ринках. Віднині простий люд, пізнавши його, Галілея, відкриття, зрозуміє: коли Земля не є центром всесвіту, то, певно ж, і віра в божу визначеність касти правителів — облудна так само. І Галілей це розуміє добре: "В містах — затісно, і в головах — теж. Є забобони, є й чума. Та тепер кажуть: так це є, але так не лишиться. Бо ж усе рухається, мій друже".
Він щиро вірить, що досить йому сповістити про своє відкриття — і все переміниться в здавненілих людських поглядах. "Я вірю в лагідну владу розуму, що керує людьми. Вони не можуть довго вистояти проти цієї влади… Знада, що йде від доказів, дуже велика. Їй піддається більшість, а з часом — піддадуться всі. Мислити — це одна з найбільших насолод людського роду".
Але Галілей скоро наражається на тисячі перешкод. Куратор прагне мати з наукової праці побільше зиску. Власті цікавляться наукою чисто по-ґендлярськи. Той же Куратор цинічно заявляє астрономові: "За ті знання, що ви продаєте, можна правити лише стільки, скільки вони дають прибутку покупцям". В устах добре вихованого шляхетного Куратора цей цинізм ще більше відтінений. Його ґендлярські торги перебиваються — про людське око — такими сентенціями: мовляв, поцінуйте ту величезну радість, з якою "наша республіка сприймає ваші думки, якими б сміливими вони не були!
Тут ви можете досліджувати! Тут ви можете працювати! Ніхто не стежить за вами, ніхто не гнітить вас!"
Брехт не боїться докладно з’ясовувати відмінність системи Птолемея від системи Коперніка. "Пропаганда мислення завжди приносить користь справі упосліджених, в якій би галузі вона не велась" — це святий принцип естетики Брехта.
І ось наукові суперечки про щойно відкриті Галілеєм чотири супутники Венери, що обертаються навколо неї, — набувають високого емоційного накалу. Сухий логізм наукового відкриття емоціоналізується завдяки тим суспільно-практичним висновкам, які з нього (відкриття) роблять інші люди.
Таких висновків у творі кілька:
1) революційні висновки про скасування неба і заодно з ним — папства. Цей висновок робить трудящий люд (згадаймо вертепні сцени вуличного театру або Ванні, власника ливарні);
2) точні, небезпечні для себе, висновки з цього відкриття робить папеж, звинувачуючи Галілея в найбільших смертних гріхах;
3) висновки Сагредо, який збагнув небезпечний для самого Галілея наслідок такого відкриття;
4) висновки маленького ченця, який абсолютно щиро (і справедливо) доводить Галілеєві, що нова коперніківська космогонія завдасть шкоди найбіднішому селюкові. Цей селюк жив з вірою в винагороду за важку земну юдоль, хай і на тому світі, а Галілей забирає в нього цю віру, вибиваючи її, наче стільця, з-під ніг завішуваного;
5) дуже оптимістичні, але значною мірою дуже нереальні висновки самого Галілея.
Сухо логічна, чисто наукова думка Галіея стає основою для зринання найбільших емоцій — відколи вона, ця думка, сягнула нижчих, практичних сфер людського існування. Таким чином, включається брехтівський механізм нових емоцій, типових для "доби науки", коли діалектично розгалужена система практичних "виходів" його думки на поверхню живого практичного інтересу мас стає локомотивом твору, випромінює з себе ядерну емоційну енергію.
І кожен з таких конфліктів доводиться драматургом до свого кінця. Стара, трохи логізована система компонування твору відкидається. Замість одного кульмінаційного шпиля виникає кілька. Це нагадує широке, по всій поверхні, клекотіння найглибших надр. Бога взято за роги. Головне тепер — аби не пустити з рук, аби втримати.
Суто наукові суперечки Галілея і Сагредо набирають високої емоційної напруги. Чотири рухомі супутники Венери, побачені в дозірну трубу, переконують обох у незаперечній істині: небесної тверді не існує. Небо скасоване. Але цей конфлікт (як і інші, раніше нами відзначені) вирішується процесуально. В даному разі виникає найбільша перешкода: в системі, яку обстоює Галілей, немає місця для Бога. І Сагредо, цей вірний і люблячий друг Галілея ("я люблю науку, але ще більше люблю тебе, мій друже" , з глибоким розпачем вигукує: "Нещасна та година, коли людина відкриває істину, вона засліплена в ту мить, коли повірить в розум людського роду… Невже ти думаєш, що Папа буде тебе слухати і визнавати, що ти маєш рацію, коли ти скажеш йому: він помиляється, тільки сам про те не знає?". Так говорив і спалений Джордано Бруно, і тому Сагредо запахло інквізиційним кострищем: "Допіру я на тебе дивився, ти стояв біля своєї труби і спостерігав ці нові зірки, і мені видалося, що я бачу тебе на кострі…"
Галілей висуває зустрічні контраргументи. "Адже й ченці люди, Сагредо. І вони піддаються владі доказів. Не забувай, що Копернік вимагав, щоб вони вірили в його підрахунки, а я вимагаю тільки, щоб вони вірили своїм очам. Коли істина надто слабка, щоб оборонятись, вона мусить переходити в наступ. Я візьму їх за плечі і примушу дивитися в цю трубу".
Але Консіліум, який мусив збагнути очевидну істину Галілея, не вірить йому. За логікою членів папського Консиліуму, побачити в телескоп рухливі супутники Венери — то одна річ, принаймні, не така очевидна, як вичитати з Аристотелевого тексту відповідні місця про небесну твердь. Математик так і заявляє: "Шановний Галілею, коли-не-коли я читаю Аристотеля, хай то вам, непевно, і видається старомодним, і можете не сумніватися, що при цьому я довіряю своїм очам".
На цьому Консиліумі Кардинал заперечує Галілеєві ідеї виключно з гуманістичних міркувань: "Людина — вінець творіння; це знає кожна дитина. Людина — найдовершеніше і наулюбленіше створіння Господнє. Хіба б помістив Господь таке дивне створіння, плід таких чудотворних зусиль на якусь мізерну, дрібну і весь час кудись утікаючу грудку? Став би він слати свого сина хтозна-куди? І як можуть бути люди настільки розбещені, щоб вірити цим жалюгідним рабам своїх обчислювальних таблиць? Яке Господнє творіння дозволить подібне?" . Кардинал заходиться од злості, звинувачуючи Галілея, що той, живучи на Землі, "каляє своє гніздо". Зовні емоційні, його філіппіки порожні в собі. Його пафосність явно пасує перед жалким аналітизмом Галілея. Але останній, певна річ, програє. Двобій генія з інквізиторами від науки був дуже нерівним.
Ці самі думки, які висловлював кардинал, обстоює і маленький ченчик. Але мотиви його інші. Син бідних селян з Кампаньї, він, спостерігаючи фази Венери, думає про родину: "Їм живеться зле, але навіть в злигоднях для них існує певний порядок. Це порядок незмінних кругообігів у всьому: і в тому, коли підмітають долівку в домі, і в зміні пір року в оливкових садах, і в сплаті податків". І це почуття усталеного лиха, постійного горя тримає їх завдяки вже своїй постійності, навиклості. І для них стало б за велику муку збагнути помилковість їхньої важкої життьової основи. "Я бачу, як їхні очі наповнились страхом, бачу, як опускаються їх ложки на плиту вогнища, як вони чуються зрадженими і скривдженими.