Може я не побачу тебе. Дякую ж тобі, мій коханий друже, за все щастя, яке ти подарував мені в цьому житті; я там проситиму бога, щоб він нагородив тебе. Прощай, мій любий; пам'ятай, що мене не буде, але любов моя ніколи й ніде не покине тебе. Прощай, Володю, прощай, мій янголе, прощай Веніяміне мій, Мико-лонько!
а Невже ж вони колинебудь забудуть мене!"
До цього листа була додана також французька записка від Мімі такого змісту:
"Сумні передчуття, що про них вона вам говорить, надто стверджуються словами лікаря. Вчора вночі вона звеліла послати цього листа негайно на пошту. Гадаючи, що вона сказала це, бувши непритомна, я чекала до сьогоднішнього ранку й зважилася його розпечатати. Тільки я його розпечатала, як Наталя Миколаївна спитала мене, що я зробила з листом, і звеліла мені спалити його,, якщо він ще не пішов. Вона все говорить за нього й запевняє, що він вас уб'є. Не гайте часу, виїжджайте якнайшвидче, якщо ви хочете побачити цього янгола, поки він ще не покинув нас. Пробачте за це недоладне писання. Я не спала три ночі. Ви знаєте, як я люблю її".
Наталя Савівна, що цілу ніч 11 квітня перебула в матусиній спальні, розказувала мені, що, написавши першу частину листа, maman поклала його коло себе на столику й заснула.
"Я сама,—казала Наталя Савівна., — признаюсь, задрімала в кріслі, і панчоха випала з моїх рук. Коли от чую спросоння— годині так о п'ятій, — що вона наче з кимсь говорить; я розплющила очі, дивлюсь: вона, моя голубонька, сидить на ліжкові, згорнула отак-о ручки, а сльози так і ллються.
а—Так усьому край?" тільки вона й сказала і затулила обличчя руками.
"Я скочила, почала питати: що з вами?" "— Ах, Наталю Савівно, як би ви знали, кого я зараз бачила!"
а Скільки я не питала — більше вона мені нічого не сказала, тільки звеліла подати столик, пописала ще трохи, при собі звеліла запечатати й негайно послати. Після цього все пішло гірше та гірше".
XXVI. ЩО ЧЕКАЛО НАС НА СЕЛІ
25 квітня ми виходили з подорожньої коляски коло ґанку петрівського будинку. Виїжджаючи з Москви, тато був замислений, і коли Володя спитав його, чи не хвора матуся, він журно подивився на нього й мовчки кивнув головою. Підчас подорожі він помітно заспокоївся; але в міру того, як ми під'їздили до будинку, обличчя йому ставало сумніше й сумніше, і коли, виходячи з коляски, він спитав заспаного Фоку, що вибіг назустріч: "де Наталя Миколаївна?" — голос йому тримтів і в очах стояли сльози. Добрий дідусь Фока, скоса глянувши на нас, спустив очі додолу і, відчиняючи двері до передпокою, одвернувшись відповів:
— Шостий день вже не виходять із спальні.
Милка, що, як я довідався згодом, з самого того дня коли Захворіла maman, не переставала жалісно вити, весело кинулася до батька — скакала на нього, вищала, лизала йому руки; але він відштовхнув її й пройшов до вітальні звідти до диванної, двері з якої були просто до спальні. Що ближче підходив він до цієї кімнати, то більше з усіх його рухів видко було, як він хвилюється: увійшовши до диванної, він ішов навшпиньках, ледве дихав і перехристився, перше ніж наважився взятись за ручку зачинених дверей. Тут з коридору вибігла незачісана заплакана Мімі. "Ах! Петре Олександровичу! — сказала вона пошепки з щирим одчаєм на обличчі, і потім, помітивши, що тато тягне за ручку дверей, вона додала ледве чутно: — тут не можна пройти — хід в оті-он двері".
Ой, як тяжко все це діяло на мою дитячу уяву, настроєну до горя страшним передчуттям!
Ми пішли до дівочої. В коридорі трапився нам на дорозі придуркуватий Яким, що завжди потішав нас своїми гримасами; але в цю мить не тільки він не здавався мені смішним, але ніщо так боляче мене не вразило, як його безтямно-байдуже обличчя. В дівочій двоє дівчат, що сиділи за якоюсь роботою, підведися, щоб уклонитись нам, з такими сумними обличчями, що мені стало страшно. Пройшовши ще кімнату Мімі, тато відчинив двері до спальні, і ми ввійшли. Праворуч од дверей було два вікна, завішані шалями; коло одного з них сиділа Наталя Савівна з окулярами на носі й виплітала панчоху. Вона не кинулась цілувати нас, як завжди це робила, а тільки підвелася, подивилась на нас через окуляри, і сльози полилися їй з очей. Мені дуже не подобалося, що всі, як побачать нас — так і починають плакати, а раніше були цілком спокійні.
Ліворуч од дверей стояв параван, за параваном ліжко, столик, невеличка шафа, заставлена ліками, і велике крісло, де дрімав лікар; біля ліжка стояла молода, дуже білява, надзвичайної краси дівчина в білій ранковій капоті і, трохи закотивши рукава, прикладала лід до голови матусі, якої мені тоді не видко було. Ця дівчина була "la belle Flamande", що за неї писала maman і що згодом відогравала таку важливу ролю в житті всієї нашої сім'ї. Скоро ми ввійшли, вона відвела одну руку од голови maman і поправила на грудях збори своєї капоти, потім пошепки додала: "непритомна".
Я відчував велике горе тоді, але мимоволі помічав усі дрібниці. В кімнаті було майже поночі, душно, і пахло разом м'ятою, одекольоном, ромашкою й гофманськими краплями. Запах цей так вразив мене, що не лише коли я чую його, а навіть ноли за нього згадую, уява враз переносить мене в цю темну душну кімнату й відтворює всі найдрібніші подробиці жахливого моменту.
Очі maman були розплющені, але вона нічого не бачила... Ой, ніколи я не забуду цього страшного погляду! Стільки муки в ньому було!
Нас вивели.
Коли Я ПОТІМ розпитував Наталю Савівну про останні хвилини матусі, от що вона мені сказала:
"Коли вас вивели, вона довго ще кидалася, моя голубонька, наче от тут їй щось давило; потім спустила голівку З подушок і задрімала так тихо, спокійно, мов отой янгол небесний. Тільки я вийшла подивитись, чого пити не несуть,—прихожу, а вона вже, моє серденько, все навколо себе розкидала і все киває на вашого тата — кличе до себе; той нахилиться до неї, а вже сили, видно, немає сказати, що хотілось: що розкриє губки — та й знов почне охкати: "Боже мій! господи!., дітей! дітей!" Я хотіла була по вас бігти, та Іван Васильович не дав, каже: "це дуже її схвилює, краще не треба". А потім тільки підниме ручку — та знов і спустить. І що вона цим хотіла, бог її знає-Я так гадаю, що це вона вас заочно благословляла, та видно не дав їй господь перед останнім кінцем глянути на своїх діточок. Потім вона підвелася, моя голубонька, зробила от так ручки й раптом заговорила, та таким голосом, що я й згадати не можу: "Мати божа, не покинь їх!.." Тут уже біль підступив їй під саме серце; по очах видно було, що страшенно мучилася, бідненька; впала на "подушки, вхопилась зубами за простирадло, а сльози, батечку мій, сльози так і ллються".
— Ну, а потім? — спитав я.
Наталя Савівна не могла більше говорити: вона одвернулась і гірко заплакала.
Maman померла в неймовірних муках.
XXVII. ГОРЕ
Другого дня, пізно ввечері, мені захотілося ще раз подивитись на неї. Переборовши інстинктове почуття страху, я тихо відчинив двері й навшпиньках увійшов до залі.
Посеред кімнати на столі стояла труна, навколо неї нагорілі свічки у високих срібних ставниках; в далекому кутку сидів дячок і тихим одноманітним голосом читав псалтир.
Я зупинився коло дверей і почав дивитись, але очі мої були такі заплакані й такий я був знервований, що нічого не міг розібрати; все якось зливалось докупи: світло, оксамит, грезет, великі ставники, рожева, обшита мережевом, подушка, вінчик, чепчик із стрічками і щось прозоре воскового кольору. Я став на стілець, щоб роздивитись на її обличчя; але на тому місці, де воно було, мені знов показалось щось прозоре, блідо-жовтувате. Я не міг вірити, щоб це було її обличчя. Я почав вдивлятись у нього пильніше і потроху почав пізнавати в ньому знайомі милі риси. Я здригнувся з жаху, коли переконався, що це була вона; але чому заплющені очі такі запалі? звідки ця страшна блідість і на одній щоці темна пляма під прозорою шкірою? Чому вираз обличчя такий суворий і холодний? чому губи такі бліді й чому такий неземний спокій, що коли я вдивляюся в нього, мороз біжить поза моєю спиною й по волоссю?
Я дивився й почував, що якась незрозуміла, непереможна сила притягує мої очі до цього неживого обличчя. Я не зводив з нього очей, а уява малювала мені картини, повні життя й щастя. Я забував, що мертве тіло, яке лежало передо мною і на яке я безтямно дивився, як на річ, що нічого спільного не має 3 моїми спогадами, була вона. Я уявляв її то в такій, то в іншій позі? веселу, з усмішкою на губах; потім мене раптом вражала яканебудь риса в блідому обличчі, на якому спинився мій погляд: я згадував жахливу дійсність, здригався, але не переставав дивитись. 1 знову мрії заступали дійсність, і знову свідомість дійсности розвіювала мрії. Нарешті, уява стомилася, вона перестала обманювати мене; свідомість дійсности теж зникла, і я зовсім забувся. Не знаю, скільки часу був я в такому стані, не знаю, що таке й було зі мною; знаю тільки те, що на якийсь час я втратив свідомість свого існування й відчував якусь високу, невимовно-приємну й сумну насолоду.
Може, відлинаючи до кращого світу, її чудова душа оглянулася на той, у якому вона лишила нас; вона побачила мій сум, зглянулася на мене й на крилах любови з небесним усміхом жалю спустилася на землю, щоб утішити й благословити мене.
Двері рипнули, і до кімнати ввійшов дячок на зміну. Цей шум розбудив мене, і перша думка, що промайнула мені в голові, була та, що я не плачу й стою на стільці в зовсім не Зворушливій позі, а тому дячок може мати мене за бездушного хлопця, що з жалощів чи цікавости зліз на стільця; я перехри-стився, поклонився й заплакав.
Пригадуючи тепер свої вражіння, я бачу, що тільки одна ця хвилина самозабуття була справжнє горе. До й після похорону я не переставав плакати й був сумний, але мені соромно згадати той сум, бо завжди до нього примішувалося якенебудь самолюбне почуття: то бажання показати, що я засмучений більше за всіх, то думки про те, яке вражіння я справляю на присутніх, то безцільна цікавість, що змушувала мене робити спостереження над чепчиком Мімі й обличчям присутніх. Я зневажав себе за те, що не відчуваю самого лише почуття горя, і силкувався приховувати всі інші: від цього сум мій був нещирий і неприродній.