Злітали іскри.
— Ви наче розумний чоловік,— сказав лейтенант. Файнгальс мовчав.
Тобто...— повів лейтенант далі й заходився відкоркову вати другу пляшку.— Тобто я хочу сказати — досить розумний, щоб бачити, що ця війна — паскудство. Файнгальс мовчав.
Я кажу "паскудство",— провадив лейтенант, бо війна, яку ми виграємо,— то не паскудство, а оця от, я кажу, погана, дуже погана війна.
— Так,— погодився Файнгальс.— Це дуже, дуже погана війна.
Його нервувало часте татакання кулемета так близько від них.
Де цей кулемет? — тихо спитав він.
Там, де кінчається ця огорожа... на подвір'ї маєтку. Ми стоїмо перед нею... а кулемет за нею...
Кулемет випустив ще кілька коротких черг і замовк. Тоді зататакав російський кулемет, почулися постріли з гвинтівок, і знов зататакали водночас німецький і російський кулемети. І раптом усе стихло.
— Паскудство,— сказав лейтенант.
Ожеред, догоряючи, почав осідати, полум'я вже не злітало вгору, чувся легкий тріск, і темрява густішала. Лейтенант простяг Файнгальсові пляшку. Файнгальс похитав головою.
Дякую, я не люблю такого солодкого.
Давно в піхоті? — спитав лейтенант.
— Давно,— відповів Файнгальс,— чотири роки.
— Господи,— сказав лейтенант,— отака нісенітниця: я в піхоті нічого не тямлю. Тобто практично і я не такий дурний, щоб це заперечувати. Я два роки вчився на нічного винищувача, тільки-но скінчив училище, і моє навчання коштувало державі ціни кількох одноквартирних будинків. І все це задля того, щоб тепер у піхоті рити носом землю і з повною викладкою на спині віддати богу душу. Паскудство, правда?
І знову хильнув вина з пляшки. Файнгальс мовчав.
— Бо що ж іще зробиш, коли ворог переважає силою, вперто провадив лейтенант.— Два дні тому ми були за двадцять кілометрів звідси й кричали, що не відступимо ні на крок. Але ж відступили, хоч я знаю наказ дослівно: "Німецький піхотинець не відступає, він б'ється до останньої краплі крові",— чи щось подібне, але ж я не сліпий і не глухий. Скажіть, будь ласка,— стурбовано спитав він,— що нам робити?
— Очевидно, драпати,— сказав Файнгальс.
Чудово,— відказав лейтенант.— Драпати. Чудово — драпати,— засміявся він.— У наших славних прусських статутах є одна прогалина: у військовому навчанні зовсім не передбачено відступ, і тому нам доводиться засвоювати його аж тепер, на практиці. По-моєму, наші статути — єдині, в яких нема нічого про відступ. Тільки про оборону, про стри мування ворога. Але цих не дуже стримаєш. Ходімо,— сказав він. І запхав дві пляшки в кишені мундира.— Ходімо далі, на цю чудову війну. Господи — сказав він — цей бідолаха дотяг своє вино аж ось куди., бідолаха...
Файнгальс повільно рушив за ним. Звернувши за ріг огорожі, обидва почули, що їм назустріч біжать якісь люди. Тупіт ніг було чути дуже виразно зовсім зблизька. Лейтенант умить відскочив назад, за мур наставив перед себе автомат і шепнув Файнгальсові:
— Здається, тут можна заробити бляшку на груди. Але Файнгальс бачив, що він тремтить.
— Хай йому чорт,— шепотів лейтенант,— оце вже по-справжньому, оце вже війна.
Тупіт наближався. Люди вже не бігли, а йшли.
— Пусте,— тихо сказав Файнгальс,— це не росіяни. Лейтенант мовчав.
— Навіщо б їм бігти — та ще так тупотіти... Лейтенант мовчав.
— Це ваші люди,— сказав Файнгальс. Тупало вже зовсім близько.
Хоча вони розпізнали по обрисах касок, що з-за рогу виходять німці, та лейтенант неголосно гукнув:
— Стій! Пароль!
Солдати злякались; Файнгальс бачив, що вони спинились і здригнулися.
— Лайно,— сказав один.— Пароль—"Лайно".
— "Танненберг",— відгукнувся другий.
— Чорти б вас узяли,— лайнувся лейтенант.— Чого вам тут треба? Ховайтеся швидше за огорожу. Один стій на розі й прислухайся.
Файнгальс здивувався, що їх так багато. Він спробував порахувати їх у темряві — вийшло шестеро чи семеро. Вони посідали на смужку трави.
— Це вино,— сказав лейтенант, помацки діставши пляшки й передаючи їх солдатам.— Поділіться між собою. Прін-це! — покликав він.— Фельдфебелю Прінц, що сталося?
Прінц був той, що лишився на розі. Коли він обернувся, Файнгальс помітив, як зблискують у темряві його ордени.
— Це чортзна-що, лейтенанте,— відповів Прінц.— Ліворуч і праворуч нас уже обійшли, і не станете ж ви мені торочити, що оце тут, саме тут, на оцьому паршивому подвір'ї, саме тут, де стоїть наш кулемет, має бути зупинений фронт. Фронт, лейтенанте, тягнеться на кількасот кілометрів і вже давно котиться назад, то як мені повірити, що на оцих півтораста метрах можна заробити рицарський хрест... Пора нам ушиватись, а то застрянемо, і жодна падлюка про нас не згадає...
— Та десь же він має зупинитися, цей фронт... Ви всі тут?
— Усі,— відповів Прінц,— тільки я не вірю, що відпускниками та тими, що вчора виписалися з госпіталю, можна зупинити фронт. До речі, малого Генцкі поранено — наскрізна рана від кулі... Генцкі, де ти? — покликав він неголосно.
Від огорожі ступила вперед худорлява постать.
— Гаразд,— сказав лейтенант,— ідіть у тил, і ви, Файнгальс, ідіть з ним — перев'язний пункт там, де зупинився ваш автобус. Скажіть командирові, що я відтяг кулемет метрів тридцять назад... і прихопіть фаустпатрони. Прінце, пошліть іще когось із ними.
— Веке,— сказав Прінц,— іди ти. Ви теж приїхали меблевим фургоном? — спитав він Файнгальса.
— Так.
— І ми теж.
— Ну, йдіть уже,— сказав лейтенант.— Солдатську книжку віддасте командирові.
— Що, когось убито? — спитав Прінц.
— Так,— нетерпляче сказав лейтенант.— Ну, йдіть. Файнгальс неквапно пішов з обома іншими в село. Тепер
по ньому стріляло кілька танків із півдня й зі сходу. Ліворуч від них, де з села вибігала головна вулиця, лунала гучна стрілянина й крик, і вони на мить зупинилися й перезир-нулись.
— Розкіш,— озвався низенький з пораненою рукою. Вони пішли далі швидше, та, як вийшли з улоговини, їх
окликнуто:
— Пароль?
— Танненберг,— буркнули вони.
— Брехт? Загін Брехта?
— Так! — гукнув Файнгальс.
— Назад! Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.
— Біжи назад,— сказав Веке Файнгальсові,— біжи до наших...
Файнгальс побіг рівчаком униз, далі — вгору і на половині схилу гукнув:
— Гей, лейтенанте Брехт!
— Що таке?
— Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці Вся група неквапно рушила назад.
Червоний меблевий фургон уже набився майже повний Файнгальс повільно піднявся покладеними замість сходів дверцями, сів аж спереду, зіперся спиною на стінку й спробував заснути. Шалений гуркіт видавався йому якимсь смішним — тепер він чув, що то стріляють німецькі танки, захи щаючи шлях. Вони стріляли забагато — взагалі на цій війні стріляли більше, ніж треба, але, може, так і годилось на цій війні. До фургона вже сіли всі, крім якогось майора, що вручав ордени, та кількох солдатів, що мали їх одержати. Фельдфебель, унтер-офіцер і троє рядових стояли перед невисоким сивоголовим майором з непокритою головою, що, послі шаючи, вручав їм ордени й посвідчення і час від часу по гукував:
— Докторе Грек! Обер-лейтенанте Грек!
Потім він крикнув:
— Брехт! Де лейтенант Брехт? Брехт озвався з фургона:
— Слухаюсь! — Потім неквапно підійшов до дверей, підніс руку до козирка й вигукнув, стоячи вгорі на похилому помості: — Лейтенант Брехт, пане майоре.
Де ваш ротний командир? — спитав майор. Обличчя його було не розлючене, але сердите. Нагороджені солдати повільно піднялись помостом і пропхалися повз Брехта у фургон.
Майор стояв сам-самісінький на сільській вулиці, з Залізним хрестом 1-го ступеня в руці, й Брехт із украй розгубле ною міною відповів:
— Уявлення не маю, пане майоре. Пан доктор Грек щойно віддав мені наказ відвести роту на місце збору, а сам...— Брехт помовчав, тоді знічено додав: — У доктора Грека тяжкий коліт...
Грек! гукнув майор, обернувшись до села.— Грек! і, хитаючи головою, знов обернувся до Брехта: — Ваша рота билася чудово — але треба відступити...
Ще один німецький танк стріляв з вулиці перед ними в правий бік, і невелика батарея позаду, видно, теж перенесла вогонь туди, куди стріляли танки. В селі вже горіло багато будинків, та й церква, що стояла серед села, вища за всі будинки, теж була повна червонястого сяйва. Зафурчав мотор фургона. Майор, нерішуче стоячи на узбіччі гукнув водієві:
Рушай!
Файнгальс розгорнув солдатську книжку й прочитав: "Фінк, Густав. Унтер-офіцер. Цивільна професія — шинкар. Місце проживання — Гайдесгайм..."
Гайдесгайм! подумав Файнгальс — і злякався. Гайдесгайм лежав за три кілометри від його рідного містечка і він знав там винарню із вивіскою в коричневих тонах. "Винарня Фінка. Засновано 1710 року". Він часто проїздив тою вули цею, але до винарні не заходив ні разу..
Ту мить двері перед носом у нього зачинились, і червоний меблевий фургон рушив.
Грек раз у раз силкувався підвестись і бігти до виїзду з села, де на нього чекали, але не міг. Тільки-но підводився, як різь у животі змушувала його знов зігнутись, і його тягло на випорожнення: він сидів біля невисокої загородки ями для гноївки, і кал виходив з нього потрошечку, по ложці, хоча позив до випорожнення у змученому болем тілі був невтрим ний; він не міг навіть сісти по-справжньому: єдина стерпна поза — геть зігнувшись, сидіти навпочіпки й відчувати невелику полегкість, коли та ложечка рідини виходила з нього. В ту мить його оживляла надія, що різь минеться, але вона миналася тільки на ту мить. Ця судомна різь так скувала його, що він не міг іти, навіть повільно повзти не зміг би, і єдина можливість зрушити з місця була — впасти вперед і підтягуватись на руках, але й тоді він не доповз би вчасно. До місця збору лишалося триста метрів, і крізь ляскіт пострілів він кілька разів почув, як майор Кренц вигукує його прізвище; та йому стало байдуже майже до всього: у нього болів живіт, дуже, дуже сильно болів живіт. Він тримався за загородку, голий зад мерз, у кишках знов і знов виникав той різкий біль, ніби там повільно нагромаджувалась вибухова речовинка, що мала б вирватися з неймовірною силою, але виривалась по крихті, й знов нагромаджувалася, й знов обіцяла остаточне звільнення від муки, але не давала майже ніякого наслідку...
Сльози текли по його обличчю; він уже не пам'ятав нічого, пов'язаного з цією війною, хоча довкола нього вибухали снаряди і він виразно чув, як фургон виїздить із села.
Навіть танки відступили на шлях і, стріляючи, вертались до міста; він чув усе, уявляв собі, виразно бачив в уяві, як оточують село.