— А проте спробую ще раз. Зроблю так, як учора. Загадаю їй щось навспак!
Він знов увімкнув машину й сказав у розтруб:
— Я хочу, щоб отут на столі лежала купюра в тридцять чотири марки!
Машина застогнала й завищала, потім він вимкнув її і з жадібною цікавістю поглянув на стіл.
Однак там не було сподіваної купюри в сто марок.
Зате під столом лежав рятувальний круг.
Суботик зневірено похитав головою.
— Плавальний круг! Ну, це вже вона до решти зсунулася з глузду! — сказав він. — Найліпше буде викинути її на смітник.
— Ні! — не погодився пан Пляшкер. — Навіть як вона вже не виконуватиме жодних бажань, то принаймні видаватиме всілякі несподіванки.
Він увімкнув машину й сказав голосно та виразно:
— Я хочу, щоб моє крісло літало!
— Навіщо вам здалось летюче крісло? — запитав Суботик.
— Та не треба мені аніякого летючого крісла! Я просто хочу подивитися, що вона тепер зробить, — пояснив пан Пляшкер і вимкнув машину.
Обидва втупилися поглядами в крісло. Та воно стояло непорушно, як і перед тим. Вони роззирнулись по кімнаті. В ній нічого не змінилося.
— Може, вона цього разу взагалі не... — почав був пан Пляшкер. Аж це увагу його привернув гучний гамір на вулиці. Вони з Суботиком підбігли до вікна й визирнули надвір. Там край тротуару зібрався невеликий гурток людей. У центрі його стояв якийсь чоловік. Він щось збуджено говорив, вимахуючи руками. Пан Пляшкер відчинив вікно.
— Що там таке? Сталося щось? — гукнув він.
— Цей добродій каже, ніби його авто щойно поїхало кудись само собі, без нього! — сміючись, відгукнулася якась жінка.
— Іноді й таке буває, — мовив пан Пляшкер, не моргнувши й оком, і зачинив вікно. — Чимраз веселіше, — сказав він до Суботика. — Ану лиш забажаймо ще чогось!
— Не знаю, — завагався Суботик. — Адже невідомо, що з того вийде...
— Ну, щось та вийде, — не побоявся пан Пляшкер. — А може, вона тим часом прийшла до тями й, гляди, знов працює нормально. Адже це так здорово! Увага! Я хочу, щоб тут у кімнаті з'явився розкішний сніданок!
І вимкнув машину.
У кімнаті нічого не сталося. Зате з кухні враз почувся зойк, а тоді поклик пані Моркван:
— Пане Пляшкере! Пане Пляшкере!
Пан Пляшкер метнувся на кухню.
— Це ваша робота! — зустріла його безтямним криком господиня. — Мабуть, знов одна з ваших знаменитих несподіванок, еге ж? Ото ви й хотіли замилити мені очі вашим оцтом та олією, щоб знову встругнути якусь дитячу витівку, еге ж! Пан Вівторакус ніколи такого не зробив би! Ніколи в
світі!
— Та що ж... Чого ж... Я нічого не знаю, — заникувався пан Пляшкер.
— О, ви, крім усього, ще й лицемір! — обурилася пані Моркван. — А що оце таке? А оце що, га?
Вона розчинила обоє дверцят кухонної шафи. Усі полички там були вщерть напхані вареними спагеті.
— Спагеті! — простогнав пан Пляшкер. — Тисячі варених спагеті!
—Тисячі? Ні, мільйони! — вигукнула пані Моркван. — Та це ще, як ви знаєте, не все!
— Ще не все? Господи милосердний, а що ж іще?
— Що ще? А ви ніби й не знаєте? — спитала пані Моркван.
— Авжеж, не знаю. Присягаюся! — прошепотів пан Пляшкер.
— Ну то ось дивіться на оці сюрпризи та тіштеся! — сказала пані Моркван і повисувала одну за одною всі шухляди кухонної тумби: вони були вщерть повні теплого томатного соусу.
— Мені дуже прикро, — забелькотів пан Пляшкер. — Я справді цього не хотів... ох... не знав...
— Ви начебто й правду кажете, — мовила пані Моркван. Вона пильно подивилася на пана Пляшкера. — Адже ви не вмієте брехати. Ви одразу червонієте, як жар. Ну то я питаю, хто ж це наробив? Невже отой Робінзон?
— Та ні, безперечно, ні, — запевнив пан Пляшкер. — Це ніяк не він, бо він весь час був коло мене.
Та все одно ми допоможемо вам усе поприбирати.
— Це дуже люб'язно, пан Вівторакус також допоміг би, — вдячно сказала пані Моркван.
І пан Пляшкер пішов до своєї кімнати по Суботика. Однак там він мерщій увімкнув машину для здійснення бажань.
— Звісно, це навряд чи допоможе. Та принаймні можна спробувати, — сказав він. — Хочу, щоб посеред кухні в пані Моркван стояла величезна каструля, а в ній — усі макарони й томатний соус із кухонних меблів! — Потім він вимкнув машину й пішов із Суботиком на кухню.
Пані Моркван уже бігла їм назустріч. Вона лише раз у раз хитала головою, неспроможна вимовити й слова.
— Я... я... Мені, мабуть, привиджується, — нарешті пробелькотіла вона і в пошуку опори прихилилася до плеча пана Пляшкера. — Ідіть лишень, заходьте сюди! Подивіться, що діється! Десять секунд тому його ще не було!
Пані Моркван тремтячим пальцем вказала на дерево, що росло посеред кухні. То була яблуня.
Суботик нагнув гілку й зірвав яблуко.
— Дуже практично — дерево просто в кімнаті, — зазначив він і надкусив яблуко. — Ох, смачне! Саме пристигло! — сказав він, жуючи. — А де ж макарони? їх також можна їсти?
Пані Моркван разом із Суботиком підійшла до кухонної шафи.
— Якщо ти їх любиш, — сказала вона й відчинила дверцята. — Ось, ось вони... тут... тут були! — приголомшено простогнала вона, шпарко відсуваючи шухляду за шухлядою. — Порожньо...
порожньо... порожньо! І тут порожньо! Ну, з мене досить, — несподівано додала вона й безсило впала на кухонний стілець. — Мушу впоратися з переляком.
— А я — з яблуком, — незворушно сказав Суботик. І потяг пана Пляшкера геть з кухні.
— Мабуть-таки, буде ліпше, як ви більше не загадуватимете цій машині своїх бажань навмання. Ви ж бачите, що з цього виходить.
— А що хіба? Яблуня посеред кухні — то ж дуже практична річ, ти сам казав. Принаймні одне бажання я ще хочу їй загадати.
— Ну то хоч загадуйте щось таке, щоб воно здійснювалося на певній відстані звідси. Не тут, у будинку, бо тут воно занадто декого нервує, — порадив Суботик.
— Мені хотілося забажати щось добре для пана Вівторакуса, але ж невідомо, чи з того справді вийде щось добре! А що як він у всьому своєму одязі нараз опиниться у ванні з водою? Стривай-но! Мені дещо спало на думку. Як звати того чоловіка,
що був замкнув нас на своєму горищі?
— Пан Амфібер.
Пан Пляшкер підійшов до машини для здійснення бажань, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб пан Амфібер цієї ж миті сидів у своїй ванні з водою! — Тоді вимкнув тріскотливу машину й сказав до Суботика: — Шкода, що я не можу бачити, як воно все там відбувається! Але, мабуть, ми прочитаємо щось про це в завтрашній газеті.
Суботик засміявся.
— Дещо ви можете побачити вже зараз. Ваша шафа зникла!
Там, де щойно стояла шафа, тепер була прогалина.
— Шафа! Де моя шафа?! — несамовито вигукнув пан Пляшкер. — Там же увесь мій одяг! І всі ігри! "Кутики", "мюле", шашки, "братику, не сердься!" І мої шкіряні рукавички! — Він обернувся до Суботика: — Ти правду казав! Клята машина! Тепер хоч-не-хоч треба загадати їй ще якесь бажання. Я мушу повернути собі свою шафу, хоч би де вона була! Я хочу цієї ж миті стояти коло своєї шафи!
Суботик гукнув йому своє застереження, але було вже запізно! Пан Пляшкер десь дівся з кімнати.
— Ото дурість! Він-бо знає, що машина зсунулася з глузду! Ну, сподіваюся, все вийде на добре! — сказав Суботик і вимкнув машину. Тоді сів на стілець і став чекати.
Кілька хвилин по тому пан Амфібер знов зявився в поліційному відділку.
— Я повинен зробити повідомлення! — ще в дверях гукнув він.
— А, це ви! — непривітно сказав один поліцай. — І яким своїм жартиком ви нас сьогодні вирішили подражнити?
— Я хотів би довести до вашого відома, що в моїй ванній кімнаті стоїть шафа.
— І яким чином це стосується до нас?
— Річ у тому, що ця шафа належить не мені. Уявіть собі, в мою ванну кімнату поставлено чудову старовинну дубову шафу!
— І хто ж її поставив?
— Хто? Цього я й сам не знаю, я зайшов до ванної, а там, з доброго дива, — шафа!
— Тоді я так і не збагну, що ж ви хотіли повідомити поліції.
— Хіба про таке не слід повідомляти? — здивовано спитав пан Амфібер.
— Коли у вас щось забрали, тоді можете заявити в поліцію, — пояснив поліцай. — Та ще жодного разу я не чув, щоб хтось звертався до поліції, бо йому щось принесли. Бувайте здорові!
Якусь мить пан Амфібер стояв мовчки, сердито дивлячись на поліцая.
— Ну, коли так, то красно дякую за шафу! — сказав він нарешті, повернувся й, веселий, пішов собі з поліційного відділку.
Суботикові довелося чекати дуже довго. Урешті-решт, коли він уже вирішив іти шукати пана Пляшкера до міста, рипнули двері будинку.
За хвильку по тому пан Пляшкер зайшов до кімнати і відразу просто впав на ліжко — такий був стомлений.
— І що ж? Вдалий був ваш похід? Були ви коло шафи? — сипнув запитаннями Суботик.
— Отож щодо шафи. Триклята машина втелющила мене на якусь шафу. Замалим не переїхав мене потяг. А як я трохи оговтався від пережитого страху, капосна шафа ще й шугонула вгору, і я, вчепившися в неї, так і завис. Чого мені коштувало
спершу з'їхати з неї додолу, а тоді ще й дістатися сюди! Добрих шість кілометрів подорожі! Отепер— то я покладу край забавкам з цією машинерією! Тепер вона в мене опиниться в бакові на сміття!
Суботик енергійно похитав головою.
— Бак на сміття не годиться, татку. Там її знайде сміттяр. А хто знає, що він з нею зробить? Краще занесімо її туди, де вона простояла не один тиждень, — на горище.
— На горище? А що, коли пані Моркван з цікавості почне поратися коло неї та ввімкне?
— Не бійтесь, не бійтесь! Ось погляньте сюди! — сказав Суботик, сміючись, відгвинтив важілець-перемикач, запхав до свого широкого рота й заходився гучно хрумати. — Не дуже смачно, надто відгонить горілим, — зазначив він, проковтнувши. — Ну ось, перемикача немає. Тепер пані Моркван її не ввімкне.
— Може, віднести машину на горище зараз— таки? — розохотився пан Пляшкер. — Пані Моркван пішла скуповуватись, я щойно зустрів її на вулиці. Сприятлива для нас часинка!
— Про мене! — сказав Суботик, і вони вдвох, з натугою, зсунули машину зі столу, пронесли через усю кімнату й коридор і доправили на горище.
Поставили машину на те ж таки місце, де вона колись стояла.
Уже в дверях пан Пляшкер востаннє зупинився й сумно озирнувся назад.
— Незабаром вона знову так припаде пилом, як тиждень тому. І що ж, власне, вона мені дала, ця машина здійснення бажань? — запитав він. — Нічого! Ані автомобіля, ані грошей, нічогісінько! Я не став анітрохи багатший, ніж був.
Суботик засміявся і взяв пана Пляшкера за руку.
— Може, ви загадували їй не ті бажання, татку, — сказав він.