466] о снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,
467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня
468] У далеких землях пустинних тірійців шукає.
469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,
470] і сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви; [95]
471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір'ю гнаний,
472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,
473] Син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі.
474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,
475] Час тоді й спосіб придумує,— журну сестру навіщає,
476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,
477] Ясним обличчям до неї говорить: "Вітай мене, рідна,
478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить
479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,
480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший,— вісь світу,
481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах
482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,
483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала
484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,
485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний
486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.
487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.
488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути
489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.
490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —
492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,
493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних
494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору
495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну
496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах
497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,
498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу
499] Знищити й слід по тім мужу поганім,— це й жриця веліла".
501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді
502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,
503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,
504] Отже, й виконує сказане.
505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини
506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками
507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї
508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі
509] Образ його,— їй відоме майбутнє. Усі поставали
510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає
511] Тричі по сто раз богів,— і Ереба, і Хаос, Гекату
512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає [96]
513] Воду, так мов із джерел аверніиських, назносила зілля
514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши;
515] Кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилась,
516] В матері той відібрала любисток.
517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,
518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,
519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків
520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,
521] Що пам'ятає й карає по правді за зраду в коханні.
522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини
523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори
524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,
525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,
526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких
527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,
528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі
530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи
531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться
532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.
533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:
534] "Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути
535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку
536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?
537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів
538] Слухати тевкрів? їх радує й нині, що їм помогла я,
539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.
540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче
541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,
542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?
543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?
544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся
545] їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,
546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?
547] Тоді! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!
548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі
549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.
550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини
551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.
552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала".
553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.
554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,
555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить. [97]
556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,
557] Знову з'явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,
558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же
559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.
560] "Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,
561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?
562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду
563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;
564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.
565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?
566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,
567] Як захвилюється море від суден, на них запалають
568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,
569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди
570] Змінне й хитке". Так він мовить і в темряві ночі зникає.
571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з'яви
572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє
573] Товаришів: "Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,
574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши
575] З неба високого, нам утікати наказує й линви
576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,
577] Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом
578] Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі
579] Дай нам на небі щасливі". Так каже, і з піхов виймає
580] Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке
581] Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла.
582] Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують;
583] Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.
584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,
585] Вставши з шафранного ложа Тітона. І саме тоді-то,
586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало
587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,
588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців,—
589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве
590] Рвучи волосся, благала: "Юпітере, справді цей зайда
591] Звідси отак і від'їде, узявши на глум мою владу?
592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста
593] їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,
594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!
595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,
596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?
597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність
598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині [98]
599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать
600] І посікти на кусочки, по морю розсіяти, друзів
601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню
602] Дати на стіл? Може, скажеш: непевна була перемога?
603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?
604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,
605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я
606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму
607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти
608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю
609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,
610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,
611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:
612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий
613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця
614] Непереборна,— хай плем'я відважне на нього повстане,
615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,
616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану
617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,
618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,
619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.
620] Так я благаю, ллю з кров'ю своєю це слово останнє.
621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні
622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте
623] Жертву. Нехай між народами нашими дружби не буде
624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!
625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських
626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.
627] о землями землі нехай ворогують, моря із морями,—
628] Так заклинаю,— з військами війська, і вони, і їх внуки!"
629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй
630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.
631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея
632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому):
633] "Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну
634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,
635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.
636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу
637] Жертву стігійському скласти Юпітеру, що за побожним
638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити
639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський
640] Образ, пустити з вогнем". Так сказала, а няня старенька
641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,
642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима [99]
643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,
644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір'я
645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,
646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський.