Ален звав її не Адрієною, а Бебі. Хіба ж вона не була тільки черговою його забавкою?
Через кілька хвилин Мур-мур розкриє валізу і з серйозним виглядом, насупивши брови, почне розкладати плаття й білизну.
У неї тепер своє, окреме життя. Він даремно намагався уявити собі її камеру, бо нічого не знав про порядки в тюрмі Рокетт і досадував на свою необізнаність.
Чи дали їй побачення з батьком? Цікаво, як вони розмовляли? Через грати, як ото показують в кіно?
Ален опинився на площі Бастілії і спрямував машину на міст Генріха IV, щоб потім їхати уздовж Сени.
П'ятниця. Ще минулої п'ятниці, як завжди в цей день, він і Мур-мур мчали в своєму "ягуарі" Західною автострадою. Невеличкі машини зручні для Парижа. Для далеких мандрівок у них був "ягуар" з відкритим верхом.
А чи згадує вона про ці поїздки? Чи не вдалася у відчай від похмурої обстановки, що її тепер оточує?.. Та навіщо про це думати? Вона ж не схотіла бачити його. Він навіть не поворухнувся, коли Рабю переказував йому ці слова, проте холодок перебіг по спині. Вони надто багато важили для нього!
По суті, вона повинна почувати себе тепер як удова. Бо знову віднайшла свою особистість: більше не буде жити на прив'язі, дзвонити йому двічі на день і потім їхати з ним на побачення.
Для адвокатів, суддів, доглядачок, начальниці тюрми вона тепер особа самостійна і являє для них інтерес.
Коли звертаєш з автостради, дорога пірнає в ліс. Там, за гайком, посеред луки розташована і їхня "Ноннетт". Минулого року на різдво вони купили Патрикові козу.
Більшу половину дня хлопчик проводить із садівником Фердінандом, аніж з нянькою, мадемуазель Жак. Це її прізвище Жак. Патрик зве її "маммі". Спочатку це коробило Мур-мур. Вона ж була мамою, хоч найголовнішою особою в очах Патрика була "маммі".
"Тату, а чому ми не живемо вкупі?" А й справді, чому? Ні, краще не думати. Так буде безпечніше. Завтра він поїде на віллу.
"А мама? Де мама?"
Що він відповість? А проте треба з'їздити. Однаково в суботу редакцію закрито.
Заїхати машиною на подвір'я не можна було: з вантажної машини скидали бочки з мазутом. Він сяк-так прилаштував її на вулиці. Йдучи повз каси, кинув погляд на чергу. Крім конкурсів, редакція організувала клуб для передплатників журналу, і тепер його членам видавали значки.
Вигадка, звичайно! Почавши з кількох кімнат на верхньому поверсі, куплених принагідно, він зумів придбати весь будинок, а через рік геть перебудує його. Тираж журналу щомісяця зростав.
— Привіт, Алене!
Старі співробітники, ті, що оточували його з перших кроків, звали просто Аленом. Інші величали патроном.
— Привіт, голубе!
Він любив підніматися з поверху на поверх, пробиратися вузькими коридорами, збігати вгору й спускатися вниз сходами, проходити через службові приміщення, спостерігаючи їх за роботою. І не корчив невдоволеної міни, коли заставав у якій-небудь кімнаті п'ять-шість чоловік, що розповідали анекдоти й реготали до сліз, а сміявся разом з ними. Та сьогодні — ні.
Ален піднімався сходами, намагаючись викинути з голови плутанину думок, що опали його, думок уривчастих і невиразних, як сновидіння. Вони були такі нечіткі й безладні, що він навряд чи зумів би викласти їх словами. А проте дуже пригнічували його. Йому здавалося, що все починається знову. Або що він присутній при розтині власного тіла.
У кабінеті застав Малеського.
— Ні, мадемуазель, — відповідав той по телефону. — Нам нічого не відомо. Дуже шкодую, але нічого певного не можу сказати.
— Усе з приводу?..
— Атож. Тепер пішла вже провінція. Оця дзвонила з Ля-Рош-сюр-Іон. Дзвонив комісар Румань. Він просив заглянути до нього, як тільки зможеш.
— Іду.
Щиро кажучи, цей виклик його не засмутив. Він просто не знав, куди себе подіти. І був чомусь упевнений, що його присутність пригнічує всіх.
Та перш ніж їхати, зайшов до бару навпроти випити подвійне віскі. Як сказав уранці Мінні, він не збирався виходити за звичні рамки і сьогодні пив не більше ніж-завжди.
Він постійно так пив — може, тому, що потребував якось підвищувати тонус. Його приятелі теж пили. За винятком тих, що після одруження залишили компанію і їх бачили тепер лише зрідка. Над ними взяли гору жінки. Жінки чи не завжди й в усьому непомітно беруть гору!
А Мур-мур? Хіба не вона врешті-решт узяла над ним гору?
— Подвійне? Навіщо запитувати?
— Що, сьогодні роботи трохи менше?
Люди воліють ставити безглузді запитання. А втім, бармен, що знав його багато років, був щонайщиріший до нього.
— Я просто не маю чого робити!
— Пробачте. Мені здалося… Ще скляночку?
— Досить.
Розплачуватися не треба. Він мав тут рахунок, як і більшість його співробітників, що час од часу забігали випити скляночку.
Чого хоче від нього помічник комісара? Чому не викличе його слідчий?
Завтра він зможе глянути з-за рогу, як проходитиме процесія. У неї була дивна манера дивитися на нього… У глибині очей завжди жеврів насмішкуватий вогник, а чому — так і не пояснила.
"Що тебе так бавить, Бебі?"
"Ти".
"Чому? Що ти знаходиш у мені смішним?"
"Нічого".
"Може, моє обличчя викликає сміх?"
"Ні. Ти, може, навіть вродливий".
Може…
Цікаво, чи тільки вона не брала його всерйоз? Бо інші ж брали — власники друкарень, банків — ніхто з них не дивився, як на хлопчака або клоуна.
— Вам призначено побачення? — перепинив Алена поліцейський біля входу до Палацу правосуддя.
— На мене чекає комісар Румань.
— Тоді ліворуч.
— Знаю.
Дорогою він не зустрів нікого. На площадці черговий дав йому заповнити картку. Після слів "причина одвідування" Ален розгонисто вивів знак запитання.
Цього разу його не примусили ждати, і, коли увійшов" інспектор, що там перебував, одразу ж вийшов.
Комісар простяг йому руку і вказав на крісло.
— Я не ждав вас так рано. Не був упевнений, що зайдете до редакції. До того ж мені відомо, що в п'ятницю ви завжди виїжджаєте за місто.
— Це було дуже давно, — гірко сказав Ален.
— Ви не в дусі?
— Та ні…
— У вас, гадаю, нічого повідомити мені, мосьє Пуато?
— Не знаю, що вас цікавить. Що я цілісіньку ніч пиячив, а вранці, прокинувшись, знайшов у себе в ліжку якусь дівчину…
— Мені цё відомо.
— Встановили спостереженням?
— А навіщо? — Комісар став суворіший. — Адже ви не стріляли в своячку, так? Не сердьтесь, що сьогодні вранці я розсівся у вашому кабінеті і дозволив обшарити всі ваші шухляди.
— Дрібниці.
— Мені потрібно було допитати ваших співробітників, їх свідчення потвердили те, що ви самі казали.
— А саме?
— Що ви справді порвали з нею ще минулого року, напередодні різдва. У цьому ж запевнив нас і власник будинку на вулиці Лоншан.
— У мене не було жодних підстав брехати.
— Але вони могли б у вас бути.
Комісар помовчав і, закуривши, посунув пачку відвідувачеві. Ален машинально взяв сигарету. Він догадався, що пауза умисна, та вдав, ніби не розуміє. І теж закурив, байдуже поглядаючи туди й сюди.
–. Я хотів би, щоб ви так само відверто відповіли на запитання, яке я зараз поставлю. Що б ви робили, якби дізналися, хто був коханцем вашої дружини?
— Хочете сказати: коханцем дружини та її сестри?
— Цілком вірно.
Ален на мить стиснув кулаки. Обличчя стало жорстоким.
— Не знаю, — ледве вимовив він, — це залежатиме…
— Від того, хто той негідник?
— Можливо.
— А що, коли він один з ваших співробітників?
Вмить перед очима Алена виник, немов у розрізі, будинок на вулиці Маріньян. Одне за одним промайнули перед ним обличчя чоловіків, молодих, літніх і навіть старих. Та Ален одразу відкидав їх. Франсуа Люзен — завідуючий рекламним відділом? Отой красунчик, що вважає себе непереможним? Ні! В усякому разі, не для Мур-мур… Малеський? Тим більше… Секретар редакції Ганьон? Отой коротун з животиком і підстрибуючою ходою? Ні.
— Не морочте собі голови, я зараз вам його назву.
— Ви вже з'ясували?
— У мене такі можливості, мосьє Пуато, яких у вас нема. Але це ставить мене в трохи скрутне становище. От чому я й попросив вас зайти. Наша розмова суто конфіденціальна. Ну, як ви почуваєте себе?
— Зле! — відповів Ален суворо.
— Я питаю не про наслідки вчорашньої пиятики, а про нерви.
— Коли йдеться про те, що ви так хочете знати, то я спокійний, наче випатрана риба.
— Мені хотілося б, щоб ви мене вислухали серйозно. Я добре знаю метра Рабю і можу припустити, що він висуне версію вбивства на грунті ревнощів. Але для цього йому потрібна головна дійова особа.
— Розумію.
— Ви не підходите, оскільки ваші стосунки з своячкою припинилися майже рік тому. А поки справа дійде до суду, буде вже більше року.
Ален кивнув. Він і справді був спокійний, якось хворобливо спокійний.
— Ваша дружина відмовляється давати свідчення, проте вона має право на захист і, коли йдеться про вбивство з ревнощів…
— Навіщо тягти, комісаре? Прошу вас, викладайте вже!
— Даруйте, мосьє Пуато, але я мушу бути певний, що мої слова не викличуть іншої драми.
— Боїтеся, щоб я його не вбив?
— Атож, ви реагуєте досить-таки жваво.
Ален усміхнувся.
— А заради чого мені його вбивати? Заради дружини? Та я вже звик до думки, що втратив її назавжди. Я багато передумав. Раніш знав: Мур-мур поруч і цього мені було досить. З того часу, як її нема… — Він зробив невиразний жест. — Що ж до Бебі, тобто Адрієни…
— Так. Залишається ваш гонор. Адже ви дуже гонористий.
— Цього я за собою не почуваю.
— Ви невдоволені собою?
— Ні.
— Отже, вам буде байдуже, хто зайняв місце біля сестер?
— Гадаю.
— У вас нема більше зброї?
— Був тільки браунінг.
— Обіцяєте, що не намагатиметеся дістати її?
— Обіцяю.
— Я вам вірю. Мої люди допитали швейцарок у будинках, де проживають декотрі з ваших співробітників. Зрозуміло, тих, на кого впала підозра. Цього разу вдалося застукати злочинця за першими ж дверима і за найближчою адресою — вулиця Монмартр.
Ален думав, хто з його співробітників живе на вулиці Монмартр.
— Жюльєн Бур.
Фотограф, у якого голова набік і гидке хворобливе обличчя. Минулої ночі він зустрів його в кабаре на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт!
— Не сподівалися?
Ален намагався посміхнутись.
— Вибір здається мені невдалим.
Бур був останнім, на кого він міг подумати. Він не дбав про свою зовнішність, був незугара і, мабуть, ніколи не чистив зубів. До того ж уникав погляду, ніби боявся вас.
По суті, Ален нічого не знав про його минуле.