Йому тоді доведеться цілий день їх варити і втома може підвести.
Щуча затока звивалася між приземкуватими дубовими узвишшями, заглиблюючись на кілька кілометрів у листвяний ліс долини Подхоренку. Вода в затоці мала коричневий відтінок. Місцями біля берегів — каламутна: вночі тут годувалися олені, поїдаючи ніжну стрілицю і крохмалисті корені латаття.
Біля однієї з відмілин, переритих копитами ізюбрів, Кіндрат вирішив спинитися і чекати свого талану. Степан поплив далі у глиб затоки. Запливши оморочкою під густий кущ прибережної верби, що нависла над водою, Кіндрат спробував прицілитись у те місце, де мали з'явитись ізюбри. Обламавши кілька гілочок, що заважали йому, він поклав карабін між ніг і, вмостившись зручніше на шматку кабанячої шкури, приготувався до довгого чекання.
У дзеркальному плесі затоки відбивалися неясні контури прибережного лісу. Зрідка на воді з'являлися кола: це дрібна рибка хапала метеликів, які, кружляючи над водною гладінню, інколи падали у воду. Почувся свист пташиних крил, і двійко мандаринок сіли на воду неподалік Кіндрата. Зіркі пташки помітили причаєного мисливця і завмерли в напружених позах. Потім повільно попливли до протилежного берега і стали шукати корм на мілководді.
Ще й місяць не зійшов, коли нетерплячий молодий мисливець, не дочекавшись ізюбра, виплив із своєї схованки і, нечутно вигрібаючи дволопатевим веслом, попрямував до русла річки. Увійшовши у вузький звивистий потічок з високими берегами, порослими купичником і свидиною, він почав повільно спускатися вниз. Течія відносила оморочку до берега, і тоді Кіндрат відштовхувався веслом. На одному з вигинів потічка течія утворила вир над глибокою ковбанею. Оморочка спинилася. Оглядаючи берег, мисливець помітив рух великого звіра у прибережних заростях. Зійшов місяць і осяяв мокрі від роси зарості купичника і прибережні кущі. Кіндрат приготувався до пострілу. Швидше б пантач виходив на відкрите місце. Стріляти у звіра, який стоїть у заростях, він не може — таке неписане правило амурських звіробоїв. Від довгої напруги руки молодого мисливця почали тремтіти, а ізюбр так і не виходив з темного куща. Певно, помітив оморочку.
Як хотілося Кіндратові, щоб звір швидше вийшов на відкрите місце, а вже він з такої відстані не промаже, і чудові панти — його мисливський приз — опиняться в оморочці. І звір ніби почув благання молодого звіробоя, нечутно вийшов з-за куща і, розсуваючи з легким шелестом високу траву, опинився біля самого краю урвистого берега.
Але що скувало рухи хвацького мисливця? Чому не гнеться палець на курку і гуркіт пострілу не стрясає нічну тишу? Перед враженим поглядом Кіндрата, осяяний місячним сяйвом, стояв могутній тигр. Він, як і людина, полював на ізюбра й не чекав зустрічі з небезпечним конкурентом. Коротку мить, поки вони розглядали одне одного, в душі мисливця вирували різні почуття: страх і жагуча цікавість, радість від можливості бачити прекрасного звіра й бажання добути його.
Перемогли радість і цікавість: він опустив карабін і, затамувавши подих, дивився на тигра. Царственний звір нечутно зник у прибережних заростях, як фата-моргана. Зітхнувши, ніби знявши з плечей тягар, Кіндрат поклав карабін на дно оморочки, взяв до рук весельце і поплив у табір.
Мисливець звірові не ворог
З пантовки Богатирьови повернулись у кінці червня. Тепер вони могли віддатися хатнім клопотам, відпочити в колі сім'ї. Та недовго тривав літній відпочинок. Знову завітав до Івана Тимофійовича Перекатов. Цього разу з проханням взяти участь у відлові бобрів.
Іван Тимофійович був мисливцем зроду-віку. Він пам'ятав розповіді свого батька, та й сам бачив у дитинстві, якими незліченними зграями, ніби великі хмари, кожної весни пролітали над протоками качки, гуси, лебеді. Можна було без рушниці добути птахів, і сільські хлопчаки полювали на них з дрючками. Численні гуменики часом ставали справжнім лихом: сідаючи на лани, вони дочиста вибирали з землі посіяне зерно, і людям доводилося сторожити свої посіви. А які стада косуль кочували в амурській долині! Повнісінькі вози настрілювали мисливці цієї дичини. Та й кабанів було видимо-невидимо. Куди все це ділося? Не вірилося звіробою, що якоюсь мірою і він винен у зменшенні запасів дичини, і, коли йому докоряли, заперечував:
— Не мисливець, а погода та голод б'ють звіра і птаха.
Була в цьому своя частка істини. В його угіддях, де велося обмежене полювання, після тяжкої багатосніжної зими, неврожаю головних кормів — жолудя та горіхів — звіра ставало менше. Це можна було пояснити відходом звіра в ситніші місця. Минало кілька років, і звір з'являвся знову. Проте в останні роки чисельність білки, косулі та кабана не тільки не поповнювалась, а продовжувала падати. Не раз засмучено замислювався над цим старий мисливець, йому хотілося бачити свої рідні місця незубожілими. Ось чому так зрадів він пропозиції Перекатова й без вагань дав згоду їхати на відлов і розселення бобрів. Полювати на них навряд йому доведеться, а от онуки напевне доживуть до того дня, коли можна буде добувати бобрів, і згадають вони діда Івана добрим словом.
Усю бригаду Богатирьов збирати не став. Цього разу він їхав з самим лише Матвієм, прихопивши двох собак. Степан з Кіндратом були завантажені на пасіці: надходив час медозбору.
Перекатов поспішав: до літнього паводку на річках він мав організувати відлов бобрів і навчити мисливців техніки ловлі цих надзвичайно сторожких напівводних звірків. У селищі Світла Гірка, куди вони прибули, на них чекали місцеві мисливці. Поклавши на човни клітки для транспортування виловлених тварин, великі сачки, лопати, плішні й намети, ловці рушили на Тиху річку.
Вервечка моторок ішла за човном Богатирьова, на якому плив і Перекатов. Багато років стежив мисливствознавець за колонією бобрів на Тихій. Радів, коли бачив приріст її населення. Але щоб прохарчувати великих гризунів, потрібно багато деревної рослинності. Бобри, поваливши ввесь прибережний осичник, почали відчувати брак кормів. Але навіть голодуючи взимку, вони нізащо не хотіли полишати обжитих місць. От і спало на думку Перекатову самому розселити їх. Місце, багате на різноманітний корм і зручне для мешкання бобрів, він підшукав. Тепер потрібно було відловити кілька сімей бобрових і перевезти їх туди.
У дорозі минуло два дні. Ось і боброва колонія. Обравши підвищене сухе місце, ловці стали споруджувати похідний табір. Поставили кілька просторих наметів. На чотирьох високих кілках напнули брезент. Вийшов гарний навіс, під яким мали утримуватися в клітках до від'їзду піймані звірки.
Закінчивши обладнання біваку, Перекатов із Богатирьовим вирушили в розвідку. Взяли з собою лайку. У першому ж звивистому мілководному потічку вони побачили дві боброві хатки. Навколо виднілися сліди діяльності гризунів: стриміли осикові пні, "зрізані" бобрами, на землі лежали частини стовбурів дерев. Місцями від берета річки тяглися углиб второвані стежки, якими чотириногі будівельники перетягали гілки дерев. Уважно оглядаючи береги річки, мисливствознавець побачив кілька бобрових нір. Низький рівень і прозорість води в річці дозволяли добре роздивитися входи до житла. Біля кожного входу він устромив вербову гілку.
Іван Тимофійович тим часом зацікавлено розглядав величенькі сліди перетинчастих лап. Їх було дуже багато на берегових мулистих косах. Серед відбитків де-не-де виднілися маленькі сліди бобренят.
— Ач, і молодняк уже годується із старими,— здивувався Богатирьов.
— Так, дітки — здоровані! — І Перекатов розповів Богатирьову, що вже на другий день після народження вони можуть плавати, а в двадцятиденному віці самостійно харчуватися рослинним кормом.
— А навіщо ж цьому гризунові такі великі пазурі?— спитав Богатирьов, торкаючи слід старого бобра пальцем.— Від ворогів захищатися?
— Ні. Кігті йому правлять за гребінь. На других пальцях задніх лап вони навіть роздвоєні. А для захисту — різці. Ловити почнемо — бережи руки: палець миттю відхопити може.
— Отак налякаєш, ловити твого бобра не схочеться.
— Ну, вже коли тигра не боїшся — бобрів не злякаєшся, їдьмо в табір.
Увечері біля багаття Перекатов зібрав усіх мисливців, пояснив їм прийоми ловлі, як і чим годувати спійманих бобрів, і розділив людей на чотири бригади. Кожна бригада одержала необхідне спорядження. Сам він теж ловитиме бобрів разом з Богатирьовим. По вечері мисливці довго сиділи біля вогнища, слухаючи розповідь мисливствознавця про дивного звіра, якого раніше й не знали на Амурі, а тепер ловитимуть живцем і перевозитимуть на інші річки. Полум'я висвічувало засмаглі обличчя промисловиків. Вони ніколи не полювали на бобрів, але це були ті чудові звіролови, які охоче пішли б ловити й самого чорта, коли б він водився в цих місцях.
Тишу ночі порушували крякання качок і зойки сов. Часом долинав глухий удар зваленого на землю дерева: це "трудилися" бобри.
Вранішнє сонце освітило порожній табір: всі мисливці вже роз'їхалися. Перекатов з Богатирьовими обрали собі непримітну звивисту річечку, що впадала в Тиху вище табору. Моторка раз у раз наштовхувалася на затоплені дерева, йшла повільно. В одній із звивин річки ліс біля берега порідшав. З'явилася велика галявина.
— Давай причалюй! — крикнув Перекатов Матвію. Човен з виключеним мотором тихо підійшов до високого берега. Першими з нього вискочили дві лапки, за ними вийшли люди.
— Он як попрацювали,— зауважив Перекатов, показуючи Богатирьову на високі конусоподібні пні осик і тополь.
Іван Тимофійович нахилився над одним з них, обережно провів рукою по свіжому зрізу, на якому лишилися поперечні рубці — сліди зубів.
— Ну й зубиська,— похитав він головою.— Оце так сила!
— Так, природа наділила бобрів міцними зубами, ростуть вони протягом усього їхнього життя і ніколи не тупляться,— пояснив звіровод.— Коли конструктори почули про що таємницю бобрів, вони зробили самозаточувальні різці для металообробних верстатів.
Раптом всі побачили, що лайки, які тільки-но бігали берегом, почали донюхуватися до куща вільшини, а потім шалено гребти під ним землю.
— Щось почули. Неси-но, Матвію, сокири та лопату, спробуємо копнути. Іване Тимофійовичу, а ти з човна оглянь дно біля берега, вхід до пори пошукай.— Перекатов підійшов до вільшини й почав копати землю в тому місці, де щойно греблися собаки.