Останній барс

На схилах Буреїнського хребта — там, де він тіснить Амур високими сопками, здавна водилися барси. Траплялося, вони приходили з Маньчжурії слідом за кочівними стадами косуль. Багаті копитним звіром ліси забезпечували їм сите життя, тільки не було воно спокійним. З кожним роком мисливців більшало, і хоч які сторожкі були ці чутливі звірі, все частіше й частіше потрапляли дід кулю або до рук звіроловів. Жоден мисливець не зміг би влітку вистежити барса: м'які оксамитові лапи цієї велетенської кішки майже не залишали слідів на землі, сірувато-жовте ж забарвлення хутра з яскравим візерунком чорних плям по всьому тілу робило звіра непомітним. Коли він нерухомо лежав на землі, в траві або кущах, навіть пильні олені з близької відстані не помічали свого смертельного ворога — так добре зливався його хутряний покрив із навколишньою місцевістю.

Ніхто не знав, коли з'явився у верхів'ях Біджану цей барс. Можливо, він прийшов з-за Амуру торосистою кригою, що скувала ріку, а може, тут і народився. Але почувався він у цих місцях добре і не збирався їх залишати.

Барс був дуже терплячий. Він міг довго сидіти біля звіриних стежок, чатуючи на свою жертву. Одного разу він вийшов на лови темної ночі восени. Але темрява йому не заважала: як і всі кішки, він віддавав перевагу нічному пошуку. Знайшовши кабаржину стежку, барс ліг біля поваленого дерева на живіт, витяг своє м'язисте тіло і завмер в очікуванні. Довго і терпляче дослухався він до найменшого шелесту, та ось уже зарожевів схід, а на стежці ніхто не з'являвся. Барс намірився був залишити засідку, коли раптом неподалік од стежки з'явилася кабарга. Величезними стрибками кинувся хижак їй назустріч. Метнувшись убік, очманіла кабарга помчала, мов птах, перескакуючи двометрові кущі, але швидкість нападника була такою, що не минуло й двох хвилин, як барс догнав і ударом передніх лап міцно притис до землі свою жертву.

Поснідавши, він піднявся скелястим крутояром на важкодоступну, порослу високою травою і кущами глоду кам'янисту площинку й заснув міцним сном. Лише з настанням вечірніх сутінок він спустився до ручая, вгамував спрагу і вийшов на прогулянку. Голод не дошкуляв йому, але все ж знічев'я він придавив кількох полівок. Невидиме нікому нічне життя, недосяжне для мисливців і собак місце денного відпочинку сприяли його безпеці. Лише сліди на снігу могли навести на його схованку собак та мисливців. Інших ворогів у лісі в барса не було. Хоч великі бурі ведмеді й тигри були дужчі за нього, але спритністю вони поступалися йому і не бажали зв'язуватись із барсом.

Неподалік володінь барса, в маленькій мисливській хижці, спорудженій минулої осені, жили два приятелі — молоді мисливці. Полювали вони на білок та рябчиків, потай пріючи взяти ведмедя або великого кабана, щоб швидше стати справжніми тайговими мисливцями. Обидва працювали в колгоспній полівницькій бригаді й тепер перебували у відпустці. При собі мали собаку Більчика. На полювання ходили разом. Так було веселіше, а коли трапиться барліг, то удвох брати звіра легше.

— Миколо, вставай! Бач, небо світлішає. Білка на годівлю пішла,— будив свого друга русявий помічник комбайнера Петро.

— А ми її братимем, коли з годівлі піде на ліжбище.— З цими словами Микола натяг на плечі коротко обкраяну шинелю, зняв з печі казанок і пішов до струмка по воду.

Поснідавши, приятелі взяли на шворку Більчика і попрямували в ліс. Вже зійшло сонце й пронизувало своїми променями сонний кедрач, осяваючи яскравими плямами сліпучу ковдру свіжого снігу. Блакитне прозоре небо, розпросторене над сивими верхівками сопок, було безхмарне і чисте, як після дощу. Ця чистота і яскравість барв, прозорість повітря створювали величну врочистість. Святковий, радісний настрій охопив молодих мисливців.

Зійшовши на сопку, вони підстрелили двох білок і одного рябчика, помилувалися лісовою далечиною і почали спускатися в кедрову падь. Петро, який ішов попереду, раптом зупинився.

— Глянь-но, Миколо, табун свиней посунув своєю старою стежкою. Може, постежимо? — запропонував Петро.

Приятелі постояли в задумі біля стежки, до якої тягся Більчик,— він чув свіжі сліди і сподівався, що його відпустять зі шворки.

— Давай спробуємо,— врешті погодився Микола, перезаряджаючи начинений шротом патрон у своїй "іжівці" на кульовий.

Швидко йдучи второваною кабанячою стежкою, молоді мисливці почали наздоганяти табун. Стежка, зійшовши в міжгір'я, повернула під прямим кутом на схід і знову пішла вгору. Вона проходила мішаним високостовбурним лісом, захаращеним поваленими вітром старими деревами. Підійшовши до вивернутого з корінням кедра, хлопці зупинилися. Невідомо ким налякані кабани тут розбіглися в усі боки. Махові сліди вказували на те, що за кабанами хтось гнався.

Уважно оглянувши місцевість довкіл, мисливці дослідили, Що на поваленому кедрі, біля самісінької кабанячої стежки, на кабанів чатував якийсь звір. Пропустивши частину табуна, він кинувся у самісіньку гущу переляканих свиней, схопив першого-ліпшого підсвинка й потяг його у міжярок.

Але що це був за звір?

Спершу підозра впала на ведмедя, потім, оглянувши уважно сліди, молоді мисливці вирішили, що на кабанів напала тигриця — слід був круглий і порівняно невеликий.

— Можливо, вона з тигренятами. От би взяти! — розмріявся Петро. Микола підвів до сліду Більчика. Шерсть на зашийку лайки стала сторчма.

— Ех ти, кабанятник! На тигрячих слідах хвіст підібгав. З тобою, бачу, тигра не візьмеш,— скрушно зітхнув Микола.

Йти далі за смертельно нажаханими кабанами не було сенсу, переслідувати ж тигрицю мисливці не зважилися: пес тремтів від самого тигрячого запаху. Та й рушниці були слабенькі. Вирішили піднятися знову на сопку пошукати білок і повертатися до зимовища.

Увечері після вечері мисливці знову згадали про тигрицю.

— А що, Миколо, коли нам гайнути завтра у дядькове займище? — запропонував Петро.— Навпростець і десяти кілометрів не буде. Полює він з двома товаришами, собаки в них що треба. Тигрів живцем вони ловили.

— Може не піти твій дядько. Скаже — слід старий або не повірить нам.

— Ну то й що, пополюємо й по дорозі, час не змарнуємо!

Лягли раніше, а ледь зажевріло на сході, рушили в зимовище Трофимова, розташоване на Камінному струмку. День видався гожий. Іти по сухому снігу сама насолода. А тут то білка уркне, то рябчик крилами об гілля залопотить. Друзі й незчулися, як настав вечір. До Камінного струмка залишалося не більше години ходу. Сховалося сонце, але довго ще на небі не вгасала вечірня зоря. Йти лісом було легко. Тільки підійшовши впритул до хатки, хлопці помітили струмочок блакитного диму над залізною трубою — мисливці повернулися з ловів і готували вечерю.

Добряче здивувався Трофимов, побачивши свого племінника, про якого знав, що той полює віддалік.

— Чи не заблукали ви, хлопці? — звернувся він до гостей, привітно усміхаючись.

— Ні, дядьку Андрій, ми тигрицю знайшли. Біля нашого барачка живе. Певно, в неї тигренята є. Вона їм кабанів тягає. Самі бачили. Сліди свіжі. От ми й прийшли вас повідомити.

— Може, спіймаємо? — несміливо додав Микола, втручаючись у розмову племінника з дядьком.

Полювання не було головною професією Трофимова. Працюючи комбайнером, він лише на три місяці вирушав у ліс із давніми своїми товаришами по мисливству. Добував він усе, що траплялося,— від білки до ведмедя і від кабарги до лося. Ловив Трофимов і тигрів. На цю зиму він теж мав завдання узяти двох тигренят для цирку, але слідів амби ще не траплялося. Він уже не сподівався вловити "володаря джунглів" і тому дуже зрадів несподіваному повідомленню племінника.

По вечері мисливці склали план дій. Вирішено було повернутися всім у барачок Петра і спробувати вистежити тигрицю. Якщо вона навіть уже в чотирирічному віці, узяти її живцем, а якщо в неї діти, то й переловити тигренят. Приамурські тигролови не зважуються брати тигрів, вік яких більший чотирьох років. Лише раз, помилково, Трофимов напав на п'ятирічного тигра. Звір поламав рогульки, поранив ловця і, неушкоджений, втік.

Промисловики не ставлять просторих мисливських хат. Міцні морози, та ще з вітром, змушують будувати крихітні барачки з низькою стелею, на двох-трьох чоловік. Щоб увійти в таке житло, доводиться згинатись і пролазити в маленькі дверцята навколішках. Але зате дров для опалення потрібно і мало. Адже далеко не кожне дерево годиться на дрова. Для приготування їжі краще підходять всохлі на корені кедр чи берест, а для опалення потрібні вогкі дрова з береста та берези. Ці породи вирубуються найперше біля хижки, і хоч стоїть вона в лісі, по дрова ходити доводиться іноді далеко.

Довго не могли заснути мисливці. Загасивши свічку, лежали вони на нарах, перебираючи в пам'яті бачене за день. Повставали рано. Сніданок складався із гречаної каші, вареної кабанятини й міцного чаю. Потім підперли двері хатки кілком і вирушили в дорогу. Надвечір були в барачку хлопців.

— Ну, Петре, показуй, де бачив тигрячий слід,— звернувся вранці Трофимов до племінника.

— Недалеко він — години півтори ходу.

Прийшовши до поваленого кедра, Трофимов уважно оглянув сліди, потім підійшов до місця, де був схоплений кабан. Оглядаючи кущі, він зняв з гострого сучка маленький клаптик і шерсті, поклав його на долоню і підкликав до себе товаришів

— Шерсть, дивіться, не тигряча, та й слід малуватий. Либонь, барс пополював на кабанів. Щось ти, Петрику, сплохував: сліди плутаєш.— Але глянув на присоромленого племінника й підбадьорююче усміхнувся: — Не біда, ще навчишся. А от за барса спасибі. Давненько не бачили ми в цих місцях І його слідів. Думав, уже перевелися. А бач, ще й плямистого брати доведеться. Зараз обережно за ним походимо. Собак не пускати.

Тепер попереду йшов Трофимов. Незабаром сліди привели мисливців у смерічні хащі. Тут, сховавшись од всюдисущих ворон, барс з'їдав свою здобич. До неї він повертався двічі, від підсвинка зосталися голова та ноги. Пройшовши по сліду кілька кілометрів, мисливці переконалися, що барс отаборився в цьому районі, ходить великими колами і не має наміру залишати такі багаті копитним звіром угіддя.

Повернувшись до хижки, мисливці вирішили день перепочити і як слід підготуватися до переслідування звіра.

— А що як барс виявиться величезним і попре на нас, стріляти його можна? — спитав Микола.