Богатирьови
Вирвавшись із міжгір'я Малого Хінгану, Амур розливається неозорою Сунгарійською низиною, міняючи свій напрям з південного на північно-східний. Поблизу Хабаровська він роз'єднується на два рукави. Лівий, повноводіший, тече в тому ж самому напрямку, а правий повертає на південний схід, але, наштовхнувшись на західні відроги Сіхоте-Аліню, огинає їх і зливається з лівим. На широкому річищі розкидано безліч малих і великих островів. Під час великої води деякі з них затоплюються, в малу навіть до них підступають піщані коси. Оточені густою шелюгою, вони вкриті високим куничником — труднопрохідною травою. На піщаних гривках островів ростуть поодинокі хирляві дубки та осики. Підвищення чергуються із звивистими затоками та мілкими озерами, дзеркальну гладінь яких укриває візерунчасте листя водяного горіха — чіліму, а на деяких і широкі круглі — лотоси.
На одній з таких піщаних грив, у північно-східній частині острова, розташований розкішний город мисливця-промисловика Богатирьова. Крім звичайних у цих місцях картоплі, капусти й помідорів, на грядках ростуть сині баклажани, солодкий перець, кавуни та дині. Кінчається останній місяць літа, і хазяїн перед збиранням урожаю живе на городі в легкому курені, спорудженому з верболозу і вкритому куничником. З ближнього правобережного селища Богатирьов привозить на острів сіль, хліб і сірники, решта все — своє, вирощене на городі та заготовлене в тайзі про запас. У ближній затоці ловить Богатирьов гладких коропів і карасів. Амур — ріка рибна, тільки не лінуйся!
Звук моторного човна, що входив у затоку, привернув увагу Богатирьова, і він піднявся на пагорб, щоб роздивитися того, хто завітав до нього. "Певно, мисливствознавець Перекатов мчить на своєму "Вихорі",— подумав Богатирьов, розглядаючи з-під долоні прудку "дюральку", керовану самотнім пасажиром.
Невдовзі човен м'яко штовхнувся носом у золотий берег, і з нього легко вистрибнула молода ще людина у шкіряній куртці та високих гумових чоботях.
— Добридень, Іване Тимофійовичу, дорогий мій! — І з цими словами Перекатов обійняв по-синівському Богатирьова за плечі.— Заховався на свою заїмку і думаєш, не знайду тебе?
— Добридень, добридень, Олеже Костянтиновичу! От уже кого не чекав! Радий такому гостю!
Очі Богатирьова мружились, обличчя осявала щира усмішка, що свідчила про велику взаємну симпатію двох людей, які давно не бачились і надзвичайно раді несподіваній зустрічі.
— Привіз я тобі уклін од дружини і деякі новини з промгоспу,— сказав Перекатов.
— За уклін спасибі, а тепер ходімо в курінь, почастую тебе чим бог послав. Там і про новини побалакаємо.
Вони попрямували до нехитрого житла Богатирьова. Проходячи повз городні грядки, мисливствознавець зачудувався:
— Та в тебе справжнісінький баштан! Дивина, кавуни які! В цьому ось кілограмів шість, напевно, буде.
— Якщо рук докласти, у нас усе можна виростити. Кавуни в мене на чистому піску, але перш ніж посадити їх, я в кожну лунку по десятку відер свіжої землиці насипав та паперовими ковпачками розсаду попервах укривав. От і погнало гудину в ріст.
Підійшовши до куреня, мисливствознавець сів на порожній ящик, який правив господареві за стілець, скинув шапку й дістав цигарки.
— Гарно в тебе, Іване Тимофійовичу! Краса ж яка довкіл! Пожити б у тебе тут...
— То що на заваді? Залишайся, от і поживемо разом, рибку половимо. Ти, мабуть, зголоднів? — і по цих словах Богатирьов присунув гостеві низенький легкий столик і виклав на нього кілька підрум'янених карасів, спечених на вогнищі на вербових гілочках.— Покуштуй, а я піду виберу кавун спіленький.
Невдовзі він приніс темно-зелений кавун; від легкого дотику ножа плід лунко тріснув. Червона зерниста серцевина була солодка й прохолодна, вона приємно вгамовувала спрагу, викликану солонуватою рибою.
— Про наш Амур кажуть — суворий та холодний, а дивись, які "фрукти" повиростали, як на Україні! А я не об'їмся?
— Їж на здоров'я. Кавунами ще ніхто не об'їдався.
Після несподівано смачного частування, Перекатов підсунувся ближче до хазяїна.
— Ну, тепер давай розповідай про свої новини,— уважно вдивляючись в обличчя гостя, сказав Богатирьов.
— Нині, Іване Тимофійовичу, промисловий сезон у нас буде напружений. Заготівельні плани на хутро високі, а тут ще звіра живцем брати треба на експорт.
Обличчя старого мисливця пожвавилося.
— Чи не на відлов тигра агітувати приїхав?
— Цього разу тигрів не ловитимете. А от кабанів із десяток піймати треба, ізюбрів двійко, ну, а харз, видр, росомах — скільки пощастить. По соболю план твердий: сто двадцять і жодного більше.
— Дуже вже ти любиш наперед планувати. Тайга тобі не ферма, як пощастить. Можна й сотні не взяти. Або, скажімо, сто тридцять візьмемо, то що, протокол складатимеш?
— Я тебе, Іване Тимофійовичу, дуже поважаю. Мисливець ти класний, але зрозумій, що плани по соболю перевиконувати не можна: він лімітований. Раніше, коли всякого звіра було доволі, полював ти за принципом: що більше добув, то краще. Скільки знайшов, стільки й узяв. Тепер запаси звіра підраховані, план відлову вченими визначений. Треба й на розплід звіра залишити. Настав час і мисливцеві стримуватися. Відстріляв норму, берися за іншу справу, а зустрів соболя — помилуйся на нього, а не займай.
— Неправильно ти кажеш, Перекатов,— заперечив Богатирьов,— мої батько й дід були на Амурі мисливцями і, якщо вже звіра знаходили, неодмінно брали. І нічого, ще й на мій вік вистачило. Та який мисливець повз звіра пройде, щасливий випадок пропустить!
— Не заперечую, так було, та тепер не ті часи. Я знаю, хочеш ти, щоб і онукам звіра вдосталь лишилося, чи не так, Іване Тимофійовичу?
— Аякже, звіра думаючи треба бити.
— Так і я про це веду мову! — вигукнув, усміхаючись, Перекатов.
— Гаразд, буде здоров'я, то впораємось із завданням. Бригада в мене надійна. Не підведемо. Тільки і ти промгосп піджени, щоб вчасно транспортом забезпечив та пастки постачив.
Богатирьов з цікавістю вислухав докладну розповідь мисливствознавця, як і коли починається завезення мисливців на угіддя, де передбачається ловити звіра, як буде організовано приймання від них добутого хутра і звіра.
— Так, гарні вісті ти мені привіз. Давай-но кавун доїдай, не вельми вас там у місті балують ними,— і він простяг гостеві велику скибку цукристого, соковитого кавуна.
— А й справді, хоч і багато привозять до нас фруктів, але здебільшого неспілих. Таких розкошів у місті не купиш.
Розімлівши на сонці, Перекатов простятся на траві.
— Що нового в газетах? — поцікавився Богатирьов.
— Особливих новин немає. ФРН договір з нами підписала.
— Про японців що пишуть?
— Торгуватимемо із ними,— ухильно відповів Перекатов.
Богатирьов сів на колоду. Пишна срібна борода, спадаючи на його широкі груди, разом з чорними густими бровами робила його схожим на Іллю Муромця. Перекатов мимоволі замилувався ним і, як не раз уже, відзначив про себе, наскільки типово російське в Богатирьова обличчя.
Розмова знову перекинулася на богатирьовський город.
— Правду кажеш, Іване Тимофійовичу. Земелька наша щедра, хоча й важко її обробляти. Та що вдієш, міцним корінням ми в цю землю вросли, потом і кров'ю її полили, своїми кісточками удобрили. Як же можна її не любити! Адже рідна вона для нас! Богатирьови триста років на Амурі живуть. Мій дід розповідав, що його батьки були з Усть-Зейської слободи, все життя в ній прожили, там і поховані.
— А що, Іване Тимофійовичу, не затоплює тебе тут? — спитав Перекатов.
— Всяко буває. Тільки я помітив: якщо крига навесні лізе на берег протоки й залишається на ньому — бути повені. Якщо льодохід пройшов і криги на березі не зосталося, плеса чисті — на островах сидіти можна, не затопить.
І знову повернулася розмова на наступний мисливський сезон. Визначили остаточну дату виїзду в тайгу — п'ятнадцяте жовтня.
— Либонь, всі питання з тобою вирішили, Іване Тимофійовичу. Заїду ще до твого брата, та й додому!.
Господар провів гостя до човна, міцно потис руку на прощання, і мисливствознавець помчав моторкою вниз, у напрямі міста.
Степан Богатирьов жив на березі Амурської протоки, на околиці міста. На відміну від брата, він не захоплювався городом, довіривши цю справу дружині, зате тримав бджіл, з якими виїздив у підгір'я Хацхіру під час цвітіння липи. Всю зиму він проводив з братом у лісі на полюванні. Удвох вони й складали ядро славнозвісної богатирьовської бригади. Інколи на зимовий промисел з ними вирушали сини, і тоді бригада збільшувалася до чотирьох чоловік. Тому колективу було до снаги ловити будь-яких звірів і доставляти їх на лісодільницю, куди приходила з міста машина.
Моторка зупинилася біля Степанового будинку. Мисливствознавець піднявся крутим косогором і увійшов у сливовий сад, заставлений різнокольоровими вуликами. Степан Тимофійович у крислатому брилі клопотався біля бджіл.
— Привіт, пасічнику! — здаля привітався мисливствознавець, остерігаючись бджіл, які роїлися навколо Богатирьова.
— Підходь, підходь, чого злякався! Ведмедів не боїшся, а перед бджолою відступаєш? — привітно озвався господар, запрошуючи гостя підійти ближче.— Якщо яка й припече — тільки на користь! У мене як спина заболить, чотири-п'ять бджіл до поперека притулю: одразу легшає.— По цих словах Степан Тимофійович підійшов до гостя і простяг йому руку.
Був він нижчий за свого брата, але кремезніший. Темно-русявої борідки ще не торкнулася сивина, а сині очі були сповнені такого молодецького завзяття, що він здавався швидше сином Івана Тимофійовича, аніж його братом.
— Ходімо до хати, там не так спекотно. Ач, як парить, видно, на дощ, от бджола і сердиться, дивися, й справді покусає.
Вони зайшли у дім. Збудований із кедрових брусів, з просторою верандою, будинок був обшитий вузькою шалівкою, пофарбованою білою фарбою. Вікна, що виходили у садок, оздоблені візерунчастими лиштвами, були відчинені. У трьох суміжних кімнатах — гарні поліровані меблі. Все в домі свідчило про достаток і добробут господарів.
— Серафимо! — покликав Степан Тимофійович дружину.— Дай-но нам медку та холодного молока.
Вони посідали, а тим часом господиня накрила на стіл.
— Пригощайся. Цього року мої вулики по півцентнера меду дали. Добрий взяток.— 3 цими словами Богатирьов присунув гостю тарілку, на якій лежали великі шматки духмяного сотового меду.
— Я заїжджав до твого брата на заїмку.