Причому тіло намалювали у фас, а обличчя – в профіль, як у карткового валета.
У роті сина господнього стирчав кляп. Зап'ястки були в наручниках. Одну щиколотку стискали кайдани, другим кінцем з'єднані з ланцюгом, прикутим до підлоги. На нижній повіці всевидячого ока блищала одна-єдина досконало вималювана сльоза.
Під малюнком була низка запитань і відповідей:
"Запитання. Як вас звати?
Відповідь. Я – єпископ Вільям Уран-Восьмий Уейнрайт – засновник церкви Ісуса Христа Викраденого, що на Елліс-авеню, Чікаго, штат Іллінойс.
Запитання. Коли Всевишній знову пошле нам Свого Сина?
Відповідь. Він уже послав його. Ісус тут, між нами.
Запитання. Чому ж ми ніколи не зустрічали його і нічого не чули про Нього?
Відповідь. Бо його викрали сили Зла.
Запитання. Що ж нам тепер робити?
Відповідь. Ми повинні облишити всі свої справи і шукати Його протягом усього того часу, коли не спимо. Бо якщо ми Його не знайдемо, Господь удасться до Своїх Засобів.
Запитання. Які ж у Нього засоби?
Відповідь. Він може знищити людство коли йому заманеться".
Отак воно.
Увечері я знов побачив того молодика. Він вечеряв у ресторані. Мене вразило, з якою вправністю він крутив на всі боки головою і водночас їв, підбираючи все до крихти.
У пошуках Ісуса Христа він навіть зазирнув під свою тарілку та склянку. І то не раз, а знову й знову.
Сміх та й годі.
Розділ 37
І саме в той час, коли все йшло як ніколи добре, коли американці тішилися небаченим досі щастям, хоч країна й розпадалася на шматки й провалювалась у прірву кризи, – якраз тоді люди почали мільйонами вимирати від албанського грипу, а тут, на Манхеттені,– від "зеленої смерті".
Так настав кінець нації. Вона перетворилася на штучно розширені родини – і більш нічого.
Отак воно.
Почали утворюватися герцогства, королівства та інше казна-що. У тих карликових державах озброювали армії й будували фортеці.
А однієї ночі, коли сила земного тяжіння підскочила неймовірно, обвалилася гора, на якій стояв Мачу-Пікчу. І будинки багатіїв, і магазини; і банки, і колекції доколумбівського мистецтва, і золоті зливки, і діаманти, і оперний театр, і церкви – усе завалилось і скотилося з Андів у морську безодню.
Я аж заплакав.
А в усіх родинах малювали й перемальовували образ Ісуса Христа Викраденого.
Якийсь час люди за інерцією ще звертались у Білий дім. Мій державний апарат теж вимирав. Кожен тільки чекав своєї черги.
Особиста гігієна різко погіршилась. Нам набридло щодня вмиватись і чистити зуби. Чоловіки запустили довге волосся й бороди.
Майже несвідомо ми заходилися нищити Білий дім. Щоб зігрітися, ми палили в камінах меблі, поручні сходів, старовинні ширми, рами картин тощо.
Від грипу сконала моя особиста секретарка Гортензія Щука Тринадцята Макбанді. Від грипу помер мій вірний камердинер Едвард Малинник-Четвертий Кляйндінст. З тієї самої причини передчасно пішов від нас і віце-президент Мілдред Гелій-Двадцятий Теодоракіс.
У мене на руках, просто в овальному кабінеті, помер мій радник з питань науки, доктор Елберт Аквамарин-Перший П'ятигорскі.
Зростом він майже не поступався мені. Мабуть, удвох ми справляли неабияке враження.
– Як це все зрозуміти? – знову й знову повторював мій науковий радник перед кінцем.
– Не знаю, Елберте, – відповів я, – І може, воно й краще, що не знаю.
Так він і віддав богові душу.
Час від часу нам ще телефонували. Це стало такою дивовижею, що я особисто брав трубку.
– Ваш президент слухає, – казав я. І часто на другому кінці тонкого проводу, крізь потріскування на лінії, до мене озивався якийсь" міфологічний персонаж: скажімо, король Мічігану, або військовий диктатор Флоріди, або тимчасовий мер Бірмінгема і таке інше.
Проте потік інформації, що надходила у Білий дім, дедалі зменшувався. Аж поки й зовсім припинився.
Про мене забули.
Так на третьому році другого терміну закінчилося моє президентство.
До того ж закінчувалося дещо інше, конче мені потрібне – припаси незамінного три-бензо-психоамілу.
Отак воно.
Я довго не наважувався полічити решту таблеток – аж поки їх лишилося зовсім мало. Останнім часом я так до них призвичаївся, потрапив від них у таку залежність, почував до них таку вдячність, що здавалося: зникнуть вони – і тут-таки згасне моє життя.
Зменшувалась і кількість моїх службовців. Незабаром залишився тільки один. Інші або повмирали, або розбрелися хто куди – адже їхня робота стала нікому не потрібна.
Єдиною людиною, яка мене не покинула, лишився мій брат, самовідданий Карлос Нарцис-Одинадцятий Віллавіченчо – той посудомийний, якого я схопив в обійми у перший день свого життя Нарцисом.
Розділ 38
Оскільки все навколо досить швидко занепадало і поруч не залишалося вже нікого, з ким я міг би підтримувати розумні взаємини, то я схибнувся на підраховуванні різних речей. Отож я полічив усі пластинки на всіх жалюзі, всі ножі, виделки й ложки на кухні, всі стібки на ковдрі меморіального ліжка Авраама Лінкольна.
Якось, хоч сила тяжіння й була нижча від норми, я ліз рачки сходами, рахуючи стовпці поручнів. Раптом я відчув, що хтось пильно дивиться на мене знизу.
То був чоловік у штанях з оленячої шкіри, в мокасинах та єнотовій шапці. Він тримав у руках рушницю.
– Боже-боже, президенте Нарцис, – звернувся я сам до себе, – ти таки справді зсунувся з розуму. Адже ти бачиш перед собою не кого іншого, як Деніела Буна[9].
Тієї самої миті ще один незнайомець приєднався до першого. Він був одягнений у мундир військового льотчика тих далеких часів, коли мене ще не обрали президентом і існувало таке поняття, як "військово-повітряні сили Сполучених Штатів Америки".
– Так, – вимовив я вголос. – Виходить, сьогодні або переддень Дня всіх святих[10], або Свято незалежності США.
Пілот був явно здивований станом справ у Білому домі.
– Що тут сталося? – запитав він.
– Історія завершила свій черговий цикл,– сказав я.
– Це жахливо,– мовив пілот.
– Коли вам, друже, це не подобається,– відповів я,– то вам слід би глянути, що робиться отут, – і я постукав себе по лобі.
Обидва навіть гадки не мали, що я президент. Адже на той час вигляд у мене був уже нікудишній.
Вони не виявили особливого бажання розмовляти зі мною. Як згодом з'ясувалося, вони прибули здалеку, кожен зі своєю справою, і зустрілися цілком випадково.
Гості зазирнули до інших кімнат, розшукали мого відданого Санчо-Пансу, Карлоса-Одинадцятого Віллавіченчо, який готував обід із галет, консервованих устриць та інших продуктів, що їх він десь зумів роздобути. У свою чергу, Карлос привів незнайомців знову до мене й запевнив їх, що я таки президент "наймогутнішої держави у світі", як він щиро вірив і дотепер.
Той Карлос був справді несусвітній йолоп.
Мисливець доставив мені листа від удови з містечка Ербана, штат Іллінойс.
"Вельмишановний докторе Суейн! – починався той лист. – Я – малоприметна, не варта Вашої уваги людина: вчителька гри на фортепіано. Проте я була одружена з видатним фізиком і маю від нього сина. Мій покійний чоловік, доктор Фелікс Боксит-Тринадцятий фон Петерсвальд, зробив дивовижне відкриття. Я і мій син – а він за щасливим збігом обставин теж Нарцис-Одинадцятий, як і Ви, – досі тримаємо язика за зубами, оскільки світло, яке ця таємниця проливає на становище людини у Всесвіті, може деморалізувати населення нашої країни. Відкриття мого чоловіка стосується загробного існування. Те, що чекає нас там, докторе Суейн, – нудьга безпросвітна.
Я не можу назвати те убозтво ні "царством небесним", ні "справедливою покарою за гріхи наші", ні якимись іншими красивими словами. Мій чоловік, ознайомившись із тим світом, назвав його "фермою індиків", і я певна, ви погодитеся з цією назвою, коли з'ясуєте для себе, що то таке.
Коротко поясню Вам суть справи, докторе Суейн. Річ у тому, що мій покійний чоловік винайшов спосіб спілкуватися з потойбічним світом і спорудив для цього спеціальний пристрій.
Я звертаюся до Вас не "містере Президент", а "докторе Суейн", бо моє послання не має ніякого відношення до національних інтересів. Воно носить суто приватний характер. Річ у тім, що за допомогою пристрою мого чоловіка ми не раз уже розмовляли з Вашою сестрою Елізою. Небіжчиця наполягала, щоб Ви особисто приїхали сюди й переговорили з нею напрямки.
Листа я надсилаю з одним приятелем. Він сподівається знайти притулок у поселенні своїх штучних родичів. Бериліїв у штаті Меріленд, а це зовсім близько від Вас.
З нетерпінням чекаємо Вашого приїзду. Тільки наперед прошу: будь ласка, не ображайтеся на вихватки мого сина й Вашого штучного брата Девіда Нарциса-Одинадцятого фон Петерсвальда. Йому, бідоласі, буде важко втриматися, і він може вдатися до лайки та сороміцьких вихилясів у будь-яку мить. Нічого не вдієш, він – жертва хвороби Туретті.
Віддана Вам
Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд".
Отак воно.
Розділ 39
Навіть незважаючи на заспокійливу дію три-бензо-психоамілу, я був глибоко зворушений.
Я поглянув на змиленого коня, що пасся на моріжку перед Білим домом, а тоді обернувся до самого гінця.
– Як потрапив до вас цей лист?
І той розповів мені, що одного дня на кордоні штатів Теннессі й Західна Віргінія він випадково підстрелив чоловіка з родини Бериліїв, який, певно, й був щирим другом Вілми Молочай-Сімнадцятої фон Петерсвальд. Мисливець сплутав його із своїм лютим ворогом, Ньютоном Маккоєм.
Він спробував виходити свою жертву, проте поранений сконав від гангрени. Та перед смертю Берилій узяв обіцянку від свого вбивці, що той доставить листа за призначенням і власноручно передасть його президентові Сполучених Штатів.
– Як вас звати? – запитав я.
– Байрон Хетфілд,– відповів мисливець.
– А ім'я, надане вам згідно з постановою уряду?
– А ми ніколи не зважали на ті дурниці,– відрубав він.
Як з'ясувалося, мій співрозмовник належав до однієї з кількох родин, які ще збереглися в країні, утворених за принципом кровної спорідненості, причому його родина ще з 1882 року перебувала в стані нескінченної війни з іншою такою родиною.
– Ми за модою не женемося, і нам байдужісінько до ваших нових імен,– сказав мисливець.
Я і той колоніст сиділи на високих різьблених і позолочених стільцях, що, як гадають, колись придбала для Білого дому Жаклін Кеннеді. Пілот теж тулився на краєчку одного з тих стільців..