Здушений крик вихопився з її грудей, і вона міцніше притулилася до Корака, злякано вказуючи на мавпича.
Акут, гадаючи, що Вбивця повертається з бранцем, ішов їм назустріч з грізним риканням — маленька дівчинка викликала в ньому не більше симпатії, ніж викликав би дорослий мавпич. Вона була чужа і мала бути вбита. Коли ті двоє наблизились, Акут вишкірив свої жовті ікла, але, на його подив, Корак і собі вишкірився й загарчав на мавпича, ще й дуже грізно.
"Еге, — подумав Акут. — Убивця здобув собі дружину".
І, скоряючись звичаям свого племені, лишив їх на самоті й незабаром заходився коло якоїсь гусениці, на вигляд вельми смачної. Ловлячи гусінь, він краєчком ока стежив за Кораком. Хлопець посадив свою полонянку на велику гілку, за яку вона міцно вчепилась, щоб, бува, не впасти.
— Вона житиме разом з нами, — сказав Корак Акутові, вказуючи пальцем на дівчинку. — Не займай її. Ми її захищатимемо.
Акут знизав плечима. Глядіти оце пискля йому аж ніяк не хотілося, а з її відчайдушного переляку, з того, як вона вчепилася за гілку і як нажахано дивилася на нього, він зрозумів, що вона вкрай безпорадна. Всі правила Акутового племені і його досвід твердив, що немічних треба знищувати; але якщо Вбивця за неї, то нема іншої ради, як змиритися.
Акутові дівча зовсім не подобалося — в цьому він був цілкЬм певен. Її шкіра була надто вже гладенька й безволоса, геть як у змії, а її обличчя анітрохи не привабливе. Хіба ж така була його обраниця! Її він зауважив поміж іншими на місці постійних сходин його племені. О, вона справді була втіленням жіночої краси! Великий шляхетний рот; милі жовті ікла й ніжні, м'якенькі вуса, як у киці. Акут зітхнув. Потім випростався на повен зріст, випнув свої могутні груди й заходився стрибати туди-сюди на своїй гілці, бо навіть така нікчема, як ця, Коракова, мала належно поцінувати його гарне хутро й чудову статуру.
Але бідолашна мала Меріем лише дужче притулилася до Корака. В цю мить вона ладна була краще вернутися назад до шейхового селища, в те пекло, де, проте, було все більш чи менш знайоме, були люди. Величезна мавпа злякала її. Вона здавалася малій такою лютою! І як загрозливо випинає груди, й витягається, і скаче по гілляці! Звідки могла дівчинка знати, що то мавпич так красується? Не могла вона збагнути й того, чому велетенський звір із джунглів так приятелює з цим богоподібним юнаком, що врятував її від шейха.
Меріем трусилася від страху весь вечір і цілу ніч. Корак з Акутом вели її кудись своїми карколомними стежками в пошуках поживи. Одного разу вони сховали її в гіллі дерева, а самі покралися до оленя, що виринув із хащів. Її повсякденний страх перед самотністю в лихих джунглях чггав справжнім жахом, коли вона побачила, як людина і звір водночас кинулися на свою жертву й звалили її додолу; як миле обличчя її рятівника перекривилось від звірячого гарчання і як потім його міцні білі зуби вп'ялися в забиту тварину.
Коли Корак вернувся до неї, то його обличчя, руки й груди були в крові, і він простяг їй великий кусень сирого, ще теплого м'яса. Він був вочевидь дуже стурбований її відмовою, а за хвилину зник у лісі й повернувся з фруктами для неї. Тоді вона знов відчула вдячність до свого рятівника. На цей раз вона не відсахнулась, а віддячила йому привітною усмішкою. Дівча й гадки не мало, що то була найкраща дяка спраглому на людську ласку хлопцеві.
Корака дуже турбували проблеми ночівлі. Він знав, що дівчинка не зможе безпечно спати на дереві, як вони з Акутом, а долі на неї чигали б хижаки. Отож він вирішив, що дівча спатиме у нього на руках цілу ніч. Так, він і зробив. Акут примостився по один бік від малої, Корак пригорнув її з другого боку, так що тіла обох зігрівали її.
Дівчинка майже півночі не могла заснути; але врешті втома поборола її страх перед чорною безоднею внизу і волохатим диким звіром поруч, і вона поринула в глибокий сон. Коли вона розплющила очі, сонце стояло вже високо. Спершу дівчинці не вірилося, що все це діється з нею насправді. Потім вона завважила, що її голова зсунулася з Коракового плеча, і волохата спина мавпи була просто перед її очима. Вона сахнулася. Аж раптом відчула, що хтось її тримає, повернула голову й побачила усміхнені очі юнака, який захистив її. Коли він усміхався, її страхи всі зникали, й тепер вона пригорнулася до нього, інстинктивно відхиляючись якомога далі від волохатого звіра.
Корак заговорив до неї мовою мавп; але вона похитала головою й відповіла йому арабською, так само незрозумілою для нього, як для неї мавпяча. Акут, підвівшись, дивився на них. Він розумів усе, що казав Корак, а дівчинка лише видавала якісь дурнуваті, на його, Акутів, погляд, звуки, кумедні й позбавлені сенсу. Акут ніяк не міг добрати, що Корак знайшов у ній такого вже захоплюючого. Він довго й пильно дивився на дівчинку, прискіпливо її вивчаючи, потім почухав голову, встав і обтрусився.
Його порух трохи сполохав Меріем — вона була на мить забула про Акутову присутність, — і тепер знову сахнулася від нього. Звір побачив, що вона його боїться, і вирішив по-своєму пожартувати з нею. Пригнувшися на гілляці, він простягнув свою важку лапу до дівчинки, неначе збираючись її схопити. Вона сахнулася ще далі. Очі Акутові блищали, — ось я, мовляв, який дотепний, — він не спостеріг люто примружених Коракових очей навпроти себе, не помітив, як той загрозливо втягнув голову в плечі, готуючись до нападу. Коли мавпичеві пальці вже ледь не торкались дівчаткової руки, хлопець схопився і здушено загарчав. Кулак майнув перед очима Меріем і врізався здивованому Акутові просто в писок. Мавпич відчайдушно заревів, схитнувся й полетів з дерева додолу. Корак провів його поглядом і раптом почув у кущах поблизу якийсь шелест, дівчинка й собі подивилася вниз, але вона не побачила нічого, окрім сердитої мавпи, що зводилася на ноги. А потім, де не взялася, наче стріла, випущена з лука, купа плямисто-жовтого хутра, стрибнула на спину Акутові. Це була пантера Шіта.
10
Коли пантера скочила на великого мавпича, Меріем зойкнула від страху — не тому, що так злякалася за його долю, а через юнака, який щойно жорстоко побив свого дивного спільника. Тільки-но помітивши пантеру, хлопець вихопив ножа й завис над нею. І саме в ту мить, коли Шіта вже мала вп'ястись, пазурами й іклами в спину приреченого Акута, Корак упав просто на спину розлютованої пантери.
Отож вона не встигла й волосини висмикнути з кошлатого хутра. Із страхітливим гарчанням пантера почала кружляти, намагаючись перекинутися на спину, кігтями й зубами дістати й скинути ворога, що вчепився їй у загривок і раз по раз бив ножем у бік.
Коли Акут почув несподіваний шелест у себе за спиною, то інстинктивно, одним скоком вихопився на дерево, — напрочуд швидко для такого незграбного звіра, — і опинився поруч з дівчинкою. Але побачивши, що діється внизу, негайно стрибонув додолу. Перед лицем небезпеки особисті кривди враз забулися, і він так само ладен був покласти життя заради свого друга, як і Корак задля нього.
Внаслідок усього цього Шіта опинилася віч-на-віч з двома розлюченими створіннями, які шматували її. З гарчанням, завиванням і вереском вони утрьох качалися по кущах, під переляканим поглядом самотньої глядачки, що тремтіла на дереві над ними, судомно тулячи до грудей Джіку.
Кораків ніж поклав край сутичці, і коли люта самиця впала на траву в останніх смертних корчах, хлопець і мавпа підвелись, і їхні погляди спинились на нерухомому тілі пантери.
Корак кивнув на дерево, де сиділа дівчинка.
— Не займай її, — сказав він. — Вона моя.
Акут мовчав, усе дивлячись на нього налитими кров'ю очицями. Потім повернувся в бік Шіти, випростався, надувся, підвів догори писок і щось оглушливо крикнув, так, що дівчинка знову сахнулася і затремтіла. То був крик мавпича-переможця над своєю переможеною жертвою. Хлопець лише мовчки поглянув на нього; потім видерся на дерево і поспішив до дівчинки. Акут невдовзі приєднався до них. Кілька хвилин він ще зализував рани, а тоді вирушив на пошуки сніданку.
Упродовж багатьох місяців дивне життя цієї трійці минало без особливих пригод. Зрештою, нічого вартого великої уваги не траплялося в нинішньому житті мавпи та хлопця, але для дівчинки то було безнастанне нічне марення, що тривало дні й тижні, аж поки вона не призвичаїлась спокійно дивитися в порожні очниці смерті. Поступово Меріем трохи навчилася мови — мови великих мавп. Куди швидше засвоїла вона умови життя в джунглях; і врешті-решт настав час, коли дівчинка стала посідати важливе місце в їхніх ловах, вартуючи, коли двоє інших спали, або допомагаючи їм віднайти слід здобичі, яку вони вистежували. Акут спілкувався з нею лише в разі крайньої потреби, коли необхідно було перебалакати, а здебільшого він уникав її. Хлопець завжди був з нею ввічливий, і було чимало випадків, коли присутність Меріем обтяжувала його, та він нічим цього не виказував. Коли Корак зауважив, що вона не дуже добре зносить нічний холод і вогкість, він зробив для неї невеличкий зграбний курінь високо на розлогих гілках велетенського дерева. Тут Меріем спала у відносному теплі й безпеці, самі ж Корак і мавпич ночували на голих гілках поблизу входу в надземну домівку дівчинки, де найзручніше було пильнувати її власницю від нападу можливих ворогів. Вони перебували надто високо, де не боялися пантер. Але була ще змія Хіста, — сама думка про неї викликала страх, — і великі бабуїни, що жили неподалік, — ці хоч ніколи не нападали, та завжди шкірилися й випускали-кігті, побачивши нашу трійцю.
Після спорудження прихистку для Меріем їхня життєдіяльність дістала певний осередок. Вони тепер уже не вирушали надто далеко, бо завжди треба було повернутися до свого дерева, перше ніж смеркне. Поряд протікала річка. Дичини і фруктів було вдосталь, не бракувало й риби. Їхнє життя спливало в повсякденних клопотах первісних істот — пошуках їжі й спанні з повним шлунком. Вони ніколи не зазирали далі сьогодення. Якщо юнак ще згадував своє минуле й тих, із ким він колись спілкувався в далекій столиці, то якось так відсторонено, немовби те, інакше життя було не його власне, а чиєсь зовсім чуже. Він більше не мріяв повернутись до цивілізації, бо неодноразові і завжди невдалг спроби заприязнитися з тими, від кого він сподівався дружнього ставлення, загнали його так далеко в глиб континенту, що він чувся тепер цілковито загубленим у хащах джунглів.
Крім того, коли з'явилася Меріем, він віднайшов те, що був утратив за час свого дикого життя в джунглях, — людське товариство.
Корак любив її не як, він чув, люблять наречену, а просто як найближчого товариша.