Я не хотів би йти звідси. Може, Стен міг би побалакати з журналістами?
— Мабуть, доведеться, — відповів той і глянув на свого заступника. — Ну що, Стене? Краще нагодувати левів. Тільки роби це швидко.
— Вже йду.
— Не варт від них щось приховувати, — порадив Бердік. — Розкажи їм усе... до цієї останньої історії... а про неї не кажи нічого, — він кивнув на рацію.
— Розумію. — Заступник вийшов з кімнати.
— До вас іде заступник диспетчера, Кліффе, — сказав Бердік і поклав трубку. Важко ступаючи, він підійшов до двох чоловіків, які стояли над передавачем, витер обличчя зім'ятою хустиною. — Ну, ви знайшли їх? — спитав хрипким голосом.
Трелівен заперечливо похитав головою. Навіть не обернувся. Обличчя його було сіре від утоми.
Диспетчер коротко наказав телефоністу:
— Звернися по телетайпу до Калгарі і Сіетла. Хай повідомлять, чи чують 714.
— 714, 714! Ванкувер викликає 714, — монотонно повторював радист.
Трелівен важко сперся на стіл передавача. Люлька, яку він стискав у руці, давно погасла.
— Ну що ж, — мовив хмуро. — Це вже, мабуть, кінець!..
— 714, 714, ви чуєте нас? 714, відповідайте!
— Я більше не витримаю! — сказав Бердік. — Гей, Джоне! — гукнув він до одного з працівників. — Принеси мені кави, чорти б його взяли, міцної і гарячої.
— Тихше! — раптом скрикнув радист.
— Ти почув щось? — подався до нього керівник.
— Не знаю, мені здалося, що... — низько схилившись над передавачем, з навушниками на голові, радист обережно крутив ручку настройки. — Алло, 714, говорить Ванкувер! — І кинув через плече: — Наче щось чую... може, це вони. Я не певен. Якщо це вони, то в них розладнався передавач.
— Ми мусимо ризикнути! Скажи їм, щоб змінили частоту передачі.
— Рейс 714, — вигукував радист. — Говорить Ванкувер! Говорить Ванкувер! Змініть частоту на 127 кома 3!
Трелівен обернувся.
— Нехай військова авіація зробить ще один радарний пеленг. Незабаром ми повинні їх побачити на наших екранах.
— Рейс 714. Змініть частоту на 127 кома 3 і відповідайте, — повторював радист.
Бердік сів на край столу, що стояв посеред кімнати. Його долоня залишила мокрий слід на полірованій поверхні столу.
— Ні, це неможливо, неможливо! Цього не може бути! — протестував він мляво, втупивши очі у радіопередавач. — Якщо ми їх загубимо — це кінець. Ніхто вже їх не врятує.
[1] Міжнародний повітряний радіосигнал, що відповідає морському "SOS".
Розділ дев'ятий
04.35 — 05.05
Спенсеру здавалось, що він бачить якийсь кошмарний сон. Вкрай знесилений, він уже ладен був кинути штурвал, коли до нього повернулися надлюдські сили і воля. Зі зціпленими зубами, мокрий од поту, змагався він із законом земного тяжіння, намагаючись підкорити собі машину. Одна рука заклякла на важелі газу, друга на штурвалі. Крім якогось дивного відчуття нереальності того, що відбувається, у ньому клекотіла злість на самого себе: так безглуздо, по-дурному втратити швидкість, а потім висоту! Однак йому не хотілося аналізувати події двох останніх хвилин. Трапилося щось, що відвернуло його увагу. Тільки це він пригадував, тільки це хотів знати. Може, це виправдувало його? Чи міг він за кілька секунд втратити стільки тисяч футів? Ні, мабуть, уже раніше вони поступово сповзали вниз. Але ж він не так давно дивився на варіометр! Для того ж існують прилади, щоб сигналізувати про відхилення від курсу. А може, бензин?..
Його охопило неймовірне бажання вити, верещати. Верещати, як дитина. Зірватися з крісла, скинути навушники і тікати від стрілок, що іронічно підморгували, від усіх тих контактів, важелів, кранів, що вишкіряли на нього зуби. Кинути це все! Вскочити до пасажирського салону і крикнути: я не вмію! Я ж казав вам, що не вмію! Ви не хотіли мене слухати. Коли людина чогось не вміє, не можна примушувати її робити це...
— Набираємо висоту, — почув він якийсь дивно-спокійний голос Дженет. "Що це, хіба тут, поряд з ним, є ще хтось?" Його внутрішній крик розпачу злився в цю хвилину з справжнім криком за його спиною — криком якоїсь пасажирки, що виражав шалений жах.
А потім він почув чоловічий голос:
— Це не пілот! Він нас усіх загубить!..
— Замовкніть і йдіть на своє місце! — це був Бейрд.
— Ви мені не наказуйте!
— Я вам сказав, замовкніть!
— Хвилиночку, лікарю, я сам зараз побалакаю з цим добродієм, — розлігся бас Чайника.
— Ну, друже, або ти зараз замовкнеш, або мені доведеться...
Спенсер заплющив очі. Хай же ті покажчики і стрілки скінчать нарешті свій шалений зловісний танок! Він зрозумів, що вимотався до кінця. Остаточно втратив форму. Людина чудне створіння: все життя крутиться, як білка в колесі, завжди у неї якісь негайні справи, і раптом — стоп! Перші справжні труднощі, перший випадок, коли треба напружити всі сили — і кінець! Пшик! Це найгірше, що людина може довідатись про себе: слабкий фундамент не витримує навантаження. Як старий автомобіль, що не подужає підйом, зупиняється і котиться вниз, назад.
— Пробачте мені, це я винна, — промовила Дженет.
Ні на мить не відриваючись од штурвалу, він здивовано глянув на неї.
— Що? — перепитав спантеличено.
Вона обернулася до нього. У відблисках зеленкуватого світла, що сочилося з дошки приладів, її обличчя здавалося прозорим.
— Пробачте мою незграбність. У вас і так повно роботи. Я не зуміла допомогти... пробачте...
— Не розумію, про що ви говорите, — буркнув він, не знаючи, що, власне, треба відповісти. До них доносилося голосне хлипання жінки з пасажирського салону. Спенсеру стало соромно.
— Витягну нагору цю купу заліза, хочу зробити це якнайшвидше, але боюся знову щось зіпсувати.
— Що тут у вас діється? Чи все гаразд? — нараз почули вони Бейрдів голос.
Спенсер відповів:
— Пробачте, лікарю, ця стара кобила понесла, але тепер, мабуть, усе буде гаразд.
— Тримайте літак горизонтально, — попросив Бейрд, — у мене тут хворі...
— Це я винна, — сказала Дженет. Вона помітила, як важко дихає Бейрд, який він виснажений. Лікар вчепився у фрамугу дверей, щоб не впасти.
— Це неправда, — запротестував Спенсер. — Якби не Дженет, ми б уже розбилися. Це я не дам ради машині.
— Дурниці, — коротко промовив Бейрд. Раптом збуджений чоловічий голос вигукнув: "Де тут є радіо?" І знову голос лікаря:
— Увага! Всіх прошу уважно вислухати мене! Паніка, ця найстрашніша зараза — це найгірше, що може з нами статися. — Потім двері грюкнули, і вони лишилися самі.
— Цей тип щось казав про радіо. Слушна думка, — спокійно промовила Дженет. — Треба поговорити з капітаном Трелівеном.
— Правильно, — погодився Спенсер. — Сповісти його про все і скажи, що зараз набираємо висоту.
Дженет натиснула кнопку мікрофона і викликала Ванкувер. Відповіді не було. Викликала ще раз. Знову марно.
Спенсер відчув, що його проймає страх. Зусиллям волі опанував себе.
— Що сталося? — спитав. — Ти певна, що передавач працює?
— Здається, так...
— Дмухни в мікрофон. Якщо він справний, почуєш свій віддих.
Вона дмухнула.
— Так, чую. Алло, Ванкувер, алло, Ванкувер, говорить 714. Ви чуєте мене? Прийом.
Тиша.
— Алло, Ванкувер, говорить рейс 714, просимо відповісти. Прийом.
Знову тиша.
— Спробую я, — сказав Спенсер. Випустив з рук важіль, узяв мікрофон і натиснув кнопку.
— Алло, Ванкувер, алло, Ванкувер, говорить Спенсер, рейс 714. Повідомлення про небезпеку, повідомлення про небезпеку. Просимо відповісти. Прийом.
Тиша була жахлива. Здавалося, що вони тут, у цьому літаку єдині люди в світі.
— Положення ручок показує, що передача йде на попередній частоті, — сказав Спенсер. — Певен, що наші слова йдуть в ефір. — Він спробував ще раз, і знову безуспішно. — Викликаю всі радіостанції! Рейс 714 в небезпеці. Просимо відповісти. Прийом. — В ефірі панувала глуха тиша. — Ясно! Ми передаємо не на тій частоті.
— Як це могло трапитися?
— Не знаю. Правда, коли ми падали, все могло статися. Спробуй на іншій частоті, Дженет.
— А може, це небезпечно — змінювати настройку?
— Закладаю голову, що вона й так уже змінилася. Без радіо ми не зможемо тримати машину горизонтально, ніс літака піде вниз, і ми вріжемося в землю, а це вже буде таки кінець. Я не уявляю, де ми зараз, а коли б навіть і додумався, то однаково не зумію приземлитися.
Дженет зсунулася з крісла, тягнучи за собою шнур мікрофона. Підійшла до передавача. Поволі почала пересувати селектор частоти. Чути було тріск і свист.
— Я все перевірила. Проїхалася по всьому диску.
— Ще раз! — наказав Спенсер. — Кінець кінцем щось та почуєш. Якщо ж ні, будемо викликати по черзі на кожному каналі. — Раптом у навушниках почувся далекий голос.
Дженет хутко повернулася на попередній канал.
— Додай звуку!
— ...на 128 кома 3, — виразно почувся голос. — Контроль руху з Ванкувера. Рейс 714! Змініть частоту на 128 кома 3. Прошу підтвердити. Прийом.
— Ти перевела на 128 кома 3? — крикнув Спенсер. — Закріпи в цьому положенні. Спасибі зорям! Нам пощастило! Скоріше відповідай їм.
Дженет повернулася на місце і викликала Ванкувер:
— Алло, Ванкувер, говорить 714. Ми чуємо вас добре. Прийом.
Ванкувер відповів негайно. В голосі радиста вони почули полегкість і зворушення.
— 714, говорить Ванкувер. Ми загубили вас в ефірі. Що сталося?
— Ванкувер, говорить 714. Яке щастя знову чути вас, — сказала Дженет. — У нас були ускладнення. Літак втратив швидкість, і потім порушився радіозв'язок з вами. Але тепер усе гаразд. Тільки пасажири не дуже добре реагували на всю цю катавасію. Набираємо висоту. Прийом.
На цей раз заговорив Трелівен — спокійним і впевненим голосом.
— Алло, Дженет! Молодці, що додумалися шукати нас на іншій частоті. Джордже, я ж попереджав тебе про небезпеку, якщо втратиш швидкість! Весь час слідкуй за швидкістю. І ще скажу: якщо ти не розгубився в такій ситуації — значить, ти непоганий пілот.
— Ти чула? — недовірливо спитав Спенсер, глянувши на Дженет. Вони обмінялися нервовими посмішками.
Трелівен говорив далі:
— Напевно, набралися страху, отже, кілька хвилин тобі не загадуватиму нічого нового. Видряпуйся спокійно вгору і тільки переказуй мені дані контрольних приладів. Почнемо з пального...
В той час, коли капітан пояснював, що саме він хоче знати, з пасажирського салону тихенько визирнув Бейрд. Побачивши, що Спенсер і Дженет сидять, схилившись над контрольною дошкою, він причинив за собою двері і мовчки опустився на коліна перед Даннінгом і Пітером, освітивши офтальмоскопом їхні обличчя.