Якщо Х'харн дійсно вирішив скористатися ситуацією, то це станеться з хвилини на хвилину. Вираз обличчя антаресця залишався цілком нормальним, але Ґордон занадто добре пам'ятав, що він може стати нелюдським буквально за мить. А тоді… "Не думай про це. Не думай!"
Планета стрімко наближалася. Серед хмар Ґордон вже розрізняв блискучу поверхню моря.
– Гальмування… – повторював тим часом Хелл інструкції Х'харна – Ще дві поділки для виходу на орбітальну швидкість…
Центрувати стрілку на третій шкалі… Стаціонарна орбіта…
Важіль балансу… На чотири поділки…
Корабель розвернувся і почав вертикальний спуск до поверхні.
– Контроль зниження… Три поділки…
Вони пройшли легкі перисті хмари.
– Контроль тяги… Скинути швидкість спуску на дві поділки…
Хелл Беррел знову пересунув важіль. На екранах була панорама поверхні: зелені лісові масиви, срібна звивиста стрічка ріки. Ґордон почув здавлене дихання Шорр Кана: колишній диктатор, очевидно, хвилювався нітрохи не менше за нього. "Думай про Шорр Кані, – наказав він собі. – Думай про те, чи можна йому довіряти…"
– Зменшити ще на пів поділки, – сказав Хелл, виконуючи чергову команду.
Від поверхні планети їх відділяло не більше трьохсот метрів, коли Ґордон завдав удару. Він вдарив з усією силою людини, яка знає, що на карту поставлене життя. У цей момент Хелл Беррел тримався за важіль спуску, але від удару відлетів убік, і Ґордон рвонув важіль вниз до упору. Корабель впав каменем, навкруги засвистіло повітря. Хелл Беррел вигукнув щось нерозбірливе. За мить кормова частина корабля зім'ялася від удару об землю. Переборки і стіни рвалися як папір. Ґордона жбурнуло до стелі, і на якийсь момент він втратив свідомість. Коли прийшов до тями, у посту управління було тихо. Корабель лежав на боці. Поруч намагався піднятися Шорр Кан, з рани на його лобі струменіла кров. Нерухоме тіло Хелла Беррела лежало біля пульта управління. З недобрим передчуттям, Ґордон перевернув його на спину і спробував намацати пульс.
– Все? – Поцікавився Шорр Кан, промокаючи рану на лобі носовиком. Тканина наповнилася кров'ю.
Ґордон обережно підняв повіку Хелла і похитав головою:
– Ні. Навряд чи з ним щось серйозне. Зараз прийде до тями.
– Отже, пощастило. Ми всі могли опинитися на тому світі з вашої ласки. – Шорр Кан кинув на Ґордона вбивчий погляд. – Якого біса ви це утну…
Він замовкнув, не договоривши, і повернувся до задніх дверей. Ґордон рідко зустрічав більш кмітливих людей. Переборки кормової частини склалися гармошкою, не витримавши нищівного зіткнення з ґрунтом. Шорр Кан знову подивився на Ґордона, тепер уже схвально.
– Ви відчуваєте що-небудь… телепатичне? – Запитав він пошепки.
Ґордон прислухався до свого розуму, намагаючись вловити хоча б найменшу ознаку присутності чужої свідомості.
– Ні. Нічого. Виходить, приземлення його вбило.
– Але ми повинні у цьому переконатися.
– Він ніколи не звільнив би нас з-під контролю, – сказав Ґордон, все ще відчуваючи гудіння у голові. – Ніколи. Я мусив його випередити.
Шорр Кан склав закривавленого носовичка і, скривившись від болю, похитав головою.
– Сін Крівер розповів мені дещо про можливості Х'харнів. Та й я сам трохи спостерігав за тим, який сидів на Аарі.
І можу вас запевнити – мінімум, що він би зробив, це випалив би нам мізки. Хелл Беррел, ніби відчувши тривогу товаришів, почав подавати ознаки життя. Нарешті обережно сів. І, усвідомивши, що розум його відтепер вільний, подивився на Ґордона із захопленням:
– Боюся, я б на таке ніколи не наважився.
– Ти астронавт, – відгукнувся Ґордон, – Тому дуже добре уявляєш, чим це могло скінчитися. – Він махнув у бік кормової частини. – А тепер, друзі, нам доведеться трохи попрацювати.
Хелл Беррел піднявся, перемагаючи біль, але посміхаючись. На метушню зі зім'ятими металевими стінками, перегородками, трапами і розбитими приладами пішло досить багато часу. Зрештою вдалося розчистити вихід, і вони зістрибнули на зелену траву під жаркі промені жовтого сонця.
Планета, принаймні у даній місцевості, була на диво схожою на Землю. Зовсім поруч починався великий ліс. Крізь поодинокі дерева далеко проглядалися пологі пагорби. Блакитне небо, золотисте сонячне світло, повітря, напоєне чудовим ароматом рослин… Зрозуміло, трава і дерева були трохи інші, проте пейзаж видавався цілком земним.
Хелл Беррел розмірковував про більш прозаїчні речі. З сумом дивився він на те, що залишилося від корабля.
– Машина ніколи вже більше не полетить, – похмуро повідомив він.
– Будь вона навіть у ідеальному стані, без допомоги Х'харна ти б її не підняв.
– Від цього не легше. Ми сидимо Бог знає де, на безлюдній планеті, без корабля і взагалі без усього.
"Опинитися на безлюдному острові, – подумав Ґордон. – Хто у дитинстві не мріяв про подібне?"
– А хто сказав, що планета незаселена? – Вступив у розмову Шорр Кан, відволікаючись від своєї рани – вона вже перестала кровоточити, – Так стверджував Х'харн, але у всьому всесвіті немає більших брехунів. За мить… до посадки, – він посміхнувся, – я, здається, помітив вдалині щось схоже на місто.
– Мене це зовсім не радує, – зауважив Ґордон, – Оскільки Х'харн сам вибрав цю планету, то скоріш за все тут є одне з негуманоїдних племен, які обожнюють Нарат Тейна і його друзів-графів.
– Боюся, ви маєте рацію, доведеться бути обережними. Але йти все одно треба. Думаю, це десь там.
Трійця повільно рушила вперед по краю лісу, ховаючись під покровом дерев. Кругом стелилася велика рівнина з рідкісними пологими пагорбами. У лісі щебетали птахи. Іноді у кущах миготіли невеликі, вкриті бурою шерстю тварини. Листя шелестіло під слабким вітром.
Незважаючи на знайомі, зовсім земні звуки, щось непокоїло Ґордона. Він дістав з кишені батарею паралізатора і простягнув Хеллу.
– Заряди зброю. Може знадобитися у будь-який момент.
Антаресець взяв батарею і вставив у паралізатор.
– Я не розумію одного, – сказав він. – Навіщо він з нами зв'язався? З якого дива Х'харну заманулося тягти нас у свої Магелланові Хмари? Що йому від нас було потрібно?
– Від нас з тобою – нічого, – миттєво відповів Шорр Кан. – Його цікавив Джон Ґордон. Коли ми вбили іншого Х'харна і намагалися втекти, він, очевидно, непомітно прозондував нашу свідомість.
– І що ж він там знайшов такого цікавого?
– Розкажіть самі, – іронічно посміхнувся Шорр Кан. – Ви знаєте це краще.
– Так, – погодився Ґордон. – Пам'ятаєш, Хелл, слова імператора про те, що під час битви з Лігою моя свідомість знаходилася у тілі Зарт Арна?
– Так, добре пам'ятаю. Це ти командував нашим Флотом, коли було застосовано…
Хелл Беррел не закінчив фрази. Так і залишився стояти з відкритим ротом і виряченими очима.
– Саме так, – продовжив за нього Ґордон. – Саме я, а не Зарт Арн, застосував найсекретнішу зброю Імперії – Руйнівника.
– Той самий Руйнівник, – закінчив Шорр Кан, – який тисячі років тому розніс на друзки флот Х'харнів.
Очі Хелла, здавалося, ось-ось вискочать з орбіт.
– То он воно у чому справа! Звісно, Х'харни віддадуть все, щоб до них у лапи… або щупальця… потрапила людина, знайома з Руйнівником. Зі зброєю, секрет якої так ретельно охороняє імператорська сім'я. Я, здається, розумію…
– Пропоную закінчити дискусію або продовжити її пізніше, – сухо зауважив Шорр Кан. – Не забувайте, що ми ведемо розвідку у тилу ворога.
Тепер уже в тиші вони продовжили шлях уздовж лісу. ЗА деякий далеко на рівнині показалися кілька темних точок. Ґордон прийняв було їх за звичайних степових тварин, але незабаром стало очевидно, що спосіб їх пересування не настільки простий. Те, що побачив Ґордон, йому не дуже сподобалося. Невідомі представники фауни не бігли і не летіли. На вид це були величезні двоногі птахи з укороченими крилами. Вони нагадували родичів Коркханна, але були значно більшими. Сіро-коричневого кольору, з майже людськими головами. Як і Коркханну, крила з добре розвиненими кистями і потужними кігтями замінювали їм руки. І у цих руках щось було. Щось, як здалося Ґордону, дуже схоже на зброю.
3
Жовте сонце ласкаво гріло, у листях шелестів вітерець. Звичайний червневий день. Неможливо було повірити, що Земля неймовірно далеко звідси. І тому величезні птахи здавалися Ґордону настільки ж нереальними, як коли б він зустрів їх де-небудь у Айові чи Огайо.
– Це калли, – сказав Шорр Кан. – Коли НаратТейн прибув на Аар з візитом до Сін Крівера, у його свиті було безліч негуманоїдів. У тому числі і парочка таких птахів.
Присівши у високій траві, вони уважно спостерігали за жахливими істотами, які цілеспрямовано, не озираючись, просувалися вперед, на північ. Шорр Кан приставив долоню до лоба.
– Дивіться!
Ще одна, ледь помітна група аборигенів рухалася далеко у тому ж напрямку.
– Отже, там дійсно місто, – сказав Шорр Кан. – І космодром, – Він задумався, – Безсумнівно, Нарат Тейн зараз збирає своїх прихильників. Мені здається, на планеті ось-ось з'являться кораблі бунтівних графів. А ці кали біжать їх зустрічати.
Ґордон відчув, як усередині все боляче стислося.
– Навіщо він їх збирає?
– Для нападу, який готується вже давно – спокійно пояснив Шорр Кан. – Напад графів Зовнішнього Космосу і орди Нарат Тейна на Фомальгаут.
Ґордон скочив, вчепився Шорр Кану у горло і струснув його.
– Напад на Фомальгаут?! Ви знали про це і мовчали?
Обличчя Шорр Кана залишилося незворушним. Голос теж, хоча йому і було важко говорити.
– Будьте розсудливі, Джоне. Хіба була у нас після втечі з Аарау хоч хвилинка для спокійної розмови? Він дивився прямо, не відводячи очей, і Ґордон відпустив його, хоча і через силу. Джона мучили відчай і почуття провини. Не можна було залишати Фомальгаут і принцесу Ліанну.
Починаючи з пастки, яку їм підстроїв Нарат Тейн, Ґордон усвідомлював, наскільки велика небезпека. І все-таки залишив Ліанну. Згадалися їх зустрічі, отруєні гіркотою нерозуміння, згадалися закиди Ліанни. Зовсім не заради неї, як вона вважала, перенісся він через безодні простору і часу, а виключно заради небезпечних пригод. Ніби їх не було на Землі XX століття.
Ці закиди розгнівали його, і він її залишив.
– І коли вони нападуть? – Запитав він тремтячим голосом.
Краєм ока він бачив, як Хелл Беррел говорить щось, розмахуючи руками, але вся його увага була поглинена відповіддю Шорр Кана.