Мабуть, у вашого Діогена з його суворою дієтою не таке вже й непокірне було тіло.
Я. Помиляєтеся, циніки були колись те саме, що наші ченці, з такою самою чеснотою. То були атенські кармеліти й кордельєри.
Він. Ловлю вас на слові. Так Діоген теж танцював пантоміму, коли не перед Періклом[170], то хоч перед Лаїс чи Фріною?[171]
Я. Знову помиляєтесь. Йому задля втіхи віддавалась куртизанка, за яку інші дорого платили.
Він. А коли траплялось так, що куртизанка зайнята, а цинікові ніколи…
Я. Він вертався в бочку й обходився без неї.
Він. І ви радите мені теж отак робити?
Я. Голову даю відтяти, що це було б краще, ніж плазувати, принижуватись і проституювати.
Він. Але ж я потребую ліжка, доброго столу, легкого вбрання на літо, спочинку, грошей і ще багато всяких речей, яких я волію краще дістати з чужої ласки, ніж здобувати працею.
Я. Бо ви нероба, ласолюб, негідник, брудна душа.
Він. Я вже вам казав це, здається.
Я. Життєві вигоди, певна річ, мають свою ціну, але ви не відаєте ціни жертви, якою їх здобуваєте. Ви танцюєте, танцювали й танцюватимете свою безглузду пантоміму.
Він. То правда, але мені це не було й не буде важко. Погано я зробив би, коли б пішов іншим шляхом – тільки надвередився б без пуття. Але з того, що ви кажете, я бачу, що моя бідна жіночка була чимось ніби філософом і хоробра вона була, як лев: іноді ми без хліба й без грошей сиділи, усю свою мізерію поспродавши. Я падав на ліжко й голову собі сушив, у кого б його позичити екю на вічне оддання. А вона весела, як горобчик, сідала до клавесину, співала й пригравала. Голос у неї був, як у солов'я, дуже шкода, що ви її не чули. Коли я десь на концерт ішов, то брав її із собою. По дорозі казав їй: "Ну, пані, покажіть себе, проявіть свій талант і чари, захоплюйте, перемагайте…" Приходили ми. Вона співала, захоплювала, перемагала. Лишенько, я втратив її, бідолашненьку! Крім таланту, в неї рот такий був, що мізинець не пройде, зуби – перлів разок, а очі, ноги, шкіра, щоки, груди! Ноги, як у оленя, стегна й сидні, хоч ліпи. Рано чи пізно вона мала б щонайменш генерального відкупника. Ото була хода, ото були крижі, ох Боже, які крижі!
Тут почав удавати ходу своєї дружини. Дріботів ногами, гнув кирпу, грав віялом, вихляв задом – то був найпотужніший і найсмішніший жарт на наших чепурушок.
Потім повів далі свою мову:
– Я водив її скрізь – у Тюїльрі, Пале‑Рояль, на бульвари. Так було мені на роду написано: вона не могла лишитися зі мною. Коли вона вранці йшла через вулицю без капелюха, в накидці, ви спинилися б, щоб побачити її, і чотирма пальцями могли б її обійняти, не здушивши. Ті, хто йшов за нею, хто дивився, як ступають її ноженята, хто виміряв її широкі крижі, що їх форму окреслювали легенькі спіднички, – ті додавали кроку; вона підпускала їх, потім раптом обертала до них пару великих чорних блискучих очей, що спиняли їх на місці, бо лице медалі не поступалося її зворотові. Та лишенько! Я її втратив, і всі мої надії на достаток розвіялися разом з нею. Задля цього тільки я й узяв її, звірив їй свої плани, і вона була надто прониклива, щоб не зрозуміти їх певності, і надто розсудлива, щоб їх не схвалити.
Тут він заридав і заплакав, приказуючи:
– Ні, ні, не буде мені розради довіку. З того часу я ченцюю.
Я. З горя?
Він. Коли хочете. А по правді, щоб спокій мати… Та гляньте‑но, котра година, бо мені до опери треба.
Я. Що там іде?
Він. Довернь[172]. Багато гарних речей є в музиці, шкода тільки, що не він перший їх сказав. Серед мертвих завжди знаходяться такі, що завдають клопоту живим, доводячи їх до розпачу. Що ж тут удієш? Quisque suos non patimur manes[173]. Але вже пів на шосту, чую дзвони, що кличуть до вечерні абата Кане[174] та й мене[175]. Прощайте, пане філософе, правда ж, я завжди однаковий?
Я. Лишенько! Так, на жаль.
Він. Хай би мені цього жалю ще років на сорок: сміється той, хто сміється останній.
Примітки
[1] Народжений вертумнами лихими. (Горацій, Сатири, Кл. II, 7‑а) (лат.) – Вертумн, римське божество етруського походження, яке могло набувати будь-якої подоби. Його вважали богом перетворень і змін пори року.
[2] …на прогулянку в Пале‑Рояль… – парк паризького палацу Пале‑Рояль, побудованого у XVII ст., був у часи Дідро відкритим для публіки. Частину будівель палацу займали торгові приміщення та кафе.
[3] …на аржансонській лаві… – улюблена лава Дідро, була розташована в саду неподалік від маєтку маркіза д'Аржансон. П'єр д'Аржансон (1696–1764), державний діяч, друг Вольтера та енциклопедистів, Дідро присвятив йому видання Енциклопедії.
[4] …в Рея… – власник кафе "Регентство" в Пале‑Рояль, де збирались гравці в шахи. Тут часто бував Дідро.
[5] Легаль, Філідор, Майо, Фубер – відомі французькі шахісти XVIII ст. Франсуа Андре Філідор (справжнє ім'я Данікан (1726–1795)) був одним з найсильніших шахістів у світі, автором книги "Аналіз шахової гри" (1749), а також композитором.
[6] …вийшов від трапістів!..пожив у бернардинському монастирі. – На відміну від суворого статуту чернечого ордену трапістів, статут бернардинців дозволяв членам братства вільготне життя та обжерливість.
[7] Кур‑ля‑Рен – алея вздовж набережної Сени, створена за наказом Марії Медичі (1616).
[8] Жан‑Батіст Люллі (1632–1687) – композитор, глава класицизму у французькій музиці, творець придворної опери, яка будувалась на музикальному речитативі.
[9] …про музичну теорію… – Жан‑Філіпп Рамо написав низку теоретичних творів, головним з яких є "Трактат про гармонію" (1722), де стверджується перевага гармонії над мелодією.
[10] …поховавши "Флорентіна", він сам буде похований віртуозними італійцями… – під "Флорентіном" мається на увазі, Жан‑Батіст Люллі, який був родом з Італії. Рамо‑старший був послідовником оперного стилю Люллі. Французькі просвітники виступали проти них обох, проти музичного речитативу класицистичної опери, за відповідність музики природному рухові мови, а також характерам та почуттям персонажів. У цьому вони спиралися на досвід італійської комічної опери‑буфф, яка гастролювала в Парижі у 1752–1754 pp. і викликала полеміку між її прихильниками та епігонами музикального класицизму, (т. зв. "війна буффонів").
[11] П'єр Карле де Шамблен де Маріво (1688–1763) – французький письменник, автор романів, комедій. Просвітники виступали проти умовної манірності його стилю.
[12] Клод Кребійон (1707–1777) – син драматурга Проспера Кребійона, автор фривольних романів та новел, улюблений автор французької аристократії часів Людовіка XV.
[13] Клод‑Анрі де Біссі, граф де Тіар (1721–1810) – літератор, член Французької Академії.
[14] Панна Клерон – Клер Жозефіна Лері де Латюд (1723–1803), відома драматична актриса. У "Парадоксі про актора" Дідро подає гру Клерон як взірець простоти та природності. В основі її майстерності було не безпосереднє почуття, а раціональний підхід до образу, що відповідало театральним теоріям Дідро. Граф де Біссі був коханцем Клерон.
[15] Гай Юлій Цезар (101–44 pp. до н. е.) – не тільки видатний римський полководець та політик, а також історик та оратор.
[16] Марк Аврелій (121–180) – римський імператор, філософ‑стоїк.
[17] Сократ (469–399) – давньогрецький філософ‑діалектик.
[18] Діоген Синопський (404–323 до н. е.) – давньогрецький філософ‑кінік. Діоген заперечував цивілізацію, зокрема державу, проголошував культуру насильством над людиною, вимагав повернення людини до природного стану.
[19] Фріна (IV ст. до н. е.) – афінська гетера, відома своєю красою, позувала для скульптора Праксителя.
[20] Сілен – давньогрецький міфологічний персонаж, батько сатирів, вихователь бога театру та виноробства Дионіса. Його зображали як веселого товстого діда. Атрибути Сілена – винний міхур, кубок, вінок з плюща, віслюк та пантера.
[21] Тобто безглузда строкатість. Блазні (арлекіни) носили одяг з різнокольорових шматків.
[22] Мудрість ченця у Рабле… – мається на увазі брат Жан, персонаж роману‑казки Рабле (1494–1553) "Гаргантюа та Пантагрюель" (книга І, глави 39–40).
[23] Антуан‑Клод Бріассон – книговидавець, близький до енциклопедистів.
[24] Барб'є – паризький торговець шовком.
[25] …автор "Андромахи", "Британіка", "Іфігенії", "Федри", "Атоли"? – тобто Жан Расін (1639–1699), відомий французький драматург.
[26] Шарль Піно Дюкло (1704–1772) – французький письменник‑мораліст, Ніколя Шарль Жозеф Трюбле – літератор, член Французької Академії, абат П'єр Жозеф Тульє д'Олів'є (1683–1768) – філолог, член Академії.