"Велика людина той Троншен! Я певен, що він порятує нашу приятельку, хоч інші й зневірились". І на цім слові брав ціпка та капелюха і йшов, забуваючи іноді й поцілувати її. Пані де Лапомрей… (Пані! – Що таке? – Бондар. – Хай сходить до льоху й огляне дві бочки з вином.) Пані де Лапомрей відчула, що її вже не кохають; треба було в цьому пересвідчитись, і ось як вона зробила… (Пані! – Іду, іду!)
Роздратована цими уриваннями, хазяйка вийшла і, певно, вжила заходів, щоб припинити їх.
Хазяйка. Якось по обіді вона сказала маркізові:
– Ви задумались, друже.
– Ви теж, маркізо.
– То правда, і навіть зажурилась.
– Що ж трапилося?
– Нічого.
– Неправда. Ну, маркізо, – сказав він, позіхаючи, – розкажіть, у чім там річ, це розважить і вас, і мене.
– А хіба вам нудно?
– Ні, але бувають дні…
– Коли нудно.
– Ви помиляєтесь, друже, присягаюсь, що помиляєтесь; але справді бувають дні… Не знаю, від чого воно.
– Друже, мені давно вже хочеться звірити вам дещо, але боюсь засмутити вас.
– Ви можете мене засмутити? Ви?
– Може бути, але небо мені за свідка моєї невинності… (Пані! Пані! Пані! – Хоч би що там було, я заборонила кликати мене; гукніть мого чоловіка. – Його немає.)
– Даруйте, панове, за хвилину я буду до ваших послуг.
Тож хазяйка вийшла, повернулась і повела далі свою розповідь.
– Це сталося поза моєю волею, несвідомо, з прокляття, якому підпадає вся людська природа, бо навіть я його не уникнула.
– А, це про вас… У чому ж річ?
– Маркізе, річ у тому… Я сама в розпачі, вам розпачу завдам, проте, все зваживши, гадаю, що краще мені мовчати.
– Ні, говоріть, друже. Хіба годиться вам мати в серці таємницю від мене? Адже перша умова в нас була, щоб наші душі були відкриті одна для одної без застережень.
– То правда, оце й гнітить мене, цей докір вивершує той багато більший докір, що я роблю сама собі. Хіба ви не помічаєте, що я вже не така, як була, весела? Я втратила апетит, п'ю і їм лише з примусу, не можу спати. Навіть найближче товариство не до смаку мені. Уночі я запитую себе й думаю: "Хіба він не такий любий? Ні. Хіба ти можеш скаржитись на нього? Ні. Хіба можеш дорікати йому якимись непевними зв'язками? Ні. Хіба його кохання до тебе зменшилось? Ні. Коли твій друг не змінився, виходить, твоє серце змінилось? Так воно і є, ти не можеш цього від себе приховати. Ти вже не чекаєш його так нетерпляче, тобі вже не так приємно бачити його. Ти не відчуваєш уже в серці турботи, коли він десь забарився, не відчуваєш солодкого хвилювання, коли під'їздить його карета, коли доповідають про нього, коли він заходить.
– Як, пані?..
Тоді маркіза де Лапомрей затулила обличчя руками й сказала, помовчавши хвилинку:
– Я сподівалася, маркізе, що ви дуже здивуєтесь і наговорите мені багато гірких слів. Пожалійте мене, маркізе!.. Ні, не жалійте, кажіть мені ті слова, я вислухаю їх покірно, бо заслужила їх. Так, я… Адже те, що сталося, таке велике нещастя, що не годиться додавати ще сорому й ганьби нещирістю, приховуючи його від вас. Ви – той самий, але подруга ваша змінилася. Ваша подруга поважає, шанує вас так само, ба навіть більше, як завжди. Але… але жінка, яка звикла пильнувати, що діється в найпотаємніших сховах своєї душі, не може приховати від себе, що кохання минуло. Я, маркіза де Лапомрей – непостійна! Легковажна!.. Гнівайтеся ж, маркізе, добирайте найогидніших слів, я наперед уже називала себе цими словами, назвіть і ви мене ними, я ладна прийняти їх усі, усі, крім закиду в облудності, якого ви мені, сподіваюсь, не зробите, бо я ж таки справді не облудна… (Жінко! – Що таке? – Нічого… – У цім домі хвилини спокійної не маєш, навіть у ті дні, коли майже нікого немає і робити, здається, нічого. Яка ж я нещасна, та ще за таким дурнем чоловіком!) Сказавши це, пані де Лапомрей відкинулась у кріслі й заплакала. Маркіз кинувся до її ніг і сказав:
– Ви чарівна жінка, чудова жінка, такої другої немає. Ваша щирість, ваша чесність мене бентежить і мусила б завдати мені смертельного сорому. О, наскільки вищі ви за мене в цю хвилину! Якою великою я вас бачу і яким малим сам собі здаюся! Ви перша заговорили, а я перший завинив. Друже, ваша щирість захоплює мене, і я маю визнати, що історія вашого серця – це дослівно історія і мого серця. Те, що ви собі казали, казав і я собі, але я мовчав, страждав і не знати коли зважився б заговорити.
– Правда, друже?
– Суща правда, і нам лишається тільки одне одного привітати, що ми одночасно втратили крихке й облудне почуття, яке єднало нас.
– Справді, яке нещастя, якби моє кохання ще тривало, коли ваше зникло!
– Або якби в мені воно зникло раніше.
– Ви маєте рацію.
– Ніколи ви не здавалися мені такою любою, такою гарною, як зараз, і якби не мій досвід, я подумав би, що кохаю вас більше, ніж будь‑коли…
І маркіз, кажучи їй це, брав її за руки, цілував їх… (Жінко! – Що таке? – Сіноторговець. – Поглянь у книгу. – А книга? Не треба, не треба, вона в мене.) Пані де Лапомрей, притамувавши в собі смертельну досаду, що пекла її, промовила до маркіза:
– Що ж нам далі робити, маркізе?
– Ми одне одного не ошукали, ви маєте право на всю мою пошану, і я, гадаю, не цілком утратив своє право на вашу! Ми продовжуватимемо далі бачитись й звірятимемося одне одному, як найніжніші приятелі. Ми звільнимо одне одного від усієї тієї нудьги, усього того дрібного віроломства і всього того незадоволення, що супроводить звичайно присмерки кохання. Тож будемо єдині у своєму роді. Ви дістанете всю свою волю, а мені віддасте мою. Ми пустимось у пригоди, я буду вірником ваших перемог і від вас своїх не таїтиму, якщо тільки матиму їх, у чім я дуже сумніваюсь, бо ви зробили мене дуже перебірливим. Це буде розкішно! Ви допомагатимете мені своїми порадами, а я теж не відмовлю у порадах вам, якщо ви моїх порад потребуватимете. Хто знає, що може трапитись? Дуже й дуже можливо, що чим далі я віддалятимуся від вас, тим більше виграватимете ви від порівняння з іншими жінками, і я вернусь до вас пристрасніший, ніжніший, переконаніший, ніж будь‑коли, що пані де Лапомрей – єдина жінка, створена для мого щастя. А вже коли повернусь, то можна головою закладатись, що я лишуся вашим до кінця свого життя.
– А коли після повернення ви мене вже не знайдете? Бо, зрештою, маркізе, справедливим не завжди буваєш. І зовсім не виключено те, що мені до смаку, до примхи, чи навіть до любові стане хтось інший, хоч би й не гідний вас.
– Це мені буде прикро, звичайно. Але скаржитися не буду, нарікатиму тільки на долю, що розлучила нас, коли ми були вкупі, і звела тоді, коли ми вкупі бути вже не можемо…
По цій розмові вони взялися моралізувати про непостійність людського серця, про марність присяг, про шлюбні пута… (Пані! – Що таке? – Поштова карета.) Панове, мушу вас покинути, – сказала хазяйка. – Увечері, коли владнаю всі свої справи, я прийду й докажу вам цю пригоду, коли вона вам цікава… (Пані!.. Жінко!.. Хазяйко!.. – Іду, іду.)
Коли хазяйка пішла, пан сказав слузі:
– Жак, ти нічого не помітив?
Жак. Що саме?
Пан. Що ця жінка розповідає багато краще, ніж мала б це робити корчмариха.
Жак. То правда. Мене дратувало, що її весь час відволікали від оповіді..
Пан. Мене теж.
Скажіть же й ви щиро, читачу, бо бачите – ми не на жарт відверті стали, – може, хочете попрощатися з просторікуватою лепетухою‑хазяйкою й повернутися до Жакового кохання? Мені особисто байдуже. Коли ця жінка повернеться, балакунові Жаку не буде нічого приємнішого, як знову повернутися до своєї ролі й зачинити перед її носом двері, а її спровадити, сказавши в замкову щілину: "Надобраніч, пані! Мій пан спить, я теж лягаю. Доведеться відкласти кінець до нашого другого приїзду".
Першу присягу склали дві тілесні істоти біля скелі, що розсипалася на порох. За свідка своєї постійності вони взяли небо, що й хвилини не буває однаковим. Усе минало в них і довкруг них, а вони гадали, що серця не можуть змінитися. О, діти, вічні діти!.. Не знаю, чиє це міркування – Жакове, його пана чи моє? Певно тільки, що котромусь із трьох воно належало і що перед ним та після нього йшло ще багато інших міркувань, яки завели б нас, – Жака, його пана й мене, – аж до вечері, аж до повечір'я, аж до повороту хазяйчиного, якби Жак не сказав панові:
– Знаєте, пане, всі оті великі приповідки, що ви висловили ні сіло, ні впало, не варті старої байки, що розповідали на вечорницях у моєму селі.
Пан. А що то за байка?
Жак. Це байка про Піхви та Ножика. Якось посперечалися Піхви з Ножиком. Ножик каже Піхвам: "Та й дурисвітка ж ви, серденько Піхво, – щодня нові Ножики приймаєте…" Піхви відповідають Ножикові: "Та й дурисвіт же ви, друже Ножику, – щодня Піхви міняєте…" – "Не це ви мені, Піхво, обіцяли". – "Ви мене, Ножику, перший обдурили". Суперечка почалася за столом. Обізвалися Ворсинки, що сиділи між Піхвами й Ножиком, і сказали: "Ви, Піхво, і ви, Ножику, добре зробили, що міняли, тільки не добре було обіцятись, що міняти не будете. Хіба не бачиш ти, Ножику, що Бог створив тебе не для одних Піхов, а тебе, Піхво, не для одного Ножика? Ви вважаєте божевільними ті Ножики, що присягаються зовсім без Піхов обходитись, і ті Піхви, що присягаються затулитись для всіх Ножиків, а того не розумієте, що божевілля також і присягатись – тобі, Піхво, держатись одного тільки Ножика, а тобі, Ножику, держатись тільки одних Піхов".
Тут Пан сказав Жакові:
– Не дуже моральна твоя байка, але ж весела. Ти не уявляєш, яка чудна думка спадає мені в голову. Я женю тебе з нашою хазяйкою і міркую, що робив би чоловік, який любить поговорити, із жінкою, яка й хвилини не помовчить.
Жак. Те, що я робив дванадцять перших років, які прожив з дідом та бабою.
Пан. Хто вони були такі?
Жак. Тандитники. У мого діда Жазона було багато дітей. Уся родина була поважна: вставали, одягались, бралися до діла, повертались, обідали й розходились, ні слова не мовивши. Увечері всі сідали. Мати з дочками мовчки пряли, шили, плели. Хлопці спочивали, батько читав Старий Заповіт.
Пан. А ти що робив?
Жак. Бігав по хаті із затичкою в роті.
Пан. Із затичкою!?
Жак. Атож, із затичкою, через неї, прокляту, і взяла мене така хіть до балачок.