Божевільні!.. Вони могли б заразити весь світ своїм божевіллям.
А Жецький все усміхався.
– Хай мене чорти візьмуть, коли я помиляюсь щодо Стах. а! – казав він сам собі. – Сказав панні "Adieu" і поїхав. От і весь секрет. Як повернеться Охоцький, від нього ми й узнаємо правду.
У нього так поліпшився настрій, що він дістав з-під ліжка гітару, натягнув струни й під її акомпанемент почав мугикати:
Наступ весни, її кроки поривні
Співом гучним соловейко вітає;
Над ручаєм у зеленому гаї
Квітнуть троянди чарівні.
Гострий біль в грудях нагадав йому, що він не повинен стомлюватись.
Проте він відчував величезне піднесення.
"Стах, – думав старий, – узявся за якусь величезну роботу. Охоцький їде до нього, отже, й я повинен показати, на що здатний… Геть химери! Наполеонів рід уже не виправить світу, і ніхто його не виправить, якщо ми й далі будемо діяти, як сновиди… Пристану в спілку до Мрачевських, викличу Лісецького, знайду Клейна, і тоді побачимо, пане Шлангбауме, чи тільки ти такий розумний…
Що може бути легше, як розбагатіти, коли тільки цього захочеш? Та ще з таким капіталом і такими людьми!"
В суботу, коли розійшлися продавці, Жецький узяв у Шлангбаума ключа від задніх дверей магазину., щоб оздобити вітрину на наступний тиждень.
Він засвітив лампу, відкрив головну вітрину і з допомогою Казимежа вийняв відтіля жардиньєрку і дві саксонські вази, а на їх місце поставив японські вази і столика в староримському стилі. Потім одіслав слугу спати, бо мав звичку власноручно розставляти дрібні речі, а особливо механічні іграшки. Зрештою, старий не хотів, щоб хто-небудь сторонній знав, що він сам охоче бавиться іграшками.
Як звичайно, пан Ігнац дістав усі такі іграшки, заставив ними конторку й одночасно всі завів. Тисячний раз в житті він слухав мелодії музичних табакерок, дивився, як ведмідь видряпується на стовп, як скляна вода обертає млинові колеса, як кіт ганяється за мишею, як ляльки танцюють краков'яка, а жокей мчить на баскому коні.
І, придивляючись до руху мертвих фігур, тисячний раз в житті повторював:
– Маріонетки!.. Всі маріонетки!.. Їм здається, що вони щось роблять, а вони роблять тільки – те, що їм наказує пружина, така мертва, як і вони…
Коли пущений непевною рукою жокей перекинувся на танцюристів, пан Ігнац посмутнів. "Допомогти одне одному вони неспроможні, а от зіпсувати комусь життя вміють не гірш за людей", – подумав старий.
Раптом він почув шелест. Глянув в глиб магазину й побачив людську постать, що вилазила з-під прилавка. "Злодії?.." – майнула у нього думка.
– Прошу пробачення, пане Жецький, але… я зараз прийду… – озвалася постать зі смуглявим обличчям та чорним волоссям, побігла до дверей, рвучко відчинила їх і зникла.
Пан Ігнац не міг підвестися з крісла; руки у нього безвладно звисли, ноги не слухались. Тільки серце калатало, як розбитий дзвін, а в очах потемніло.
– Якого ж я чорта злякався? – нарешті прошепотів він. – Та це ж той… Ізидор Гутморген… новий продавець… Мабуть, щось украв і втік. Але чого я злякався?
Через деякий час Гутморген повернувся в магазин, і це ще більше здивувало Жецького.
– Відкіля ви тут узялися? Що вам тут потрібно? – запитав його пан Ігнац.
Гутморген, здавалось, був дуже збентежений. Він винувато опустив голову і, тарабанячи пальцями по прилавку, сказав:
– Прошу пробачення, пане Жецький… Може, ви думаєте, що я що-небудь украв, то обшукайте мене…
– Але що ви тут робите? – запитав Жецький. Він хотів підвестися з крісла й не зміг.
– Пан Шлангбаум наказав мені залишитися тут на ніч…
– Чого?..
– Знаєте, пане Жецький… з вами сюди приходить той Казимеж… От пан Шлангбаум і наказав мені припильнувати, аби він чого-небудь не виніс… Але через те, що мені зробилося трохи недобре, то я… дуже прошу пробачення…
Жецький уже встав з крісла.
– Ах ви сучі сини! – крикнув він люто. – Значить, ви маєте мене за злодія?.. За те, що я безплатно працюю на вас?..
– Прошу пробачення, пане Жецький, – покірно мовив Гутморген, – але… нащо ви безплатно працюєте?..
– Хай же вам чорт! – крикнув пан Ігнац, вибіг з магазину і старанно замкнув двері на ключ.
– Посидь же там до ранку, коли тобі недобре!.. І залиши своєму хазяїнові пам'ятку… – бурмотів він.
Пан Ігнац цілу ніч не міг заснути. А тому, що його квартиру від магазину відділяли тільки сіни, він десь о другій годині ночі почув тихий стукіт з магазину і благальний голос Гутморгена:
– Пане Жецький, відчиніть… я на хвилинку вийду…
Але незабаром все затихло. "О негідники!.. – думав Жецький, перевертаючись на ліжку. – То ви маєте мене за злодія? Заждіть же!.."
Десь о дев'ятій ранку він почув, як Шлангбаум випустив Гутморгена, а потім почав грюкати в його двері. Проте старий не відповів, а коли прийшов Казимеж, наказав йому ніколи не пускати Шлангбаума в квартиру.
– Переберуся відціля, – казав він, – хоч би й з нового року. Краще вже жити на горищі або найняти номер у готелі… Мене зробили злодієм!.. Стах довіряв мені сотні тисяч, а цей паскуда боїться за свої копійчані товари…
До обіду він написав два довгі листи: одного до пані Ставської з пропозицією переїжджати в Варшаву і вступити з ним у спілку; другого до Лісецького, в якому запитував, чи не захотів би він повернутися і працювати в його магазині.
Весь час, поки пан Ігнац писав листи, зловтішна посмішка не сходила з його губів. "Уявляю собі пику Шлангбаума, – думав він, – коли ми відкриваємо у нього під носом конкурентний магазин…
Хе-хе-хе!.. Він слідкував за мною! Так мені й треба, нащо я дозволив… хе-хе-хе!.. так розперезатися… цьому пройдисвітові".
Він зачепив рукавом перо, і воно впало на підлогу.
Жецький нахилився, щоб його підняти, і раптом відчув у грудях гострий біль, немов хтось пробив йому легені стилетом. У нього потемніло в очах, і він на хвилину знепритомнів; так і не піднявши пера, він устав і ліг на канапі. "Я буду останнім йолопом, – думав він, – якщо за кілька років Шлангбаум не повернеться на Налевки… Я просто старий дурень!.. Поки я турбувався про Наполеона та всю Європу, під боком у мене з тандитника виріс купець, який наказує слідкувати за мною, мов за злодієм… Зате я хоч набрався досвіду, якого мені вистачить до смерті… Тепер ви не називатимете мене більш романтиком і мрійником…"
Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені.
– Астма? – прошепотів пан Ігнац. – Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п'ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з десять тому!..
Він заплющив очі, і йому здалося, що все його життя, від останньої хвилини до раннього дитинства, розгорнулося в довгу панораму, а він надзвичайно спокійно й легко пропливає повз неї. Здивувало його тільки те, що кожна картина, яку він проминав, одразу випадала з його пам'яті і відновити її вже було неможливо. Ось обід в "Європейському" готелі з приводу відкриття нового магазину…
Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… "Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?.." – думав він.
Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.
– Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. – шепотів він.
Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце – душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…
Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.
Нарешті й ця остання зірка згасла.
Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…
Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:
– Прошу пана, обід захолоне!..
Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:
– Прошу пана…
Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.
Шлангбаум відчинив двері.
– Чого тобі треба?.. – грубо запитав він.
– Прошу пана, з нашим паном щось сталося…
Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.
– Швидше біжи за доктором Шуманом! – гукнув він, – Я не хочу сюди заходити…
Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон.
– Уявіть собі, – закінчив Охоцький, – вона йде в монастир!..
– Панна Ізабелла?.. – здивувався доктор. – Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?
– Облиште… Вона дивна жінка… – шепнув Охоцький.
– Всі вони здаються нам дивними, – роздратовано відповів доктор, – поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?..
– Оце якраз… – почав був Охоцький, але раптом умовк.
– Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. – наполягав доктор.
В цю мить з криком вбіг Казимеж:
– Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше!
Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під'їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич.
– Уявіть собі, пане докторе, – звернувся він до Шумана. – У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!..
Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот.
– Якби він пив світле пиво, – казав Венгрович, – то дожив би до ста літ… А так…
Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав:
– Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні?
– Неодмінно.
– Чому так швидко?
– Я виїжджаю.
– Надовго?
– Може, назавжди, – холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика.
За ним навшпиньках зайшли інші.
– Страшне діло! – сказав доктор.