"Добре зробив Стах, – думав пан Ігнац, – що надав такої форми своєму заповітові. Він позбавив клопоту своїх, обдарованих, а надто шановну пані Гелену…"
В магазин Жецький заходив раз на кілька днів, і єдиним його заняттям, до речі безплатним, було оздоблення вітрин, що він робив звичайне в суботу вночі проти неділі. Старий дуже любив цю роботу, а Шлангбаум і сам його просив про це, потай сподіваючись, що пан Ігнац вмістить свій капітал у його конторі за невисокий процент.
Але й не часто відвідуючи магазин, пан Ігнац міг помітити, що в ньому зайшли зміни на гірше. Товари були гарні на вигляд, трохи знизилась їх ціна, але знизилась і якість; продавці нахабно поводилися з покупцями й дозволяли собі дрібні зловживання, яких не проминув своєю увагою Жецький. Нарешті два нових інкасатори розтратили понад сто карбованців.
Сказавши про це Шлангбаумові, пан Ігнац почув таку відповідь:
– Що ж нам робити? Покупцям подобаються дешеві товари, а чи вони доброякісні – то їм байдуже… А щодо розтрат, то воци трапляються скрізь. Та й де його знайти чесних людей?
Шлангбаум тільки удавав, що йому байдуже, а насправді мучився. Шуман же не проминав жодної нагоди, щоб не познущатися з нього.
– Правда ж, пане Шлангбауме, – казав доктор, – якби в країні залишились самі євреї, нам довелося б піти з торбами! Бо одна половина населення обшахровувала б нас, а друга не давалася б нам її обшахрувати…
Маючи багато вільного часу, пан Ігнац все думав та дивувався, що тепер його цікавлять питання, яким колись він не надавав ніякого значення. "Чого наш магазин занепав? – думав він. – Бо господарює в ньому Шлангбаум, а не Вокульський. А чому не господарює Вокульський?.. Та тому, що, як казав Охоцький, він задихався тут мало не з дитинства й нарешті мусив вирватись на свіже повітря…"
І він пригадував найяскравіші моменти з життя Вокульського. Коли він ще працював у Гопфера й хотів учитись, всі йому заважали. Коли він вступив в університет, від нього зажадали самопожертви. Коли повернувся додому, йому навіть не дали роботи. Коли він розбагатів, на нього посипались підозріння, а коли закохався, обожувана жінка якнайпідлішим способом зрадила його… "Треба визнати, – думав пан Ігнац, – що в таких умовах він зробив усе, що міг".
Та коли вже сталося, що Вокульський мусив виїхати за кордон, то чому ж магазин перейшов не в його, Жецького, руки, а в руки Шлангбаума?
Бо він, Жецький, ніколи не думав про те, щоб мати власний магазин. Він воював за інтереси угорців або дожидав, поки нащадки Наполеона перебудують світ. А що з того вийшло? Світ не поліпшився, рід Наполеона вичах, а власником магазину став Шлангбаум. "Страх, скільки у нас ні за що пропадає чесних людей! – думав він. – Кац пустив собі кулю в лоб, Вокульський поїхав світ за очі, Клейн бог його знає де, а Лісецький також мусив податися в чужі краї, бо для нього тут не знайшлося місця…"
Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: "Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, – міркував він. – Вони мають двадцять тисяч, я – двадцять п'ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…"
Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. "Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи…
Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?.."
Він почував себе молодшим і бадьорішим, хоч Шуман не радив йому виходити надвір і наказував не хвилюватися.
Але сам доктор часто забував про свої поради.
Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав'язати галстука.
– А знаєте, пане Жецький, – закричав він, – гарну історію мені розказали про Вокульського!
Пан Ігнац відклав виделку й ножа (він якраз їв біфштекс з брусницями) й одразу відчув біль у плечах.
– Що сталося? – запитав він кволим голосом.
– От так Стась!.. – казав Шуман. – Я знайшов того стрілочника в Скерневицях, розпитав його, і знаєте, що він мені сказав?..
– Відкіля ж я можу знати?.. – запитав Жецький, якому на хвилину потемніло в очах.
– Уявіть собі, – аж пінився Шуман, – що… цей йолоп… цей дурень… тоді в травні, як їхав з Ленцькими в Краків, кинувся в Скерневицях під поїзд!.. Висоцький його врятував!..
– Та-а… – промимрив Жецький.
– Не "та-а", а так воно й було. З цього видно, що наш коханий Стась, крім романтизму, хворів ще й на манію самогубства… Я можу закладатися на все майно, що його вже нема живого!..
Доктор раптом замовк, побачивши, як страшно змінився на обличчі пан Ігнац. Він! дуже збентежився, мало не на руках переніс хворого в ліжко і в думці присягнувся, що вже ніколи не чіпатиме цієї теми.
Але доля вирішила інакше.
Наприкінці жовтня поштар віддав Жецькому рекомендованого листа, адресованого Вокульському.
Лист був відправлений з Заслава, адреса написана невправною рукою: "Невже від Венгелека?" – подумав пан Ігнац і розпечатав конверт.
"Вельможний пане! – писав Венгелек. – Насамперед дякуємо вельможному панові за пам'ять про нас і за ті п'ятсот карбованців, якими ви нас обдарували, і за всі добродійства, що їх ми одержали з вашої щедродайної руки, дякуємо: моя мати, моя дружина і я. А по-друге, ми всі троє питаємо, як ся маєте і як поживаєте, вельможний пане, і чи щасливо ви повернулися додому. Напевне, так воно і є, бо інакше ви не вислали б нам вашої щедрої даровизни. Тільки дружина моя дуже за вас, вельможний пане, турбується, і ночами не спить, і навіть хотіла, щоб я сам поїхав у Варшаву: звісно – як жінка.
Бо у нас, вельможний пане, в вересні, того самого дня, коли ви йшли на замок і зустріли мою матір, як вона вибирала картоплю, трапилась велика подія. Тільки що мати повернулася з поля й наставила варити вечерю, коли в замку як загуркотіло двічі, немов грім гримнув, у містечку аж шибки забряжчали. Мати впустила горня з рук і каже до мене: "Лети щодуху на замок, може, там ще забарився пан Вокульський, то коли б з ним не трапилось якої біди". Ну, я зараз і побіг.
Господи милостивий! Насилу впізнав гору. З чотирьох стін замку, що трималися ще міцно, лишилась тільки одна, а три розсипались на порох. Камінь, на якому ми торік вирізьбили вірші, розлетівся на дрібні шматки, а в тому місці, де був завалений колодязь, зробилась яма, і грузу в ній більше, ніж зерна на току. Я гадаю, що ті мури самі завалилися від старості; а мати каже, що то коваль, про якого я вельможному панству розказував, такої шкоди наробив.
Нічого не кажучи нікому про те, що ви того дня йшли на замок, я цілий тиждень грабався в грузі – чи не трапилось, боронь боже, якого нещастя. А як не найшов ніяких слідів, то так зрадів, що поклав собі поставити на тому місці хреста – дерев'яного, немальованого, щоб була пам'ятка про те, як ви від нещастя врятувалися. Але моя дружина, жіночим звичаєм, все непокоїться… Через те уклінно прошу вельможного пана дати нам знати, що ви живі й здорові…
Наш шановний ксьондз порадив мені вирізьбити на хресті такий напис: "Non omnis moriar…"[140] Щоб люди знали, що хоч старовинний замок, пам'ятка минулих часів, перетворився в руїну, але пропав не весь, і чимало залишилося від нього такого, на що варто подивитися ще й онукам нашим…"
– Значить, Вокульський був у цих краях недавно! – зрадів Жецький і одразу послав слугу просити доктора, аби він негайно прийшов до нього.
Менш як за чверть години Шуман з'явився. Він двічі перечитав листа і здивовано поглядав на веселого Жецького.
– Що ви, пане докторе, на це скажете?.. – радісно запитав пан Ігнац.
Шуман здивувався ще більше.
– Що я скажу? – повторив він. – Скажу, що з Вокульським сталося те, що я пророкував йому ще перед його від'їздом у Болгарію… Адже зрозуміло, що Стах загинув у Заславі.
Жецький усміхнувся.
– Та ви ж подумайте добре, пане Ігнаце, – казав далі доктор, насилу тамуючи хвилювання. – Подумайте тільки: його бачили в Домброві, як він купував динаміт, цотім бачили в околицях Заслава і, нарешті, в самому Заславі. Я гадаю, що в замку між ним і тією… тією вбивцею колись щось сталося. Бо він навіть мені одного разу сказав, що хотів би провалитися в землю так глибоко, як заславський колодязь.
– Якби він хотів сам себе вбити, то міг би це зробити раніше, – заперечив Жецький. – Нарешті, для цього вистачило б і пістолета, нащо йому був динаміт?..
– Він уже раз хотів покінчити з собою… Але через те, що це був незвичайний гевал, то йому якраз пістолета й було замало… Йому потрібний був паровоз! Самогубці бувають вередливі, я це знаю!..
Жецький хитав головою і усміхався.
– То що ж ви в чорта думаєте?.. – розсердився доктор. – У вас є інша гіпотеза?
– Є. Стаха просто мучили спогади про той замок, і він хотів його знищити, як Охоцький знищив грецьку граматику, коли перевтомився на ній. Це також і відповідь тій пані, що, кажуть, їздила щодня журитись у ті руїни…
– Але ж це іграшки!.. Не можё сорокалітній мужчина діяти, як школяр…
– Це залежить від темпераменту, – спокійно відказав Жецький. – Одні відсилають пам'ятки коханим назад, а він свою висадив у повітря. Шкода тільки, що там не було тієї Дульцінеї.
Доктор задумався.
– Затятий чортяка!.. Але куди ж би він подівся, якби був живий?
– Саме тепер він з легким серцем і подорожує. А не пише через те, що ми йому всі обридли, – тихіше докінчив пан Ігнац. – Нарешті, якби він там загинув, то все-таки залишився б якийсь слід…
– Що ж, я не сказав би, що ви не маєте рації, а проте, щось не віриться, – пробурмотів Шуман.
Він сумно похитав головою і говорив далі:
– Романтики повинні вимерти, нічого не вдієш. Теперішній світ не для них. У ньому вже немає таємниць, і ми вже не віримо ні в ангельську чистоту жінок, ні в можливість ідеалів. Той, хто цього не розуміє, мусить або загинути, або добровільно зійти з шляху… Але який це сильний був чоловік! Загинув під уламками феодалізму… Загинув так, що аж земля задвигтіла… Цікавий тип, цікавий!..
Він раптом схопив свого капелюха й вибіг з кімнати, бурмочучи:
– Божевільні!..