У нього було прагнення до науки, та не було можливості його здійснити; був потяг до громадської діяльності, але до чого б він не взявся, все розвалювалось. Навіть та нещасна торговельна спілка принесла йому лише нарікання та ненависть…
– Правду кажете… Правду кажете… – повторював Жецький. – А тут ще й та панна Ізабелла…
– Вона могла його заспокоїти. Якби він мав особисте щастя, то легше помирився б з навколишнім оточенням і спрямував би енергію в тих напрямках, які у нас можливі. Але… зробив невдалий вибір…
– Що ж буде далі?
– А хто його знає?.. – тихо мовив Охоцький. – Тепер він подібний до вирваного з коренем дерева. Якщо знайде сприятливий грунт, а в Європі він може його знайти, і як має ще снагу, то порине в якусь роботу і, можливо, почне по-справжньому жити… Та коли він виснажився, що в його літа теж можливе…
Жецький приклав до губів пальця…
– Тс-с-с… Нічого не кажіть… У Стаха ще є снага… О, є! Він ще вирине нагору, ви…
Він одійшов до вікна і, спершись на підвіконня, почав хлипати.
– Я такий хворий… – говорив він, – такий розбитий… У мене, здається, порок серця. Але це минеться… минеться… Тільки чого ж він утікає… ховається… не пише?..
– Ах, як я розумію огиду змученої людини до всього, що нагадує минуле!.. – вигукнув Охоцький. – Як мені все це відомо, хоч би й з невеликого досвіду! Уявіть собі, коли я складав екзамени на атестат зрілості, мені довелося за п'ять тижнів вивчити курс латинської і грецької мов за сім класів, бо я не любив цих предметів. Ну, на екзамені я якось викрутився, але для цього мені довелося так працювати, що я перевтомився.
Відтоді я не тільки не міг дивитись на латинські та грецькі книжки, а й думати про них. Не міг дивитись на будинок гімназії, уникав товаришів, з якими готувався до екзаменів, навіть змушений був перебратися з квартири, де я сидів над книжками день і ніч. Це тривало місяців кілька, і я заспокоївся аж тоді, коли… Знаєте, що я зробив? Спалив к чорту в грубці всі латинські і грецькі підручники!.. Диміли вони та смерділи з годину, а тоді я сказав вигорнути й винести попіл на смітник і одразу видужав… Хоч, правда, ще й тепер, як побачу грецьку літеру або латинські винятки – panis, piscis, crinis[139] = у мене починає дужче битися серце. Тьху, хай тобі чорт, яка гидота!.. Отже, не дивуйтесь, пане Жецький, що Вокульський утік відціля аж у Китай. Довге пригнічення може довести людину до сказу… Хоч і таке минається…
– А сорок шість років, пане? – нагадав Жецький.
– А сильний організм? А могутній розум?.. Але я заговорився… Прощавайте!
– Що, може, ви виїжджаєте?
– Ага, в Петербург, – відповів Охоцький. – Мені треба довести до кінця виконання заповіту пані Заславської, бо вдячна рідня хоче зробити його незаконним. Просиджу там, мабуть, чи не до кінця жовтня.
– Як тільки матиму якусь звістку від Стаха, негайно напишу вам. Тільки пришліть мені свою адресу.
– Я теж дам вам знати, коли що-небудь почую… Хоча навряд… До побачення!..
– Швидше повертайтеся!
Розмова з Охоцьким підбадьорила пана Ігнаца. Старий наче набрався сили, поговоривши з чоловіком, який не тільки розумів його любимого Стаха, а багатьма рисами й нагадував його.
– І він був такий самий, – думав Жецький. – Енергійний, розумний, а крім того, завжди сповнений ідеальних поривань…"
Можна сказати, що з того дня почалося одужання пана Ігнаца. Він залишив ліжко, змінив халат на сюртук, бував у магазині й навіть частенько виходив на вулицю. Шуман захоплювався своїм методом лікування, завдяки якому серцева хвороба у пана Ігнаца перестала прогресувати.
– Що буде далі, невідомо, – казав він Шлангбаумові, – але факт, що вже кілька днів, як старому легше. У нього поліпшився апетит і сон, а головне – зникла апатія. З Вокульським було те саме.
А насправді Жецького підтримувала надія, що він рано чи пізно одержить від Вокульського листа. "Може, він уже в Індії, – думав старий, – значить, наприкінці вересня повинна надійти звістка… Звичайно, в таких випадках можлива затримка, але в жовтні – обов'язково!..
Саме в ці строки про Вокульського справді з'явились чутки, але дивні.
Наприкінці вересня пана Жецького відвідав Шуман і, сміючись, сказав:
– Ви тільки подумайте, скільки людей цікавиться тим божевільним. Орендатор з Заславка казав Шлангбаумові, що фурман покійної Заславської недавно бачив Вокульського недалеко біля її маєтку в лісі. Описував навіть, як той був одягнений та яким конем їхав…
– Може бути… – охоче погодився пан Ігнац.
– Авжеж! Де Крим, а де Рим; де Індія, а де Заславек!.. – заперечив доктор. – Тим більше, що майже одночасно другий єврей, який торгує вугіллям, бачив Вокульського в Домброві. Навіть більше, він нібито дізнався, що Вокульський купив у одного п'янички шахтаря дві динамітні шашки… Ну, я думаю, що в таку дурницю вже й ви не повірите?..
– Але що б же це означало?..
– Нічого. Мабуть, Шлангбаум оголосив жидкам, що видасть нагороду за відомості про Вокульського, – от тепер кожен і бачить Вокульського мало не в мишачій норі.
А святий карбованець творить ясновидців, – закінчив доктор, глузливо сміючись.
Жецький мусив визнати, що ці чутки не мають ніяких підстав, а пояснення Шумана логічні і правдоподібні.
Проте він ще більше став непокоїтись за Стаха.
Цей неспокій незабаром перетворився просто в тривогу, і ось чого. Першого жовтня один з нотаріусів викликав до себе Жецького й показав йому акт, підписаний Вокульським перед виїздом в Москву.
Це був формальний заповіт, в якому Вокульський розподілив свої гроші, що зосталися в Варшаві, – сімдесят тисяч в банку і сто двадцять тисяч у Шлангбаума.
Для сторонніх людей цей заповіт був свідченням несамовитості Вокульського. Але Жецький вважав його цілком логічним: в ньому було відписано цілих сто сорок тисяч Охоцькому, двадцять п'ять тисяч Жецькому і двадцять тисяч Геленці Ставській. Решту п'ять тисяч він поділив між колишніми службовцями свого магазину та деякими знайомими йому бідними людьми. З цієї суми одержали по п'ятсот карбованців: Венгелек – заславський столяр, Висоцький – варшавський фурман і другий Висоцький, його брат, – стрілочник із Скерневиць.
Зворушливими словами Вокульський просив обдарованих прийняти ці гроші як від померлого, а нотаріуса зобов'язав не оголошувати заповіту до першого жовтня.
Серед людей, які знали Вокульського, зчинився лемент, посипались плітки, інсинуації, особисті образи… А Шуман у розмові з Жецьким так оцінив цю подію:
– Про запис для вас я знаю давно. Охоцькому він подарував майже мільйон злотих, бо знайшов у ньому такого самого божевільного, як і сам… Ну, я розумію і подарунок для доньки красуні пані Ставської, – додав він, усміхаючись. – Інтригує мене тільки одне…
– Що ж. саме? – спитав Жецький, кусаючи вуса.
– Відкіля серед обдарованих узявся отой стрілочник Висоцький?
Шуман записав його ім'я та прізвище і вийшов задуманий.
Дуже занепокоївся Жецький: що сталося з Вокульським?
Навіщо він зробив заповіт і чому звертався до обдарованих, немов перед смертю? Проте незабаром сталися події, що запалили в Жецькому іскру надії і до якоїсь міри пояснили дивну поведінку Вокульського.
Насамперед Охоцький, повідомлений про заповіт, негайно повідомив з Петербурга, що даровизну приймає і хоче мати її всю готівкою на початку листопада, та ще й з процентами від Шлангбаума за жовтень.
До того ж він іще запитав листовно Жецького, чи не дасть йому старий з свого капіталу двадцять одну тисячу взамін суми, яку він, Охоцький, має одержати в день святого Яна з іпотечного банку? "Мені надзвичайно важливо, – закінчував він листа, – мати на руках весь мій капітал, тому що в листопаді я неодмінно повинен виїхати за кордон. Все це я поясню вам в особистій розмові…" "Чого це він так раптом виїжджає за кордон і навіщо збирає всі гроші?.. – питав сам себе Жецький. – Чому кінець кінцем відкладає пояснення до зустрічі?.."
Звичайно, він прийняв пропозицію Охоцького; йому здавалося, що в цьому раптовому виїзді та недомовках криється якась надія. "Хто його знає, – думав він, – чи Стах справді поїхав в Індію з своїм півмільйоном?.. Може, вони обидва з Охоцьким зійдуться в Парижі у того чудака Гейста?.. Якісь метали… повітряні кулі!.. Мабуть, їм треба, щоб до певного часу все це залишалось таємницею".
Але на цей раз його розрахунки поплутав доктор Шуман, що сказав з якогось приводу:
– Я довідувався в Парижі про того славнозвісного Гейста, бо думав, чи не до нього попрямував Вокульський.
Виявилось, що той Гейст, колись відомий хімік, остаточно з'їхав з глузду. Вся академія сміється з його вигадок.
Те, що вся академія глузувала з Гейста, дуже захитало надії Жецького. Вже хто-хто, а французька академія спроможна була оцінити як належить ті метали чи повітряні кулі… А коли мудрі академіки вирішили, що Гейст зсунувся з глузду, то що ж би Вокульський у нього робив? "Куди ж він і чого в такому разі поїхав? – думав Жецький. – Мабуть-таки, він поїхав подорожувати, бо тут йому було дуже погано… Якщо Охоцький міг залишити квартиру, де йому обридла тільки грецька граматика, то Вокульський тим більш міг виїхати з міста, де його так мучила жінка. Та й не тільки вона! Чи цькували ще кого-небудь так, як його? Але нащо він написав майже формальний заповіт та ще й натякав у ньому про смерть?.." – ніяк не міг збагнути пан Жецький.
Ці сумніви розвіяв приїзд Мрачевського. Він прибув у Варшаву несподівано і з'явився до пана Ігнаца дуже заклопотаний. Розмовляв уривчасто, а потім натякнув, що пані Ставська вагається, приймати їй даровизну Вокульського чи ні, та й самому йому здається, що тут не все гаразд.
– Та ти що – дитина? – обурився пан Ігнац. – Вокульський відписав їй чи Гелюні двадцять тисяч тому, що був прив'язаний до цієї жінки; а прив'язався тому, що в її домі знаходив спокій у найтяжчий для себе час… Ти ж знаєш, що він любив панну Ізабеллу?..
– Це я знаю, – відповів уже трохи спокійніше Мрачевський, – але знаю також, що пані Ставська не була байдужа до Вокульського…
– Ну та й що?.. Зараз Вокульський для нас усіх майже вмер, і бог його знає, чи побачимо ми його коли-небудь…
Обличчя Мрачевського прояснилось.
– Це правда, – сказав він;– це правда! Пані Ставська може прийняти подарунок від небіжчика, а мені нема чого боятись нагадувань про нього…
І Мрачевський вийшов, дуже задоволений тим, що Вокульський, можливо, вже помер.