Думки про Вокульського приводили його до висновку, що любий друг, такий незвичайний чоловік, все-таки прямував до якогось морального банкрутства.
– Він стільки хотів зробити, стільки міг зробити і нічого не зробив!.. – з глибоким сумом повторював пан Ігнац. – Хоч би написав, де він і які в нього наміри… Хоч би дав знати, що живий!..
Від певного часу пана Жецького переслідували невиразні, але лиховісні передчуття. Він пригадав свій сон після концерту Россі, коли йому привиділось, ніби Вокульський скочив за панною Ізабеллою з вежі на ратуші. То пригадувались слова Стаха, які нічого доброго не обіцяли: "Я б хотів загинути сам і знищити всякий слід свого існування".
Доктор Шуман, який відвідував його щоденно, зовсім не додавав йому бадьорості і навіть набрид незмінною фразою:
– Справді, треба бути або форменим банкрутом або божевільним, щоб, залишивши стільки грошей у Варшаві, не дати ніякого розпорядження і навіть не повідомити, де він перебуває!
Жецький заперечував йому, але в душі визнавав, що Шуман каже правду.
Одного дня доктор вбіг до Жецького в незвичайний час, годині о десятій ранку, і, кинувши капелюха на стіл, закричав:
– А що, хіба я не казав, що він божевільний!..
– Що сталося?.. – запитав пан Ігнац, догадавшись, про кого мовиться.
– Сталося те, що він уже тиждень тому виїхав з Москви… вгадайте куди?
– В Париж?..
– Та ні!.. Виїхав в Одесу, а відтіля має вирушити в Індію, з Індії – в Китай і Японію, а потім через Тихий океан в Америку… Я розумію подорож навколо світу, навіть сам її радив би, але щоб не написати ні слова, ні півслова, в той час, коли в Варшаві у нього, як-не-як, залишилось кілька щирих друзів і тисяч з двісті грошей, це вже, їй-богу, явна ознака великого психозу…
– Відкіля ж це вам відомо? – спитав Жецький.
– З найпевнішого джерела – від Шлангбаума, якому дуже важливо було довідатись про плани Вокульського. Адже він повинен на початку жовтня сплатити йому сто двадцять тисяч карбованців. Ну, а якби наш дорогий Стась пальнув собі в голову, або втопився, або вмер від жовтої пропасниці… Ви розумієте? Тоді можна б привласнити весь капітал або принаймні користуватись ним ще з півроку без процентів… Ви ж, мабуть, уже зрозуміли, що воно за один, цей Шлангбаум? Він навіть мене… мене хотів обшахрувати!
Доктор бігав по кімнаті й так вимахував руками, немов у нього самого починався психоз. Раптом він спинився перед Жецьким, подивився йому в очі і схопив за руку.
– Що? Що? Що? Пульс вище ста?.. У вас була сьогодні гарячка?
– Поки що ні.
– Як-то ні? Я ж бачу.
– Це байдуже, – відповів Жецький. – Але невже Стах здатний зробити щось подібне?
– Наш колишній Стах, незважаючи на свій романтизм, можливо, й нездатний, але пан Вокульський, закоханий в ясновельможну панну Ленцьку, може зробити все. Ну, як бачите, він і робить, що може…
Від того візиту доктора пан Ігнац сам почав визнавати, що з ним діється щось недобре. "Цікаво було б, – думав він, – аби я оце дав дуба. А що ж?.. Траплялось таке з людьми, кращими за мене… Наполеон І… Наполеон III… Малий Люлю… Стах… Ну, що там Стах?.. Він поки що їде в Індію…"
Жецький задумався, встав з ліжка, ретельно одягнувся й пішов у магазин, чим дуже здивував Шлангбаума, котрий знав, що йому заборонено вставати з ліжка.
Зате на другий день йому стало гірше. Він одлежав добу, потім знову зайшов години на дві в магазин.
– Він, мабуть, думає, що магазин – це трупарня, – сказав один з євреїв-продавців Зембі, а той з властивою йому щирістю визнав цей дотеп за дуже вдалий.
В половині вересня пана Жецького відвідав Охоцький, що приїхав у Варшаву на кілька днів з Заславка.
Побачивши його, пан Ігнац повеселішав.
– Що вас до мене загнало? – спитав він, палко обнімаючи винахідника, якого всі любили.
– Що ж би інакше, як не клопіт! – відповів Охоцький. – Ви знаєте, що вмер Ленцький?..
– Тобто батько тієї… тієї?.. – здивувався пан Ігнац.
– Тієї, тієї… І, мабуть, через неї…
– Во ім'я отця й сина… – перехрестився Жецький. – Скількох же ще людей вона має занапастити?.. Бо, наскільки мені відомо, та й для вас це, мабуть, не таємниця, якщо з Стахом трапилась біда, то тільки через неї.
Охоцький кивнув головою.
– Ви можете мені сказати, що сталося з Ленцьким? – поцікавився пан Ігнац.
– Це ніякий не секрет, – відповів Охоцький. – На початку літа посватався до панни Ленцької маршалок…
– Отой… отой?.. Та він же міг би бути моїм батьком! – не втерпів Жецький.
– Може, саме через те панна Ленцька й погодилась, принаймні не відмовила йому. Отож старий забрав усяке манаття, що залишилось у нього після двох жінок, і приїхав на село до графині… до тітки панни Ізабелли, у якої вона гостювала з батьком…
– Здурів чоловік.
– Траплялося таке і з розумнішими за нього, – розказував далі Охоцький. – Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу…
– А що ж маршалок?
– Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не гоже. А в неї на це була тільки одна відповідь: "Маршалок мусить бути щасливий тим, що я вийду за нього, а вийду я не для того, щоб відмовлятись від своїх утіх…"
– І маршалок, мабуть, спіймав їх на чомусь у тих руїнах, – зауважив Жецький.
– Ні, такого не трапилось… він туди навіть не заглядав. А якби й заглянув, то переконався б, що панна Ізабелла брала з собою наївного інженера лише для того, щоб у його присутності журитись за Вокульським…
– За Во-куль-ським?..
– Принаймні так догадувались. З цього приводу я теж зробив їй зауваження, що незручно в товаристві одного поклонника тужити за другим. Але вона відповідала мені: "Хай буде задоволений тим, що я дозволяю йому дивитись на мене".
– Ну й віслюк той інженер!..
– Цього не можна сказати, бо, незважаючи на свою наївність, він зрозумів, у чому річ, та й не поїхав одного дня з панною тужити серед руїн, не їздив він уже й потім ні разу. А тим часом маршалок, приревнувавши панну Ізабеллу до інженера, припинив сватання і так демонстративно виїхав додому в Литву, що панна Ізабелла і графиня вдарились в істерику, а пан Ленцький, не встигнувши ворухнути пальцем, помер від апоплексії…
Скінчивши оповідати, Охоцький взявся за голову руками й зареготав.
– І подумати тільки, – закінчив він, – що отака жінка стільком людям крутила голову…
– Та це ж чудовисько! – вигукнув Жецький.
– Ні, вона не дурна і, власне кажучи, непогана людина, але… така, як тисячі інших з її середовища – Тисячі?
– На жаль!.. – зітхнув Охоцький. – Уявіть собі клас людей багатих або просто заможних, котрі добре їдять, а нічого не роблять. Людина мусить якимось способом зуживати силу, а коли вона не працює, то їй залишається вдатись у розпусту або принаймні лоскотати нерви… А для розпусти і лоскотання нервів потрібні жінки – гарні, елегантні, дотепні, прекрасно виховані, власне, саме для цього видресирувані. Це ж для них єдина робота.
– І панна Ізабелла належить до них?
– Власне кажучи, її втягнули… Мені неприємно про це говорити, але скажу, щоб ви знали, через яку жінку пропадає Вокульський…
Розмова урвалася. Почав її знов Охоцький, спитавши:
– Коли ж він повертається?
– Вокульський? Та він же поїхав в Індію, Китай, Америку…
Охоцький аж підскочив.
– Не може бути! – вигукнув він. – А проте… – додав, подумавши.
– А ви що, може, маєте якісь відомості, що він туди не поїхав? – спитав Жецький притишеним голосом.
– Ніяких відомостей я не маю. Мене тільки дивує таке несподіване вирішення… Коли я був тут останнім разом, він обіцяв мені влаштувати одну справу… Але…
– Колишній Вокульський, безумовно, влаштував би її.
А цей, новий, забув не тільки про вашу справу, а насамперед про власні…
– Що він виїде, – говорив Охоцький немов сам до себе, – цього можна було сподіватись, але не подобається мені ця раптовість. Він писав вам?
– Ані слова, і не тільки мені, а й нікому.
Охоцький похитав головою.
– Так воно й мало трапитись, – пробурмотів він.
– Чому так мало трапитись?.. – спалахнув Жецький. – Що ж він, якийсь банкрут чи, може, йому нічого було робити? Такий магазин, Спілка – що це, іграшки? А хіба він не міг одружитися з гарною і благородною жінкою?
– Таких жінок знайшлося б багато, – зауважив Охоцький. – Все було б прекрасно, – говорив він далі все жвавіше, – але не для такої людини, як він…
– Як ви це розумієте? – підхопив Жецький, якому розмова про Вокульського була так само приємна, як закоханому про кохану. – Як ви це розумієте?.. Ви його близько знали? – допитувався він, а очі його аж блищали.
– Знати його було легко. Бо це був, коротко кажучи, чоловік широкої душі.
– Саме так! – підтвердив Жецький, постукуючи по столі пальцем і дивлячись на Охоцького, як на ікону. – Але, скажіть, будь ласка, що ви розумієте під тією широтою?.. Прекрасно сказано! Але поясніть мені докладніше.
Охоцький усміхнувся.
– Бачите, – почав він, – люди з маленькою душею дбають тільки про свої справи, не сягають думкою далі сьогоднішнього дня і ненавидять усе незнане. Аби самим прожити спокійно і в достатку. А така людина, як Вокульський, піклується про інтереси тисяч, іноді дивиться на десятки років наперед, його непереборно ваблять незнані й нерозв'язні речі. І це навіть не їхня заслуга, а необхідність. Як залізо само собою тягнеться до магніту або як бджола ліпить свої щільники, так ця порода людей кидається на великі ідеї або незвичайний труд…
Тремтячи від хвилювання, Жецький потиснув йому обидві руки.
– Шуман, – мовив він, – розумний доктор Шуман каже, що Стах божевільний, польський романтик.
– Шуман дурний з своїм єврейським реалізмом, – відказав Охоцький. – Він навіть не догадується, що цивілізацію створили не обивателі, не гешефтмейстери, а саме отакі божевільні… Якби розум полягав у вмінні наживати прибутки, то люди й досі залишилися б мавпами…
– Святі слова… прекрасні слова! – повторював пан Ігнац. – Але поясніть мені, будь ласка, яким чином такий чоловік, як Вокульський, міг отак… заплутатись?..
– Прошу вас, я тільки дивуюсь, що це сталося так пізно! – відповів Охоцький, здвигаючи плечима. – Я ж знаю його життя, знаю, як він майже задихався тут з дитинства.