Але щоб вільна жінка обманювала чужого чоловіка… Ха-ха-ха!.. Це вже, їй-богу, робиться з любові до мистецтва… Мала ж вона можливість віддати перевагу Старському – і всім їм. Коли ж ні! їй треба було в своєму почті мати ще йолопа, який її любив і готовий був для неї всім пожертвувати. І щоб остаточно зганьбити людську природу, вона хотіла саме з мене зробити ширму для своїх любовних шурів-мурів… Ви можете собі уявити, як кпили з мене ці люди, котрі так легко здобували її прихильність?.. А можете ви зрозуміти, яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..
У Вонсовської тремтіли губи; вона ледве стримувала сльози.
– А може, все це ваша фантазія? – спитала вона.
– Ні, пані!.. Скривджена людська гідність – це не фантазія.
– Що ж далі?
– Що ж далі? – відказав Вокульський. – Я схаменувся, взяв себе в руки, а тепер маю хоч ту втіху, що моїм супротивникам не пощастило остаточно взяти наді мною гору.
– І це ваше остаточне рішення?
– Пробачте, пані, я розумію жінку, котра віддається з любові або продається через злидні. Але ніяк не можу зрозуміти духовної проституції, що діється без потреби, з холодним розрахунком, та ще й прикриваючись фальшивою доброчесністю.
– Отже, є вчинки, яких пробачити не можна? – тихо спитала дані Вонсовська.
– Хто і кому повинен пробачати?.. Пан Старський напевне ніколи не образиться за такі речі, а може, ще й рекомендуватиме своїх приятелів. А про інших можна не турбуватись, маючи таке численне й добірне товариство.
– Ще одне запитання, – мовила пані Вонсовська, встаючи. – Можна знати, що ви маєте робити надалі?
– Якби я сам знав…
Вона подала йому руку.
– Прощавайте.
– Зичу вам щастя!
– О!.. – зітхнула вона і швидко вийшла в сусідню кімнату. "Здається, – думав Вокульський, ідучи вниз сходами, – я влаштував заразом дві справи. Хто його знає, чи не має Шуман рації?"
Від Вонсовської він поїхав на квартиру до Жецького.
Старий дуже змарнів і насилу підвівся з крісла. Вокульського глибоко зворушив його вигляд.
– Ти не сердишся, старий, що я так давно не був у тебе? – спитав він, тиснучи йому руку.
Жецький сумно похитав головою.
– Хіба я не знаю, що з тобою діється? – відповів він. – Погано, погано на світі!.. І дедалі стає гірше…
Вокульський сів і задумався. Жецький почав говорити:
– Знаєш, Стаху, думаю я, що мені час уже вирушати до Каца та до моїх піхотинців, а то вони десь вишкіряють на мене зуби – чи я, бува, не дезертирував… Я знаю все, що ти задумаєш зробити, – буде розумне A добре, але… чи не краще було б все-таки одружитися з пані Ставською?.. Вона ж ніби твоя жертва…
Вокульський вхопився за голову.
– Господи! – крикнув він. – Коли я виплутаюсь нарешті з цих бабських тенет!.. Одна запевнила себе, що вона моя жертва, друга стала моєю жертвою, третя хотіла б нею стати, а ще знайшовся б з десяток таких, з яких кожна охоче прийняла б у жертву мене з моїм багатством… Цікава країна, де жіноцтво грає першу скрипку і де нема ніяких інших інтересів, крім щасливої або нещасливої любові!
– Ну, ну, ну, – заспокоював його Жецький. – Я ж тебе на мотузку не тягну!.. Тільки казав мені Шуман, що тобі негайно треба завести роман…
– Мабуть, ні, – мені швидше треба змінити клімат, і я вже прописав собі ці ліки.
– Виїжджаєш?
– Найпізніше післязавтра в Москву, а тоді… куди бог пошле…
– Ти щось надумав? – таємничо спитав Жецький.
Вокульський задумався.
– Я ще нічого не знаю; вагаюся, немов гойдаюсь на височенній гойдалці. Часом мені здається, що я ще зроблю щось корисне для світу…
– Ага, от, от…
– Але бувають хвилини, коли мене поймає такий розпач, що хочеться провалитись в землю з усім, до чого я тільки доторкався…
– Це вже нерозумно… нерозумно, – зауважив Жецький.
– Знаю… Отож не дивно буде, що я колись нароблю або славного розголосу, або скінчу всі порахунки з цим світом…
Вони просиділи вдвох до пізнього вечора.
Через кілька днів розійшлась чутка, що Вокульський кудись рантом виїхав і, може, назавжди.
Все його рухоме майно, починаючи від меблів і кінчаючи кіньми з екіпажем, за недорогу ціну купив Шлангбаум.
Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися "зулусами".
Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.
Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику.
Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.
А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.
Навіть гірше, ніж баламутить, – просто душу вивертає.
Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню[137]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!..
Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.
Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від'їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.
Лісецький завжди любив перебільшувати.
Здоров'я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.
В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров'я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали.
Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем – то вже й не знаю куди.
Оце так! Сьогодні мені показали номер "Кур'єра", в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями.
Невже чоловік таки приборкав ту відьму?
Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу.
Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?..
Але найбільше обурює мене зловтішність доктора Шумана з цього приводу.
– Так їм, пархам, і треба!.. – каже він. – Нехай їх поколошкають та навчать розуму; вони – геніальна раса, але такі шельми, що без батога й острогів їх не об'їздиш…
– Пане докторе, – кажу йому, бо вже не можу витримати, – коли євреї справді такі негідники, то їм не поможуть і остроги.
– Нехай і не поможуть, але додадуть їм ще більше розуму та навчать краще триматись купи, – відповів він. – А якби вони були одностайні… Отоді!..
Дивна людина цей доктор. Що він чесний – це так, а особливо розумний; але чесність його не від почуття, а хто його зна від чого… може, від звички. А розум у нього такий, що йому легше сто речей висміяти та зіпсувати, аніж одну зробити. Коли я з ним розмовляю, мені часом спадає на думку, що його душа подібна до крижини, в якій вогонь може відбитися, але сама вона ніколи не нагріється.
Стах поїхав у Москву, здається, щоб урегулювати рахунки з Сузіним. Той винен йому щось з півмільйона (хто міг би припустити щось подібне два роки тому!), але що він зробить з такою силою грошви, я навіть уявити не можу.
Він завжди був оригіналом і влаштовував несподіванки.
Чи не встругне він чого-небудь і зараз?.. Мені аж страшно.
Тим часом Мрачевський посватався до пані Ставської, і вона після недовгого вагання дала згоду. Коли б вони, як це планує Мрачевський, відкрили магазин у Варшаві, я пристав би до спілки й оселився б у них. І боже мій!
Бавив би дітей Мрачевського, хоч завжди мріяв бавити Стахових…
Життя дуже жорстоке…
Вчора дав п'ять карбованців на молебень за принца Луї-Наполеона. Саме на молебень, а не на панахиду, бо, може, він не загинув, хоч усі так кажуть… Але якби…
Я не знаюся на богослов'ї, та, однак, краще забезпечити йому добрі стосунки на тім світі. Бо хто його знає…
Я справді заслаб, хоч Шуман каже, що все йде гаразд.
Він заборонив мені пити пиво, вино, каву, швидко ходити, хвилюватися. Розумний який!.. Такий рецепт я й сам собі можу прописати, але зумій його виконати!..
Він розмовляє зі мною так, ніби підозріває, що я турбуюся за долю Стаха. Кумедний чоловік!.. А що ж, Стах маленький чи я вже з ним не розлучався на сім років?
Але літа минули, Стах повернувся і знов узявся за небезпечні справи.
А тепер буде те саме: як несподівано зник, так несподівано й повернеться…
І все-таки тяжко жити на світі. Я не раз думаю: чи існує якийсь план, згідно з яким людство прямує до кращого майбутнього, чи все залежить від випадку, а людство йде в той бік, куди його штовхає більша сила?.. Якщо перемагають добрі, то й світ іде добрим шляхом, а якщо долають негідники, то – злим. А кінець кінцем і від добрих і від злих залишається жменя попелу.
Якщо так, то я не дивуюсь Стахові, коли він не раз казав, що хотів би якнайшвидше загинути сам і знищити по собі всякий слід. Проте я передчуваю, що так не станеться.
Хоч правда… Хіба я не передчував, що принц Луї-Наполеон стане імператором Франції?.. Але ні! Ще заждемо, бо щось мені не дуже віриться в ту смерть у бою з голими неграми…
Розділ сімнадцятий
?
Пан Жецький справді дуже заслаб; як він сам думав – через брак роботи, а як думав Шуман – через серцеву хворобу, що раптом виникла в ньому й досить швидко розвивалася під впливом якихось прикрощів.
Роботи у нього було небагато.