Доктор залишив недоїдену порцію морозива, кинув на столик два злотих і вибіг до нього.
– Ходімо до тебе, – мовив Шуман, беручи його під руку. – Знаєш що? Давно вже ти не мав такого чудового вигляду! Можу закладатись, що ти ще повернешся до Спілки й порозганяєш отих пархів… Яке обличчя! Які очі! Аж тепер я впізнаю колишнього Стаха!..
Вони пройшли через браму, вийшли нагору сходами й опинилися в квартирі Вокульського.
– А я тільки-но думав, що мені загрожує якась нова хвороба… – сказав Вокульський сміючись. – Хочеш сигару?
– Яка хвороба?
– Уяви собі, що вже з годину на мене справляють величезне враження жінки… Мені аж страшно.
Шуман розсміявся на весь голос.
– От чудак!.. Замість улаштувати обід з такої радісної нагоди, він боїться… А що ж ти думаєш, що був здоровий, коли божеволів за одною жінкою? Ти здоровий тепер, коли вони тобі подобаються всі, і найперше твоє діло зараз – добиватись прихильності тієї, котра тобі найбільше до душі.
– Ага! А якби це була великосвітська дама?..
– Тим краще… тим краще… Великосвітські дами набагато апетитніші за покоївок. Жіночність багато виграє від інтелігентності, а найбільше – від неприступності. Які тебе чекають ідеальні балачки, які ти побачиш величні пози!.. Кажу тобі, це разів у три цікавіше.
По обличчю Вокульського майнула тінь.
– Ого! – вигукнув Шуман. – Я вже бачу за тобою довге вухо того святого, на якому Христос в'їхав в Єрусалим. Чого ти кривишся?.. Неодмінно упадай тільки коло великосвітських дам, вони цікавляться плебеями.
В передпокої. залунав дзвінок, і ввійшов Охоцький. Він глянув на збудженого доктора й запитав:
– Я вам не перешкоджаю?
– Ні, – відповів Шуман, – ви можете навіть допомогти нам… Я тільки що радив Стахові лікуватись романом, тільки… не ідеальним. Годі тих ідеалів!..
– А знаєте, лекцію на цю тему і я охоче послухаю, – сказав Охоцький, закурюючи запропоновану сигару.
– Дурниця! – пробурмотів Вокульський.
– Ніяка не дурниця, – правив своєї Шуман. – Людина з твоїм багатством може бути цілком щаслива, бо для розумного щастя потрібно: щодня їсти інші страви й одягати чисту білизну, а щокварталу змінювати місце перебування й коханку.
– Не вистачить жінок, – зауважив Охоцький.
– Ви це діло залишіть жінкам, а вони вже постараються, щоб їх вистачило, – в'їдливо відповів доктор. – Бо ця сама дієта стосується й жінок.
– Та квартальна дієта? – спитав Охоцький.
– Звичайно. Чим вони гірші за нас?
– Але на десятому або. дванадцятому кварталі вже буде нецікаво.
– Нічого… нічого!.. – сказав Шуман. – Ви нічого й не помітите й не догадаєтесь, коли вас запевнять, що ви тільки другий чи четвертий, та ще той, по-справжньому коханий, той, довгожданий…
– Ти не був у Жецького? – спитав Шумана Вокульський.
– Ну, йому я вже не напишу рецепта на любов, – відповів доктор. – Старий хиріє…
– Він справді погано виглядає, – підтвердив Охоцький.
Розмова перейшла на стан здоров'я Жецького, потім на політику; нарешті Шуман попрощався й пішов.
– Старий цинік!.. – пробурчав Охоцький.
– Він не любить жінок, – додав Вокульський, – а до того ж у нього бувають сумні дні, і тоді він вигадує всякі нісенітниці.
– Часом небезпідставні, – мовив Охоцький. – Його погляди припали до речі. Якраз годину тому я мав серйозну розмову з тіткою; вона вперто умовляла мене женитись, і доводила, нібито ніщо так не облагороджує чоловіка, як любов порядної жінки…
– Шуман радив не вам," а мені.
– А я про вас і думав, слухаючи його міркувань. Уявляю собі, як би ви себе почували, змінюючи щокварталу коханок, коли б раптом до вас з'явилися всі ті, хто працює на ваші прибутки, р запитали: "Чим ти віддячуєш нам за наші труди, за наші злидні й недовговічне життя, частину якого ми віддаємо тобі?.. Чи своєю працею, чи порадою, чи прикладом?.."
– Які ж зараз люди працюють на мої прибутки? – спитав Вокульський. – Я облишив комерцію і обертаю капітал на цінні папери.
– Якщо в закладні на земельні маєтки, то проценти на них однак оплачені працею батраків; а коли на якісь акції, то дивіденди на них знов-таки оплачують залізничники, робітники цукроварень, ткацьких та всіляких інших фабрик.
Вокульський похмурнів ще більше.
– Пробачте, – сказав він, – чому я повинен про це думати? Тисячі живуть з процентів, і це їх зовсім не турбує.
– Ну, знаєте… – буркнув Охоцький. – Інші – то не ви… У мене лише півтори тисячі карбованців річного прибутку, і то я думаю, що на ці гроші могли б прожити три чотири чоловіки і що хтось віддає мені частину своїх життєвих благ або мусить обмежувати й так уже обмежені свої потреби.
Вокульський пройшовся по кімнаті.
– Коли ви їдете за кордон? – раптом спитав він Охоцького.
– Цього я не знаю, – похмуро відповів Охоцький. – Мій боржник не поверне мені грошей раніш, як за рік. Він заплатить мені лише тоді, коли позичить у когось знов, а тепер позичити не легко.
– Скільки він платить вам процентів?
– Сім.
– А надійний він чоловік?
– Його іпотека перша після Кредитного товариства.
– А якби я вам дав гроші і перебрав на себе ваші права, ви поїхали б за кордон?
– Сьогодні ж!.. – вигукнув Охоцький, підхоплюючись з місця. – Бо що я тут висиджу?.. Хіба з нудьги одружуся з багатою, а потім робитиму, як радить Шуман.
Вокульський задумався.
– А що ж поганого, якби й оженилися? – сказав він стиха.
– Та що ви!.. Бідної жінки я не прогодую, багата втягнула б мене в сибаритство, а кожна з них була б могилою для моїх планів. Мені потрібна якась чудна жінка, що разом зі мною працювала б у лабораторії; а де я таку знайду?
Охоцький, видно, дуже збентежився і зібрався йти.
– Отже, дорогий мій, – сказав Вокульський, прощаючись з ним, – про ваш капітал ми ще поговоримо. Я готовий дати вам готівку.
– Як хочете. Просити про це я не можу, але був би вам дуже вдячний.
– Коли ви їдете в Заславек?
– Завтра. Я оце і прийшов попрощатися з вами.
– Отже, діло зроблено, – закінчив Вокульський, обіймаючи його. – В жовтні ви можете одержати гроші.
Коли Охоцький пішов, Вокульський ліг спати. Того дня у нього було стільки сильних і суперечливих вражень, що він не міг в них розібратись. Йому здавалось, що з того часу, як він порвав з панною Ізабеллою, він видряпувався на страшну кручу над прірвою і тільки сьогодні досяг її вершини й навіть ступив на протилежний схил, де побачив ще невиразні, але зовсім нові горизонти.
Якийсь час в його уяві роїлись жіночі образи, а найчастіше виринала пані Вонсовська; то несподівано з'являлись юрми батраків та робітників і питали його: що він їм дав замість своїх прибутків?
Нарешті він міцно заснув.
Прокинувся о шостій ранку, і першим враженням було почуття свободи й бадьорості. Правда, йому не хотілося вставати, але ніщо його не мучило, і він не думав про панну Ізабеллу. Тобто він думав, але міг не думати; в усякому разі, згадка про неї не мучила його так, як досі.
Відсутність болю навіть занепокоїла його. "Чи це не самообман?" – подумав він і став пригадувати всі події вчорашнього дня. Ні, пам'ять і логіка не зраджували його.
– Може, до мене повернеться і воля? – тихо мовив він.
На пробу вирішив, що встане через п'ять хвилин, скупається, одягнеться й зараз же піде на прогулянку в Лазенки. Він з тривогою стежив за стрілкою годинника і думав: "А може, я й на це нездатний?"
Стрілка відміряла п'ять хвилин, і Вокульський устав – без поспіху, але й без вагання. Сам напустив води в ванну, скупався, витерся, одягнувся й через півгодини йшов у Лазенки.
Здивувало його те, що весь цей час він думав не про панну Ізабеллу, а про Вонсовську. Видно, щось у ньому вчора змінилося: може, почали функціонувати якісь паралізовані раніш клітини мозку?.. Думка про панну Ізабеллу втратила над ним владу. "Яка дивна плутанина, – думав він. – Панну Ленцьку заступила пані Вонсовська, а її може заступити будь-яка інша жінка. Я таки справді одужав від свого божевілля!.."
Він пішов понад ставом і байдуже поглядав на човни й лебедів. Потім звернув в алею до оранжереї, де вони колись були вдвох, і подумав… що сьогодні він з апетитом поснідає. Але як повертався назад, його пойняв такий гнів, що він з дикою радістю розсердженої дитини почав затирати ногою власні сліди. "Якби я міг отак затерти все… і той камінь, і руїни… Все!"
Він відчув, як у ньому прокидається неподоланний інстинкт руйнування, але разом з тим розумів, що це хворобливий симптом. Велике задоволення відчував він і від того, що не тільки може спокійно думати про панну Ізабеллу, а й віддавати їй належне. "І чого, власне, я так лютував? – думав він. – Адже якби не вона, я не нажив би багатства… Якби не вона і не Старський, я не поїхав би в Париж і не познайомився б з Гейстом, а під Скерневицями не вилікувався б від дурості… Обоє вони – мої добродійники. Мені навіть треба було посватати цю добірну пару або хоч би влаштовувати їм побачення… І подумати тільки, на якому смітті розквітне колись метал Гейста!.."
В Ботанічному саду було тихо й безлюдно. Вокульський поминув колодязь і помалу почав сходити на затінений пагорок, на якому торік уперше розговорився з Охоцьким.
Йому здалося, що цей пагорок є основою тих височезних сходів, на вершині яких йому ввижалася статуя таємничої богині. Вона стояла там і тепер, і він з хвилюванням помітив, що хмари навколо її голови на хвилину розійшлись.
Перед ним постало її суворе обличчя, розмаяне волосся і під бронзовим чолом пронизливі левині очі, що дивилися на нього з виразом гнітючої могутності. Вокульський витримав цей погляд і раптом відчув, що росте… росте… що голова його вже піднялась аж понад дерева і скоро досягне голих ступнів богині.
Тоді він зрозумів, що ця чиста й вічна краса є Слава і що на вершині її нема більшої втіхи, як праця і небезпека.
Він повернувся додому трохи сумний, але спокійний.
Йому здалося, що ця прогулянка якимось чином зв'язала його майбутнє з тим далеким часом, коли він, ще бувши продавцем і студентом, будував машини з вічним двигуном та керовані повітряні кулі. Отже, кільканадцять останніх років були тільки перервою і втратою часу. "Мені треба кудись виїхати та відпочити, – подумав він, – а потім побачимо…"
Після обіду він послав довгу телеграму Сузіну в Москву.
Другого дня о першій годині, коли Вокульський снідав, увійшов лакей Вонсовської і повідомив, що пані жде його в кареті.
Вокульський вибіг на: вулицю, і пані Вонсовська звеліла йому сідати.
– Я забираю вас з собою, – сказала вона.
– Обідати?
– Ні, тільки в Лазенки.