Ось, мов, дивіться, поліція безсила. А найбільше верещання сприводу убивства Тейлора Генрі.
Почувши ім'я брата, Дженет Генрі здригнулася і нечутно зітхнула. Зиркнувши на неї, Медвіг застережно кивнув Неду, але той вів далі, наче не бажаючи помічати, яке враження справили його слова:
– Вони зовсім розперезалися. Звинувачують поліцію у тому, що розслідування було призупинено на цілий тиждень, аби дати можливість одному досить впливовому у політичних кругах гравцю звести рахунки з другим. Це про мене і Діспейна. А потім поставили таке риторичне питання: що думає сенатор Генрі про своїх політичних союзників, котрі використовують убивство його сина в подібних цілях?
Медвіг почервонів, поглянув на годинника і заквапився.
– Я дістану газету і прочитаю. А тепер мені треба ...
– Вони також, – вів далі Нед безтурботно, – звинувачують поліцію в нальотах на притони, котрих вона раніше протегувала. Це, мовляв, тому, що їх власники не хочуть розкошелитися на величезні видатки по передвиборчій кампанії. Привід – твоя сварка з Шедом. Ще вони обіцяють надрукувати список тих лихих місць, котрі продовжують процвітати, як ні в чому не бувало, тому що їх власники виклали свою долю.
– Гаразд, гаразд, – збентежено забурмотів Медвіг. – Щасливо залишатися, Дженет. Бувай, Нед, – кивнув він і вийшов.
– За що ви мене не любите? – запитала Дженет.
– Ви помиляєтесь, – відповів він.
Вона покачала головою.
– Ні. Я це відчуваю.
– Не судіть по моєму поводженню. У мене завжди були погані манери.
– Ви мене не любите, – наполягала вона, не відповідаючи на його усмішку. – А я хочу, щоб ви добре до мене ставилися.
Нед був сама скромність.
– Навіщо вам це? – поцікавився він.
– Тому що ви кращий друг Поля.
– Поль – політик, – зазначив Нед, скоса поглядаючи на неї, – і друзів у нього багато.
– Але ви найближчий. – Вона нетерпляче покачала головою і додала: – Він сам так вважає.
– А ви як вважаєте? – запитав він ледь насмішкувато.
– Так само, – серйозно відповіла Дженет, – інакше ви не потрапили б у лікарню. Адже ви пішли на це заради нього!
Він промовчав. Тільки слабка усмішка торкнула його губи.
Коли вона зрозуміла, що Нед не схильний продовжувати розмову на цю тему, Дженет повторила серйозним тоном:
– Мені б дуже хотілося, щоб ви добре до мене ставилися.
– Може, так воно і є.
– Ні! – покачала вона головою.
Він знову усміхнувся. На цей раз його усмішка була молодою і привабливою, в очах світилася сором'язливість, голос звучав несміливо і довірливо:
– Я вам скажу, чому ви так вважаєте, міс Генрі. Ну ... словом ... розумієте, ще й року не минуло, як Поль підібрав мене, що називається, під тином. Тому з людьми вашого кола я ще не освоївся, відчуваю себе незручно, незграбно. Адже ви зовсім з іншого світу – вищий світ, світлини в газетах і всіляке таке ... Ось. Те, що вам здається ворожістю, – насправді є просто неотесаність.
Дженет піднялася.
– Ви глузуєте з мене, – констатувала вона без жодної образи в голосі.
Коли вона пішла, Нед відкинувся на подушки і втупився у стелю. Очі його блищали.
Зайшла сестра.
– Ну, що ви там натворили?
Нед підвів голову, понуро поглянув на неї і нічого не сказав.
– Вона вийшла звідси ледь не з плачем, – продовжувала сестра.
Нед знову опустив голову на подушку.
– Е-е-е , не той я став. Зазвичай сенаторські дочки йшли від мене, заливаючись слізьми.
4
В палату зайшов молодий франт середнього зросту з симпатичним смаглявим обличчям.
Нед Бомонт припіднявся.
– Вітаю, Джек!
– Ви не так погано виглядаєте, як я думав, – сказав Джек, підходячи до ліжка.
– Все на місці, на частини не розібрали. Бери стілець.
Джек сів і витяг пачку сигарет.
– У мене є до тебе одна справа. – Нед просунув руку під подушку і протягнув Джеку конверт.
Джек прикурив і взяв конверт. Це був простий білий конверт зі штемпелем місцевої пошти. Нед отримав його два дні тому на адресу лікарні Святого Луки. Всередині Джек знайшов аркуш з надрукованими на машинці рядками:
"Що вам відомо про Поля Медвіга, чого не знає, але дуже хотів би дізнатися Шед О'Рорі?
Чи має це стосунок до вбивства Тейлора Генрі?
Якщо ні, то чому ви так затято старалися зберегти це в таємниці?"
Джек акуратно склав аркуш, засунув його назад до конверта і лише потім, поглянувши на Неда, запитав:
– За цим що-небудь ховається?
– По-моєму, ні. Я хочу, щоб ти дізнався, хто це писав.
Джек кивнув.
– Лист можна взяти?
– Авжеж.
Джек засунув конверт до кишені.
– Ви маєте якісь міркування відносно того, хто міг його написати? – запитав він.
– Абсолютно ніяких.
Джек розглядав горівший кінчик сигарети.
– Чекає нелегка робітка!
– Знаю, – погодився Нед. – Я можу тобі тільки сказати, що за останній тиждень таких анонімок з'явилося досить багато. У мене це третя. Я знаю, що Фарр отримав, принаймні, одну. Хто їх ще одержував, гадки не маю.
– А можу я поглянути на інші?
– Це єдина, що я зберіг. Та вони всі, як близнюки – той же папір, та ж машинка, і в кожній по три питання.
Джек кинув на Неда допитливий погляд:
– Але питання не зовсім однакові.
– Не зовсім. Але всі б'ють в одну точку.
Джек кивнув і затягся сигаретою.
– Ти розумієш, що зробити це треба обережно, без шуму? – попередив Нед.
– Зрозуміло. – Джек витяг з рота сигарету. – До речі, коли ви сказали про одну точку, ви мали на увазі участь Медвіга в убивстві?
– Так, – відповів Нед, не зводячи очей зі смаглявого франта, – тільки він у цьому не замішаний.
Смагляве лице Джека було непроникне.
– Розуміється, – мовив він, встаючи.
5
Сестра внесла велику корзину фруктів і поставила її на стіл.
– Правда, мило? – запитала вона у Неда Бомонта.
Той обережно кивнув головою.
Сестра витягла з корзини маленький повний конверт і подала його Неду.
– Закладаюся, що це від неї.
– На що?
– На що хочете!
Нед покачав головою з таким виглядом, ніби підтвердилися його найпохмуріші підозри.
– Заглянули? – запитав він.
– Ну, знаєте ... – обурилася вона.
Нед розсміявся. Сестра замовкла, але обличчя її ще довго зберігало ображений вираз.
Він витяг з конверта візитну карточку Дженет Генрі, на котрій було написано лише два слова: "Прошу Вас!"
– Ви виграли, – нахмуривши брови, сказав він сестрі і постукав карточкою по нігтю великого пальця. – Пригощайтесь, та беріть побільше, щоб виглядало так, наче я їх їв.
Кілька годин по тому він написав листа.
"Дорога міс Генрі,
Ви просто ошелешили мене своєю добротою, – спочатку Ваш візит, опісля ці фрукти. Навіть, не знаю, як і дякувати Вам. Сподіваюсь, що коли-небудь мені випаде нагода на ділі виразити Вам свою вдячність.
Вірний Вам Нед Бомонт."
Скінчивши писати, він перечитав листа, розірвав його і переписав знову. На цей раз він переставив слова у третьому реченні. Тепер воно кінчалося так: " ... виразити свою вдячність на ділі."
6
Цього ранку Нед був уже в халаті і домашніх черевиках. Коли зайшла Опаль, він сидів за столом біля вікна палати і, снідаючи, проглядав останній випуск "Обсервера". Склавши газету і кинувши її поряд з підносом, він піднявся.
– Привіт, мала, – привітався він сердечно.
– Чому ви мені не подзвонили, коли повернулися з Нью Йорка? – суворо запитала вона. Опаль була бліда і від того виглядала старшою своїх років. Її широко відкриті блакитні очі потемніли від хвилювання. Трималася вона прямо, але без напруги. Не помічаючи стільця, котрий Нед поставив поруч з нею, вона настійливо повторила: – Чому ви не подзвонили?
Він поблажливо розсміявся.
– А тобі личить ця сукня.
– Нед, я прошу вас , будь ласка ...
– Так от краще, – сказав він. – Я збирався зайти, але ... Так багато подій відбулося, поки мене тут не було, і ще більше, коли я повернувся. А до того часу, як я з ними розправився, ми не поладнали з Шедом О'Рорі, і ось я потрапив сюди, – він махнув рукою, – в лікарню.
Його легковажний тон не допоміг. Опаль лишалася серйозною.
– Цього Діспейна повісять? – запитала вона різко.
ВІн знову засміявся.
– Якщо ми будемо розмовляти у такому тоні, нічого у нас не вийде.
Вона насупилася і повторила, але вже не таким владним тоном:
– Його повісять?
– Не думаю, – відповів він, покачавши головою. – Вочевидь, Тейлора все-таки убив не він.
Вона, видавалося, нітрохи не здивувалася.
– Ви знали про це, коли просили мене ... помогти ... дістати цей доказ проти нього?
– Звісно, що ні, мала, – усміхнувся він докірливо. – За кого ти мене приймаєш?
– Неправда, знали. – Її голос був таким же холодним і презирливим, як і звужені блакитні очі. – Вам треба було отримати свій борг, от ви і змусили мене допомогти вам ... Щоб шантажувати цього Діспейна.
– Думай як хочеш, – відповів він байдуже.
Вона зробила крок убік. Її підборіддя задрижало, та вона оволоділа собою, і на її обличчі знову з'явився рішучий і незалежний вираз.
– А ви знаєте, хто убив? – запитала вона, намагаючись заглянути йому в очі.
Він повільно покачав головою.
– Батько?
Нед моргнув.
– Ти хочеш запитати, чи знає Поль, хто вбив Тейлора?
Вона тупнула ногою і закричала:
– Я хочу знати, чи не батько його вбив!
Нед закрив їй рот рукою.
– Замовч, – пробурмотів він, швидко зиркнувши на закриті двері.
Вона відштовхнула його руку і відступила назад.
– Так це він убив?
– Якщо ти вже так хвацько міркуєш, – глухо сказав він злим голосом, – так хоч не горлай. Тримай свої ідіотські домисли при собі. Нікому немає до них ніякого діла. Нічого сповіщати про це все місто.
Потемнілі очі Опаль широко розкрилися.
– Отже це все-таки він, – упевнено промовила вона тихим, неживим голосом.
Нед різко нахилився і наблизив до неї спотворене злою усмішкою обличчя.
– Ні, моя радість, – заперечив він, насилу стримуючи гнів. – Ні, він не вбивав Тейлора.
Не рухаючись з місця, все така ж сувора, вона твердо запитала:
– Якщо вбив не він, не розумію, яке значення має, що я говорю і як голосно.
Куточки його губів насмішкувато поповзли догори.
– Ти ще дуже багато не розумієш. І ніколи не зрозумієш, якщо будеш так поводитися. – Він відійшов від неї і засунув кулаки в кишені халата. Тепер куточки його губів опустилися, чоло перерізали глибокі зморшки, примружені очі не відривалися від підлоги. – Хто навіяв тобі цю безглузду думку?
– І зовсім не безглузду, ви самі це прекрасно знаєте.
Він нетерпляче стенув плечами.
– Звідки ти це взяла?
– Ні звідки, – вона теж знизала плечами.