Аж ось з'явилася машина Анни-ної мами й зупинилася на протилежному боці. Анна перебігла вулицю й сіла до мами в авто. Вона махала Германові рукою, аж поки мама не завернула за ріг наступної вулиці. "Махати рукою на прощання — то знак прихильності,— думала Анна,— а прихильність схожа на любов!" Анна була задоволена з себе. Ще б пак! Вона ж сьогодні так поводилася з Германом, що гномові анітрохи не загрожувала небезпека зморщитись і зсохнутися!
— Ну, що Петер? — заклопотано спитала мама.
— Він зі мною не розмовляє,— відповіла Анна.
— От бовдур! — промурмотіла мама.
Анна кивнула головою.
— А втім,— сказала мама,— раніше чи пізніше таке мало статися й без гнома, й без Германа. Ревнивці завжди знайдуть причину для ревнощів, навіть якщо причини насправді не існує.
Анна подумала: "Може, й так, тільки я не можу закрити свою любов до Петера, як водогінний кран! А Пауль, а старші Петерові сестри, а немовлятко, а Петерові батько й мама! Я ж їх усіх любила, мені і їх не бачити ніколи — дуже гірко!"
І мама, наче прочитавши Аннині думки, промурмотіла:
— Так, так — це горе!
У маминому помешканні Анна спершу зробила домашнє завдання, тоді допомогла мамі натоптати стареньким одягом цілий лантух — для потреб Червоного Хреста. А потім вони з мамою протирали кахлі у ванній кімнаті, і мама сказала Анні:
— А що, якби ти написала Петерові листа?
— Що ж йому писати, як про гнома я розповісти не можу?
— Можна пояснити все, й не згадуючи про гнома,— сказала мама. Вона вкинула губку у відро, витерла руки й додала: — І ми це зробимо! Писати листи я завжди була мастак!
Мама подалася до кімнати, зняла з полиці друкарську машинку, поставила на стіл, сіла за машинку, заклала в неї аркуш рожевого паперу й надрукувала: ЛЮБИЙ ПЕТЕРЕ! Тоді зняла з клавішів машинки два вказівні пальці, якими друкувала, піднесла їх до губів і заходилася гризти нігті. Анна сіла коло мами й стала очікувати. Читати надрукований текст вона не наважувалася. Боялася, що завадить мамі складати листа.
Мама відняла вказівні пальці обох рук від рота й знов поклала на клавіші друкарської машинки. Затамувавши подих, Анна стежила за літерами, що їх вибивала на рожевому папері друкарська машинка:
Ти мене не розумієш, тож поясню тобі все в листі, річ ось у чім. "Ну, це я й сама придумала б,— міркувала Анна — Але що далі?" Мама друкувала:
Герман дуже до мене прихильний. Відтоді, як я це знаю, я почуваю, що мушу бути до нього привітна. Адже, крім мене, з ним ніхто не дружить. А кожна людина потребує когось, хто добрий до неї. Без цього Герман зробиться ще гіршим комедіантом, ніж він є. але це не має аж нічого спільного з моєю великою любов'ю до тебе. А як ти мені не віриш, то тоді ти грандіозний дурбас, не вартий моєї великої любові.
Мама вийняла рожевий аркуш з машинки.
— А не можна викинути останнє речення? — спитала Анна.
— Навіщо? — Мама похитала головою — Останнє речення найкраще. Повір!
Мама вклала Анні в руку авторучку.
— Підпиши — сказала вона. Анна завагалася.
— Викиньмо хоч "грандіозного дурбаса",— попросила вона. Але мама знов похитала головою.
— Адже він таки добрячий дурбас,— наполягала вона.— Треба ж казати правду! Якщо я викину "дурбаса", то це буде не лист, а прохання. А ти ж не прохачка, правда?
— Ні, не прохачка,— сказала Анна, струснула авторучку й підписала під надрукованим текстом:
Щиро вітаю. Твоя Анна.
Мама вклала листа в рожевий конверт.
Вона написала на конверті Петерову адресу. А тоді вони з Ан-ною понесли листа на пошту. Перше ніж укинути листа в поштову скриньку, Анна ніжно поцілувала рожевий конверт.
ДРУГОГО ДНЯ В ШКОЛІ...
Другого дня в школі Петер, як і напередодні, не озвався до Анни жодним словом.
Анна подумала: "Зрозуміло! Він ще не одержав листа. Поштар принесе його сьогодні до полудня. А прочитає Петер його аж опівдні!"
Під час великої перерви на подвір'ї до Анни підійшла Альма.
— Слухай, Анно,— сказала вона,— приходь сьогодні після уроків до мене. І Герман прийде. У мене люксовий ляльковий театр. Двоє гратимуть ролі, а хтось один буде за глядача.
Та Анна не мала часу на ляльковий театр. Вона мусила піти з мамою до зубного лікаря. У мами зробилася велика дірка в правому нижньому кутньому зубі. А мама нестямно боялася зубника. Без Анни вона так би й не пішла до нього. Просто з-під лікаревого кабінету втекла б і поїхала назад додому! Отож Анні довелося згаяти цілий пополудень на зубного. Ні-ні, він не свердлив увесь той час своєю бормашиною у мами в зубі! Але спершу мама довго тремтіла від страху на саму думку про зубного. Анні ж довелося її умовляти. Тоді поїхали до лікаря. На таксі.
— Я так нервуюся,— сказала мама,— що не зможу вести авто. Ще поїду на перехресті на червоне світло і вженуся в першу-ліпшу ліхтарню!
А потім Анна цілу годину сиділа в приймальні під кабінетом зубного й силкувалася відвернути мамині думки від страху перед цим кабінетом. Вона переглядала з мамою ілюстровані журнали. Коли надійшла мамина черга, вона хотіла пропустити вперед себе чоловіка, що мав іти до кабінету після неї.
— Я не поспішаю,— сказала мама йому.
Але той чоловік також не поспішав і відхилив мамину пропозицію. Було видно, що він і сам панічно боїться зубного.
— А тепер, мамо, візьміть себе в руки,— наказала Анна, стягла маму зі стільця і впхнула до лікарського кабінету.
Поки зубний свердлив, Анна тримала маму за руку. Лікар засміявся.
— Світ перевернувся догори ногами,— сказав він.— Дітлахи за по-водаторів і за втішальників мамам!
Після відвідин зубного мама була така знесилена, що потребувала відпочинку. Анна з мамою знову на таксі поїхали до татового помешкання. Мама лягла на канапі у великій кімнаті. Анна сіла робити домашнє завдання. Треба було написати десятеро речень. Завжди, коли гном спав, Анна мала мороку з правописом. Ось і тепер у десятьох реченнях вона зробила десять помилок. Тричі написала з малої літери власні назви, зате двічі з великої — дієслова, тричі забула поставити апостроф і двічі поставила м'який знак там, де не слід.
Мама перевіряла Аннину вправу, але була така квола, що не помітила жодної помилки. Усі десять помилок виявив татко — увечері, коли допомагав Анні готувати на завтра шкільний ранець. Мама на той час уже поїхала до себе додому. Тато заходився коло Анниної вправи з вибілювачем чорнила і виправив усі десять помилок на "відмінно".
— З вас дуже милий татко,— похвалила Анна.
Потім вони з татком ще трохи подивились телевізор. А тоді викупалися обоє в пінявій ванні й помили одне одному голови. Миючи таткові голову, Анна розповіла йому про листа, якого написала мама від Анниного імені. Татко визнав це за добру ідею. І те, що мама в листі написала, йому теж сподобалося.
— Коли Петер це прочитає, він просто муситиме знов до тебе привернутися,— сказав татко.
Про гнома Анна з татком не говорила. Вона помітила, що татко цього не хотів. У неї забриніла підозра, що він волів узагалі про гнома забути.
Уранці наступного дня Анна прийшла до школи найперша. Навіть учительки ще не було в класі. Вона сиділа внизу в учительській.
Анна сіла за свою парту. Вона так хвилювалася, що в неї тремтіли руки. Коли викладала все з ранця, вони дрижали так, що гумка й кольорові олівці попадали на підлогу.
Клас поволі заповнювали учні. Довкола Анни стало гамірно. Альма підійшла до Анни й розповіла, що вчора вони з Германом цілого півдня гралися в ляльковий театр, аж куріло!
— Якоїсь хвилини ми трохи не побилися,— сказала вона,— бо Герман корчив дурня, але взагалі він був супер!
І коли згодом прийшов Герман, то й він розповідав Анні, що вчора в Альми було суперклас!
— Альма весела,— сказав він.— І знає мільйон усяких жартів! А ще вона знає три пісні — ну геть недитячі! І коли співає їх, то аж качається з реготу! Сьогодні після школи Альма прийде до мене. А ти прийдеш?
— Я не знаю,— відповіла Анна — По мене ж приїде мама. Треба спитати, чи вона дозволить.
Германа ця відповідь начебто зовсім не засмутила.
— Ну, як не вийде сьогодні, то прийдеш завтра. Знаєш, я тепер після школи завжди буватиму з Альмою. Допомагатиму їй виконувати домашні завдання. Вона ж так довго пробула в Тіролі, а там вони вчили зовсім не те, що ми тут. Тому вона тепер багато чого до пуття не знає.
Петер зайшов до класу, аж як подзвонили на урок. Він сів біля Анни, запхнув шкільну сумку під парту, дістав Анниного листа й поклав їй на коліна.
Лист був навіть не розпечатаний. На конверті Петер червоним олівцем написав великими літерами: прийняти відмовилися*
Анна запхнула листа в свій рожевий ранець і подумала: "Не може бути! Це неправда! Він навіть не прочитав мого листа! І це називається любов?! Так любить лише найдурніший дурноголовець!"
Анну охопив пекучий, справжній гнів. Для суму в її душі не залишилося місця! Цілого півдня Анна палала гнівом. І вважала, що це чудово! Розгнівана людина зовсім не така нещасна, як людина сумна! У гніві можна так пошпурити на парту гумку, що та гумка підскочить аж до стелі, і так уп'ястися в зошит пером кулькової ручки, що папір роздереться на клапті. А на великій перерві Анна сиділа на шкільному подвір'ї сама-одна на лавці під кущами бузку й так лупила підборами сандалів об жорству, аж курява летіла.
— Дурбас, дурбас, дурний-дурний-дурний дурбас! — примовляла вона при тому.
Коли перерва закінчилася і Анна підвелася, в землі біля лавки лишилися дві глибокі вибоїни, а підбори Анниних сандалів неначе хто, стесав іззаду навкіс, і на них теліпалося чорне гумове ґноття. А пекучий Аннин гнів минувся.
Анна вирішила після уроків зробити щось для бідолахи гнома. Вона подумала: "Піду до Германа й буду до нього ласкава!" Та перше ніж вона в роздягальні зібралася йому про це сказати, Герман уже зник!
— Вони з Альмою щойно пішли,— повідомила Зузі.— Такі рідні, просто наче в них на двох одна душа і одне серце!
Анна побігла до шкільних воріт і побачила, що Герман з Альмою вже підходять до перехрестя. Герман в обох руках ніс шкільні сумки: у правій — свою, а в лівій — Альмину.
— Агей, зачекайте! — вигукнула Анна й побігла до перехрестя. Та коли добігла, на світлофорі спалахнуло червоне світло і по цей бік вулиці зібралася ціла юрма людей, а Герман з Альмою були вже на тому боці.
— Агей, Германе! — гукнула Анна й махнула рукою.
Та Герман з Альмою не почули.