Чому б це? – чи тому, що я ніколи нічим особливо не дорожу і що вони щохвилини боялись випустити мене з рук? чи це – магнетичний вплив сильного організму? чи мені просто не щастило зустріти жінку з упертим характером?
Треба зізнатися, що я справді не люблю жінок з характером: не їхнє це діло!..
Правда, тепер згадав: одного разу, лише одного разу я кохав жінку з твердою волею, котрої ніколи не міг перемогти… Ми розлучились ворогами, — і то, можливо, якби я її зустрів років на п'ять пізніше, ми розлучились би інакше…
Віра хвора, дуже хвора, хоч не зізнається в цьому; я боюсь, щоб у неї не було сухот або тої хвороби, яку називають fievre Lente – не російської зовсім хвороби, якій у нашій мові немає назви.
Гроза застала нас в гроті і затримала на зайвих півгодини. Вона не примушувала мене присягатися у вірності, не питала, чи кохав я інших з тих пір, як ми розлучились… Вона довірилась мені знову з колишньою безпечністю, — і я її не обману: вона єдина жінка в світі, яку я не здатний був би обманути. Я знаю, ми скоро розлучимось знову і, можливо, навіки: обоє підемо різними шляхами до гробу; але спомин про неї залишиться недоторканним у моїй душі; я їй це повторював завжди, і вона мені вірить, хоч говорить протилежне.
Нарешті ми розпрощались; я довго слідкував за нею поглядом, доки її капелюшок не зник за чагарниками і скелями. Серце моє боляче стислось, як після першого розлучення. О, як я зрадів цьому почуттю! Чи то не молодість зі своїми благотворними бурями хоче повернутись до мене знову, чи це тільки її прощальний погляд, останній дарунок – на пам'ять?.. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчисько: обличчя хоч і бліде, але ще свіже; тіло струнке і гнучке; густі кучері в'ються, очі горять, кров кипить…
Повернувшись додому, я сів верхи і поскакав у степ; я люблю скакати на гарячому коні у високих травах, назустріч вітру з пустелі; жадібно ковтаю я духмяне повітря і вдивляюсь у синю далечінь, намагаючись вловити туманні обриси предметів, котрі щохвилини робляться все яснішими. Який би жаль не лежав на серці, який би неспокій не гнітив думку, все за хвилину розвіється; на душі стане легко, втома тіла переможе втому розуму. Немає жіночого погляду, якого б я не забув, дивлячись на кучеряві гори, освітлені південним сонцем, на блакитне небо або слухаючи шум потоку, що стрибає з каменя на камінь.
Я думаю, козаки, що позіхають на своїх вишках, бачачи, як скаче хтось без мети і потреби, довго мучились цією загадкою, бо, напевне, по одежі вважали мене за черкеса. Мені і справді казали, що в черкеській одежі верхи я більше схожий на кабардинця, ніж багато які кабардинці. І дійсно, що стосується цього благородного бойового одягу, я справжній денді: ні одного зайвого галуна; цінна зброя з простою оздобою, хутро на шапці не надто довге й не надто коротке; ногавиці і черевики пригнані якнайточніше; бешмет білий, черкеска темно-бура.
Я довго вивчав гірську посадку: нічим не можна так потішити моє самолюбство, як визнавши моє мистецтво верхової їзди на кавказький лад. Я утримую чотирьох коней: одного для себе, трьох для приятелів, щоб не було нудно одному таскатися полями; вони беруть моїх коней з задоволенням і ніколи не їздять разом зі мною. Була вже шоста година вечора, коли я згадав, що пора обідати; кінь мій був змучений; я виїхав на дорогу, що веде з П'ятигорська до німецької колонії, куди водяне товариство часто їздить en piquenique*. Дорога іде, звиваючись поміж чагарниками, спускаючись у невеликі яруги, де протікають гомінкі струмки серед високих трав; навкруги амфітеатром здіймається синє громаддя Бешту, Зміїної, Залізної і Лисої гори. Спустившись в одну з таких яруг, що на місцевій говірці називаються балками, я зупинився, щоб напоїти коня; в цей час на дорозі з'явилась галаслива і блискуча кавалькада: дами в чорних і блакитних амазонках, кавалери в костюмах, що являли собою суміш черкеського з нижньогородським; попереду їхав Грушницький з княжною Мері.
Дами на водах ще вірять у напади черкесів серед білого дня; імовірно, тому Грушницький поверх солдатської шинелі почепив шаблю і пару пістолетів: він був досить смішним в цьому геройському вбранні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь його листя я міг бачити все і відгадати за виразом їх облич, що розмова була сентиментальною. Нарешті вони наблизились до спуску; Грушницький взяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:
— І ви на все життя хочете лишитися на Кавказі? – говорила княжна.
— Що для мене Росія? – відповідав її кавалер, — країна, де тисячі людей, тому що вони багатші за мене, будуть дивитись на мене з презирством, тоді як тут – тут ця товста шинель не завадила моєму знайомству з вами…
— Навпаки… — сказала княжна, зашарівшись.
Обличчя Грушницького зобразило задоволення. Він продовжував:
— Тут моє життя протече гучно, непомітно і швидко, під кулями дикунів, і якби бог посилав мені щороку один ясний жіночий погляд, один, подібний тому…
В цю мить вони порівнялись зі мною; я вдарив нагайкою коня і виїхав з-за куща…
— Mon dieu, un Circassien!..* *скрикнула княжна від жаху.
Щоб переконати її повністю у помилці, я відповів французькою, злегка нахилившись:
Ne craignez rien, madame, — je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier.***
__________________________
* на пікнік (фр.).
** Боже мій, черкес!.. (фр.)
*** Не бійтесь, пані, — я не більш небезпечний, ніж ваш кавалер (фр.).
Вона зніяковіла, — та чому? від своєї помилки чи тому, що моя відповідь здалася їй зухвалою? Я бажав би, щоб останнє моє припущення було справед-ливим. Грушницький кинув на мене невдоволений погляд.
Пізно ввечері, тобто годині об одинадцятій, я пішов гуляти липовою алеєю бульвару. Місто спало, лише в деяких вікнах мерехтіли вогні. З трьох боків чорніли стрімкі гребені, відгалуження Машука, на вершині якого лежала зловісна хмарина; місяць підіймався на сході; вдалині срібною бахромою блищали снігові гори. Вигуки вартових чергувались з шумом гарячих джерел, що спустили на ніч. Часом гучний тупіт коня лунав на вулиці, супроводжуючись скрипінням ногайської гарби і сумовитим татарським приспівом. Я сів на лаву і замислився… Я відчував необхідність викласти свої думки в дружній розмові… та з ким?.. "Що робить тепер Віра?" – думав я… Я б дорого дав, щоб у цю хвилину потиснути її руку.
Зненацька чую швидкі й нерівні кроки… Певне, Грушницький… Так і є!
— Звідкіля?
— Від княгині Ліговської, — сказав він дуже поважно. – Як Мері співає!..
— Знаєш що? – сказав я йому, — б'юсь об заклад, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний…
— Можливо! Яке мені діло!.. – сказав він неуважно.
— Ні, я тільки так це кажу…
— А чи знаєш, що ти її нині страшенно розсердив? Вона знайшла, що це нечувана зухвалість; я насилу зміг її переконати, що ти так добре вихований і так до-бре знаєш світ, що не міг мати наміру її образити; вона каже, що у тебе нахабний погляд, що ти, певне, про себе високої думки.
— Вона не помиляється… А ти чи не хочеш за неї вступитися?
— Мені жаль, що я не маю ще цього права…
"О-го! – подумав я, — у нього, видно, вже є надії…"
— Втім, для тебе ж гірше, — продовжував Грушницький, — тепер тобі важко познайомитися з ними, — а жаль! це один з найприємніших домів, які я тільки знаю…
Я внутрішньо посміхнувся.
— Найприємніший дім для мене тепер мій, — сказав я, позіхаючи, і встав, щоб іти.
— Одначе признайся, ти розкаюєшся?..
— Які дурниці! Якщо я захочу, то завтра ж буду ввечері у княгині…
— Побачимо…
— Навіть, щоб зробити тобі задоволення, почну волочитися за княжною…
— Так, якщо вона захоче говорити з тобою…
— Я лише дочекаюсь тої хвилини, коли твоя розмова їй наскучить… Прощавай!..
— А я піду блукати, — я нізащо тепер не засну… Послухай-но, ходімо краще до ресторації, там гра… мені потрібні зараз сильні відчуття…
— Бажаю тобі програтися…
Я пішов додому.
21-го травня.
Пройшов майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговськими. Чекаю зручного випадку. Грушницький, як тінь, ходить за княжною всюди; їх розмови нескінченні: коли ж він їй наскучить?.. Мати не звертає на це уваги, тому що він не жених. Ось логіка матерів! Я помітив два, три ніжні погляди, — треба покласти цьому кінець.
Вчора біля колодязя вперше з'явилась Віра… Вона з тих пір, як ми зустрілись у гроті, не виходила з дому. Ми одночасно опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:
— Ти не хочеш познайомитися з Ліговськими?.. Ми лише там можемо бачитися…
Докір!.. нудно! Та я заслуговую на нього…
До речі: завтра бал за підпискою в залі ресторації, і я буду танцювати з княжною мазурку.
22-го травня.
Зала ресторації перетворилась на залу Шляхетного зібрання. Всі з'їхались о дев'ятій. Княгиня з дочкою з'явилися майже останніми; багато які дами подиви-лись на неї заздрістно і недоброзичливо, тому що княжна Мері одягається зі смаком. Ті, що вважають себе місцевими аристократками, затаївши заздрість, приєдналися до неї. Як бути? Де є товариство жінок, там відразу з'явиться вище і нижче коло. Під вікном, в натовпі народу, стояв Грушницький, притиснувши обличчя до скла і не зводячи очей зі своєї богині; вона, проходячи мимо, ледь помітно кивнула йому головою. Він просяяв, як сонце… Танці почались польським; потім заграли вальс. Шпори задзвеніли, фалди піднялись і закрутились.
Я стояв позаду однієї товстої дами, отіненої рожевим пір'ям; пишність її сукні нагадувала часи фіжм, а строкатість її нерівної шкіри – щасливу епоху мушок із чорної тафти. Найбільша бородавка на її шиї була прикрита фермуаром. Вона говорила своєму кавалерові, драгунському капітану:
— Ця княжна Ліговська – нестерпне дівчисько! Уявіть собі, штовхнула мене і не вибачилась, та ще обернулась і подивилась на мене в лорнет… C'est impayable!..* І чим вона пишається? Треба було б її провчити…
— За цим діло не стане! – відповів прислужливий капітан і попрямував до іншої кімнати.
Я відразу підійшов до княжни і запросив вальсувати, користуючись свободою тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими дамами.
Вона ледве змогла примусити себе не посміхнутися і приховати своє торжество; їй вдалось, одначе, досить швидко зробити абсолютно байдужий і навіть суворий вигляд.