Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп’ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника.
У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп’яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з’являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся.
— Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього.
Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха.
— Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід.
— Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту.
— Хто вам сказав ці слова?
— Дух.
— Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів?
— Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись.
Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
— Що ви побачили? — запитав Вільфрід, здивований цією раптовою зміною.
— Я побачив тіло й кров Господні, я почув голос духа речей, побачив бунт злих духів і чув слова добрих духів. На Землю спустилися сім демонів і сім архангелів. Архангели дивилися на неї здалеку, із серпанку. Демони підійшли ближче, вони сипали іскри й пританцьовували. Прилетів на перламутровій мушлі Мамон, ВІН мав вигляд голої вродливої жінки; білина його тіла страшенно вилискувала, — я ніколи не бачив таких чудових людських форм, — і він сказав їй: "Я — Утіха, і ти заволодієш мною!" Примчав на своїй колісниці монарха зміїний князь Люцифер в образі людини, гарної, мов ангел, і він мовив їй: "Людство тобі слугуватиме!" Приплинула Морська Хвиля, загорнута в зелену мантію, ця цариця скнар, яка ніколи не повертає того, що забирає, вона розкрила свої груди, показала скриньку з діамантами, висипала ці скарби й запропонувала їх їй; потім за нею накотилися сапфірові та смарагдові хвилі, наноси яких, залишившись після їхнього відпливу на березі, заворушилися й заговорили; найкраща серед перлин розгорнула крила, схожі на крила метелика, засяяла, розсипала довкола мелодії морської музики й сказала Серафіті: "Ми обидві доньки страждання, ми сестри, зачекай на мене, ми вирушимо разом, мені треба тільки стати жінкою". Прилетів птах з орлиними крильми та лев’ячими лапами, жіночою головою і кінським тулубом, упав перед нею, полизав їй ноги, навіщувавши її улюбленій доньці сімсот щедрих літ. До її колін припала найбоязливіша дитина, яка заплакала й сказала їй: "Ти покинеш мене, кволу й хвору? Залишся, мамо моя!" Ця дитина гралася з іншими дітьми, ширячи в повітрі млявість, і небо прислухалося до її стогону. Пречиста Діва з чистим голосом заспівала свої пісні, що розслаблюють душу. Східні царі прийшли зі своїми рабами, арміями й дружинами; поранені попрохали в неї допомоги, нещасні простягли руку: "Не покидайте нас! Не покидайте нас!.." Навіть я закричав: "Не покидайте нас! Ми любимо вас, залишіться". Порозкривалися квіти, огорнувши її своїми пахощами, й сказали: "Залишіться!" З Юпітера зійшов велет Енаким, привівши з собою золотошукача та його друзів, а також духів зоряних земель, що приєдналися до нього, і всі разом сказали: "Ми належатимемо тобі сімсот літ". Нарешті спішилася зі свого білого коня Смерть і мовила: "Я коритимусь тобі!" Всі вони кинулися до її ніг, заповнили велику рівнину й закричали: "Ми тебе виплекали, ти наша дитина, не покидай нас!" З Червоних Вод вийшло Життя й сказало: "Я не покину тебе!" А що Серафіта мовчала, то воно заблищало, наче сонце, скрикнувши: "Я світло!" "А ось і світло!" — відповіла Серафіта, показавши на хмари, де ворушилися архангели; але вона була стомлена. Бажання розслабило її нерви, тож вона тільки вигукнула: "О Боже мій!" Скільки разів ангельські духи, сходячи на гору й майже вже дістаючись до її вершини, натрапляли на каміння, яке котилося вниз і знову скидало їх у безодню. Всі ці полеглі духи милувалися її стійкістю; вони хором мовили їй, плачучи: "Мужайся!" Нарешті вона подолала Бажання, що накинулося на неї в усіх формах і в усіх видах. Серафіта не переставала молитися, і коли вона підвела очі, то побачила ступню ангела, що злітав назад у небеса.
— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.
— Так, — відповів старий.
— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.
— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.
Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.
"Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти", — думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.
— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.
— Ну й що? — спитав пан Бек ер.
— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.
— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…
— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.
— Божевільна, — мовив пастор.
— Я не заперечую її божевілля, але не заперечуйте її вищості. Шановний пане Бекер, вона часто викликала в мене ніяковість своєю ерудицією. Вона багато подорожувала?
— Від свого будинку до Фіорду.
— Вона не виїздила звідси! — скрикнув Вільфрід. — Може, багато прочитала?
— Ані сторінки, ані рядочка! Тільки я у Ярвісі маю книги. Ось перед вами твори Сведенборга, єдині книжки, що колись були в замку. Вона ніколи не брала до рук жодної з них.
— Ви пробували бодай раз поговорити з нею?
— Про що ж?
— Ніхто не жив з нею під її дахом?
— Вона не мала інших друзів, крім Мінни й вас, жодного іншого служника, крім Давида.
— Ніхто з нею не розмовляв про науку й мистецтво?
— Ніхто! — відповів пастор.
— Що б ви подумали, коли б почули, що Серафіта зі знанням справи розмірковує про науку й мистецтво, як це вона робила в моїй присутності?
— Що ця дівчина, мабуть, набула за роки мовчанки тих властивостей, які мав Аполлоній Тіанський та багато так званих чаклунів, яких спалила інквізиція, не бажаючи миритися з іншою точкою зору.
— Що б ви подумали, коли б вона розмовляла арабською мовою?
— В історії медичних наук є чимало прикладів, коли дівчата розмовляли не знайомими їм мовами.
— Що ж робити? — спитав Вільфрід. — Вона знає такі факти з мого життя, які відомі лише мені самому.
— Побачимо, чи вона розгадає мої думки, якими я ні з ким не ділився, — сказав пан Бекер.
Зайшла Мінна.
— Ну, доню, що з твоїм демоном?
— Він нездужає, тату, — відповіла дівчина, привітавшись із Вільфрідом. — Цілу ніч його оточували перевдягнені у штучні шати людські пристрасті й розгортали перед ним небачені світські втіхи. Але ви називаєте це казочками.
— Гарні казочки для того, хто їх читає в своєму мозку, казочки, схожі на ті з "Тисячі й однієї ночі", — сказав пастор усміхаючись.
— Хіба сатана, — запитала вона, — не підняв Спасителя на верхівку храму, показавши йому внизу різні народи?
— Євангелісти не зовсім добре звірили копії Святого письма, які існують у багатьох варіантах, — відповів пастор.
— Ви вірите в реальність цих видінь? — звернувся Вільфрід до Мінни.
— Хіба можна засумніватися, коли слухаєш його?
— Його? — спитав Вільфрід. — Кого саме?
— Того, хто там живе, — відповіла Мінна, показавши на замок.
— Ви говорите про Серафіту? — здивовано спитав чужинець.
Дівчина опустила голову, кинувши на нього цукавий погляд.
— І ви теж жартуєте з того, що я плутаюсь у своїх думках, — мовив Вільфрід. — Хто вона? Що ви думаєте про неї?
— Те, що я відчуваю, пояснити не можна, — відповіла Мінна, червоніючи.
— Ви збожеволіли! — скрикнув пастор.
— До завтра! — сказав Вільфрід.
IV
ХМАРИ СВЯТИЛИЩА
Бувають видовиська, в яких діють усі матеріальні пишноти, що ними володіє людина. Безліч рабів і нирців вирушали шукати в морському піску та надрах скель ті перлини й діаманти, якими прикрашають себе глядачі.