Алессандра була до непристойності щира.
— Як це ви не знали? — Дуці хотілося бути зовсім немилосердним. — Вона заробляла ці гроші, зупиняючи чи спонукаючи зупинятися чоловіків, щоразу інших.
Ні, вона цього не знала. Алессандра почала тремтіти дрібним дрожем, але без плачу, губи й щоки в неї посмикувались, але сліз не було.
— Чого ще ви домагаєтеся? Сестра загинула рік тому, ми стільки настраждалися, мій батько, я, чого вам ще треба?
Пояснити їй, чого домагаються, було нелегко, і Дука їй цього не пояснив, та й сам гаразд не знав, чого домагався, може, правди, але ж йому доводилося не раз сміятися на саму згадку про правду. Та й що таке правда? З чим її їдять? І чи існує вона взагалі?
— Гаразд, хай вам нічого не відомо, хай так. — Дука поклав знімок назад до теки. — Але, може, ви наведете нас на якийсь слід? Ваша сестра, мабуть, водила з кимось дружбу, знайомство. Чи не бачили з нею подруг? Невже ваша сестра не згадувала при вас нікого?
Дріж її вщух, не зразу, а поступово, бо з якої речі було їй тремтіти чи плакати?
— Альберта завжди казала, що йде до тої чи тої подруги, але я не пам'ятаю всіх, а потім вона називала їх тільки на ім'я.
Алессандру попросили назвати тих, кого пам'ятає, і Маскаранті позаписував усіх. З подруг найбільше їй у пам'яті залишилася докторка.
— Диплома ще не мала, але моя сестра називала її докторкою. Одного разу та докторка приходила сюди.
Допит вів Дука. Після того як його стільки разів допитував слідчий на суді й у в'язниці, тепер запитання ставив він,— досвід, що й казати, цікавий.
— А імені її не пам'ятаєте, еге ж? Вам відомо лише, що вона докторка? Навпаки, заперечила Алессандра, якраз її ім'я пам'ятає, Лівія Уссаро, вона
має бути записана навіть у телефонній книжечці.
— Дякую,— сказав Дука. — Покажіть мені цю книжечку. Алессандра пішла в передпокій, зняла книжечку з гачечка біля телефону
й принесла. Гортати Дука не став, а поклав у теку до фотокартки.
— За кілька днів поверну.
"Лівія Уссаро" звучало не дуже переконливо, це ім'я радше скидалося на псевдонім, і той, хто візьметься розшукувати особу на ймення Лівія Уссаро, десь найпевніш ухопить шилом патоки. І тому Дука тільки зітхнув, побачивши, як Маскаранті возиться зі своїм записником, намагаючись кульковою ручкою зафіксувати геть усе.
— Інших імен не пам'ятаєте?
— Сестра називала їх чимало. Казала, що йде до Маврілії, або до нас дзвонила якась і казала: "Це Луїза, Альберта вдома?"
Вона що — запобігає перед ним, чи така проста душа, душа в стані кристалізації, преципітат простодушності, досяжний лише в лабораторних умовах? , 1
— Я маю на увазі ще й чоловіків,— мовив Дука терпляче, але його терпіння вже вичерпувалось. — Я вже вам показував знімок, із якого ви зрозуміли, що ваша сестра підтримувала знайомство з багатьма чоловіками. Хай би що вона робила, тепер вона мертва, і даремно намагатися приховати щось, що так чи так відкриється. Вашій сестрі дзвонило багато чоловіків і, може, хтось з-поміж них називався. Ну-бо, признавайтеся по щирості.
Алессандра відповіла на це запитання негайно, здавалося, зажурена тим, що не може йому догодити:
— Жоден чоловік їй ніколи не дзвонив.
Вона вочевидь не брехала. Маскаранті висловився так:
— Цілком можливо. Застерігала чоловіків дзвонити сюди, щоб не викликати підозр у сестри.
А коли так, то Дука вчинить ще одне порушення прав громадянина і проведе невеличкий трус у квартирі.
— Ваша сестра могла залишити тут якусь особисту річ. Ми хотіли б подивитися.
Не обізнана з тим, що конституція дає їй право відмовити, вона повела їх у єдину особисту кімнату квартири, спальню. Там стояли два стильні ліжка й спала чотирирічна дитина в обіймах з ведмедиком, на дерев'яному світлому бильці ліжка були намальовані ведмеді, собаки, метелики і рогаті слимаки.
— Сестра спала тут зі мною, в цій шафі зберігається її одіж, а в валізці на шафі все інше її добро.
Маскаранті зняв валізу, відчинив її і наготувався переписати все, що там лежало, проте Дука зупинив його:
— Облиш, тут нічого нема.
Там лежала ціла купа ліфчиків і трусиків, підв'язок і шпильок для волосся, фен, роман Моравіа, авторучка й навіть почата пачка сигарет "Альфа", надто міцних як для синьйорини.
— Ми вже скінчили.
Ні, не все було так погано. Ця Алессандра, може, була затуркана й темна, але вона не знала нічого, не брала участі в нечистих справах. І все-таки в передпокої, перш ніж вийти, Дука запитав її:
— Ви так і не дізналися, чому ваша сестра наклала на себе руки?
У відповідь та тільки скривилась, і нарешті очі її заблищали сльозою.
— Цього я не знаю, був такий жах, коли мене викликали до моргу, я сподівалася, що то не Альберта, напередодні ввечері вона пропонувала провести відпустку разом, мовляв, хочеться поїхати далеко, за кордон, вона була така весела, я з нею сперечалася, переконувала, що не з нашими статками проводити відпустки за кордоном, хазяйка дому вимагала внести плату за квартиру, п'ятдесят тисяч лір, а їй хотілося поїхати у відпустку, та ще й кудись далеко, як казала вона сама.
Ага, то ось чому того дня вона на березі тихої річечки сказала Давіде, що їй потрібно п'ятдесят тисяч лір, і той дав,— гроші мали піти за помешкання, за швейцара, за несправний ліфт, за опалення, яке мала оплачувати сестра. Але чому Альберта Раделлі покінчила з собою (якщо це справді було так), ніхто не знав, а її сестра — найменше з усіх. Та Дука був задоволений хоча б тим, що досі не виявилося нічого поганого. Він спробував, наскільки це було можливим, перепросити за свою брутальність.
— Пробачте нам, синьйорино, що потурбували вас увечері, але ви працюєте цілий день, та й ми зайняті.
Але така люб'язність поліції справила зовсім протилежний ефект. Алессандра Раделлі зайшлася плачем, і вони, сходячи вниз, чули це голосіння, аж поки двері зачинилися.
Внизу вони скочили в "джульєтту", Давіде незрушно сидів за кермом, мов присяжний водій присяжної команди слідчих. Перетнувши все місто, вони як і в попередні вечори, висіли біля готелю "Кавур", їхньої штаб-квартири.
— Пляшку сухого "фраскаті", але не дуже захолодженого,— замовив Дука, тільки-но вони опинилися в своєму спареному номері.
Дука піджака скинув, а Давіде ні, зате краватки порозв'язували обидва. Настала друга фаза курсу лікування: зміна отрути. Давіде міг пити будь-яке вино, аби бодай уявно нагадувало віскі. Але не більше, аж ніяк не більше, жодної крапелиночки віскі або міцного лікеру. Уже два дні Давіде зносив це досить добре, тільки його німота поглибшала.
Маскаранті виявився бюрократом, він відчував потребу складати звіти про пророблену роботу й накреслювати програму на завтра.
— Сестра — це вичерпана жила,— сказав він. — Усе, про що ми довідалися від неї, ми й так знали.
— Добре,— сказав Дука. "Фраскаті", саме отаке, не дуже холодне, йому подобалося, мабуть, більше, ніж хлопцеві.
Сьогодні ввечері тр^еба вивчити цю телефонну книжечку. — Дука дістав її з теки й' передав Маскаранті. — Дзвоніть по всіх номерах, і тільки-но відповість хто-небудь, хто спілкувався з Альбертою Раделлі чи знав її, беріть його на замітку,-і ми поїдемо до нього. За винятком цієї... — Дука знов узяв книжечку, розгорнув на літері "У", переписав номер телефону й адресу. Лівія Уссаро. Який гарний псевдонім, може, вона носить навіть жакет, оздоблений мережкою із шнура?
— А тепер відпочивайте, візьмемося до справ завтра. — Дука остаточно віддав книжечку. — Не забудьте повернути її власниці якомога скоріше.
Не було ще десятої, тиша в сполучених номерах стояла глибока, передостанній звук почувся тоді, коли Маскаранті, виходячи, зачинив по собі двері, а останній — коли Давіде налив собі в склянку "фраскаті". Тепер усе замовкло. Давіде, звичайно, не пускав пари з уст, а Дуці мовчанка не подобалася. Він пішов, щоб відчинити вікна: хоча знадвору ввійшла жара, зате долинув і відгомін вуличного руху з площі Кавур.
— Вам подобається грати роль поліцая?
Окрім навколишнього мовчання, Дуці зрештою діяло на нерви ще й мовчання Давіде, воно породжувало примарне відчуття, ніби він живий тільки про людське око, ніби рухається, живиться лише силою інерції, а насправді вже мертвий.
Хлопець навіть не посміхнувсь і відповів тільки по довгій паузі:
— Я нікого не граю.
— Ви водите машину, супроводжуєте нас у ході слідства, виконуєте доручення. Водій у поліції не остання людина.
Шкода заходу — хлопець не реагував, не підтримував розмови, не відгукувався на жарти. "Фраскаті" не могло його збадьорити, як віскі. Дука провадив далі, ніби говорячи сам із собою:
— А мені грати роль поліцая дуже подобається. Мій батько боявся, що я ступлю в його слід, і зовсім даремно.
Звичайно, тепер Дука не міг грати роль поліцая, зовсім не міг. Та ще в такій історії, як оця. Карруа сказав йому навпростець: "Якщо виявиться щось протизаконне, дій без усякого страху, але озирайся на задні колеса, і то через дві причини: по-перше, ти не повинен ніде фігурувати офіційно, щоб не нашкодити самому собі, по-друге, досить буде пресі пронюхати про наше зацікавлення цією історією, як вони сфабрикують ще одну справу Монтезі. Тут є всі дані, принаймні в розпалених головах деяких журналістів. Якщо це буде ще одна справа Монтезі, якщо на поверхню випливуть відомі імена, причетні до цього, якщо відкриється корупція, з будь-якої сторони, ще раз тобі кажу: не бійся. Але перш ніж зчиняти галас, ми повинні одержати докази, інакше за справу візьмуться газети, і тоді пиши пропало. Озирайся на задні колеса — ось наше гасло.
Озиратися на задні колеса — це все одно що шукати чогось у темряві. Алессандру Раделлі можна було приборкати офіційно: ви маєте справу з поліцією, відповідайте. Але з іншими належало поводитись обачно: скажімо, під яким приводом поліція може допитати оту Лівію Уссаро, та ще й через рік після смерті Альберти, не виявляючи нескромності, не боячись зчинити галасу? Дука шукав такого приводу, але жоден з них не виявився досить слушним, а дурні причіпки йому не подобались.
Проте бажання зв'язатися з Лівією Уссаро зростало в його душі з кожною хвилиною, ще дужче загострене аристократичною самотою готельних покоїв, де було все-все для зручності, геть-чисто все, чого майже ніколи не вдається досягти у власному домі.