І ця дискусія потрапляє саме в ту категорію схоластичних дискусій, як ота про кількість ангелів, які можуть бавитися в квача на вістрі голки.— Він розводить руками.— Твій вихід на сцену.
Вона мовчки розглядає його:
— Підозрюю, тобі ніколи не спадало на думку, яким би це було жахіттям, коли б вона існувала, бо доводиться виконувати функції, на які не поширюються нормальні біологічні закони. У повній самотності. Ніхто не допоможе, жодного вихідного. І постійно одягатися то так, то сяк. І нестерпна нудьга. Монотонність. Шизофренія. День у день зазнавати трансформацій у мізках людей, коли тебе не розуміють, спотворюють, принижують. І жодного слова вдячності...
— Зачекай. А що... Вона підвищує голос:
— Ніколи ніхто навіть не подумає про неї як про особистість, а тільки про те, що від неї можна отримати. Ні на мить не зважають на її емоції. Ніколи достатньої уяви, аби зрозуміти, що вона, можливо, потаємно так потребує трішечки ніжності і співчуття, бо вона теж жінка, і нічого не вдієш, якщо певні поєднання обставин і настрою таки вимушують її потребувати послуг чоловіка в зовсім природний для жінки спосіб — що, до речі, зовсім нічого спільного не має з приниженням, і...— Вона переводить подих.— Але що ж удієш, коли його світлість, хоч би ким він був, бажає ще чогось. Якщо бажає грати в свої ігри, полишаючи її напризволяще...
— Я цього не починав.
— ... нетямитися від розчарування.— Дівчина відвертається до стіни.— Звичайно, за умови, що вона існує.
Він знову розглядає свою ногу.
— А що отой халатик — є якийсь колір чи матеріал, яким ти віддаєш перевагу?
— Я ненавиджу тебе.
— Може, зелений?
— О, тобі це дуже подобається, чи не так? У неї вистачає духу виступати проти того, щоб до неї ставилися як просто до сексуального об'єкта, отож геть її. Жбурнемо її знову в безвість, як стоптаний капець.
— Ти ж саме про це запитувала хвилину тому.
Вона кидає на нього розлючений погляд, потім знову рвучко відвертається, обличчям до стіни.
— Я більше й слова не скажу. Ти нестерпний.— П'ять секунд вони мовчать.— Ти такий, як усі чоловіки. Тільки-но отой шмат плоті, що теліпається між ногами, отримує своє, все, про що ви думаєте, це якомога швидше позбутися нас.
— Я б позбувся тебе вже давно, якби це було правдою. Ти допіру переконувала мене, ніби я можу робити все, що мені заманеться.
— Саме так!
— Що "саме так"?
— Я зовсім позбавлена прав. Сексуальна експлуатація ніщо проти онтологічної. Якщо тобі заманеться, ти можеш звести мене зі світу в наступних п'яти рядках. І викинути до кошика на сміття, аби ніколи більше не згадати про мене.
— Заледве чи це правда.
— Ти здатен на це, ще й як. Так само, як і щодо всіх інших.
— Яких інших?
— О, не треба бути таким нетямовитим.— Дівчина метає на нього презирливий погляд через плече: — Хочеш сказати, що я перша?
— Та... можливо, що ти не перша.
— І, можливо, я не буду останньою?
— Можливо.
— Отож більш ніж можливо, що я просто остання в низці вигаданих жінок, яким випало нещастя потрапити тобі до рук. Щоб потім бути витуреними втришия, як тільки в полі зору з'явиться більш приваблива.
— Заради достовірності: мої стосунки з ними були і лишаються глибоко людяними і взаємно корисними. В будь-якому випадку ми залишаємося чудовими друзями.
— Твої слова нагадують мені підлабузнювання.
— Я не збираюся відповідати на такі слова.
— Ти ба який.
— Не далі як днями одна з них сказала мені, буцімто, на її думку, я дав їй занадто багато свободи у нашому зв'язку.
— До того, як ти знищив її?
— Я не знищую друзів.
— Ще й як. Ти просто колекціонуєш їх і робиш з них мумії. Замикаєш у підвалі й потираєш руки, наче Синя Борода.
— У даному випадку твої слова — особливо образливе порівняння.
— Ти їх заслужив за свою огидну звичку, яка зовсім не обмежується даним випадком. По-іншому вона відома як некрофілія.
Чоловік підводиться.
— Гаразд. Приїхали. Ти щойно сказала, що тобі краще бути ніким без мене, ніж гірше ніж ніким зі мною. Добре. Вибір за тобою. Ось двері.— Він клацає пальцями в бік дверей:— Он там. А ось і зелений халатик. Усе просто. Ти підводишся з ліжка, йдеш до дверей, одягаєш халатик, виходиш, і ми усе забуваємо. Наче нічого й не було. Прошу.
Дівчина зиркає на двері, знову відвертається. Мовчать. Вона підбирає ноги, ще рішучіше відвертається.
— Мені холодно.
Він іде до дверей, бере зелений купальний халатик, повертається до ліжка, недбало прикриває їй плечі й потім знову сідає на стілець. Дівчина не озивається, але згодом, з дивною повільністю, наче він може того не помітити, осідає всім тілом, утоплюючи обличчя в подушку. Мовчання стає гнітючим. Рука потай піднімається з-під халатика і торкається очей. Чується приглушене схлипування. Чоловік знову наближається до ліжка, нерішуче простягає руку до її плеча, але не зважується. Знову приглушене схлипування. Він сідає на край ліжка спиною до неї, але говорить більш нейтральним тоном:
— Ми не дуже послідовні.
її голос більше нагадує шепіт на межі зриву:
— Це тому, що ти ніколи не можеш визнати свою неправоту. Ти такий нечулий. Не розумієш, як мені самотньо.
— І ти, і я... нам було добре. Поки ти...
— Мені не може бути аж так добре, якщо в мене зовсім немає статусу. Коли навіть не знаю, ким насправді мала б бути. Коли знаю, що все може закінчитися будь-якої хвилі.
— Я не мав наміру ставити крапку.
— Звідкіля ж мені було знати?
— Я просто дрочився.
— Неправда. Ти ввесь час кпив з мене. Користуючись моєю безпорадністю.
— Тепер ти скочуєшся в параною.
— Та ні ж бо.— Дівчина ворухнулася й обернулась до нього, дивлячись поверх халатика вологими очима; він бачить у них усіх жінок від початку світу зі сповненими болю й безпорадності обличчями, в яких одночасно читаються і докір, і прохання співчуття.— Кілька годин тому я ще навіть не існувала. Я невинна як дитя. А ти нічого не розумієш.
Сльози роблять її обличчя навіть ще більш спокусливим, ніж завжди, він різко відвертає голову.
— Я цього не починав.
— Ні, це ти вклав у мої вуста ту незносну байку про сатира, а потім одразу заявив, ніби я говорю неправду. І що я така ж цнотлива, як стриптизерка. Знаєш, така поведінка властива звідникам, які звинувачують своїх дівчат у тому, що вони шльондри.
— Я забираю назад свої слова. Вважай, що я їх стер.
— Я несподівано відчула: те, чим тут займаюся, дозволяючи абсолютно незнайомому чоловікові так глумитися наді мною, нівечить мене таку. Тобто, розумію: я — практично ніщо. Але ким би я себе відчувала, якби була чимось чи кимось. Якою б було моє справжнє, серйозне "я".
— Я вже визнав, що помилявся щодо неї. Щодо Ерато.
— А мене вона не хвилює. Я хвилююся за себе.
— Гаразд.
— Я не така. Я знаю, що не така.
— Кажу ж — усе гаразд.
— Це було так грубо, так жахливо.
— Я готовий визнати, що, створивши тебе такою неймовірно вродливою, я зробив помилку.
— Ти навіть не наближаєшся до розуміння, про що йдеться таким жінкам, як я.
— Я розумію, мені слід було наділити тебе важким підборіддям, товстими стегнами, косоокістю, прищами, важким подихом... Ну, не знаю. Чим завгодно, аби тільки дати твоєму справжньому серйозному "я" шанс проявитись у повному блиску.
Обоє мовчать.
— Вже занадто пізно для цього.
— Не бачу ніяких причин робити це. Я просто розмірковую. Я вже двічі змінював твій вигляд. Цього разу, звичайно, не обійшлося б без вичерпної консультації з тобою. Можеш сама підказати мені ті особливі способи, завдяки яким ти б хотіла стати повністю непривабливою для чоловіків.
— Ти змінював тільки мій одяг. Але не тіло. Це б видалось абсурдним.
— Ну, я ж завжди можу видобути на світ Божий deus ex machina. Стривай, поміркую. Ми йдемо звідси разом, сідаємо в машину і від'їжджаємо, потрапляємо в жахливу автомобільну аварію, ти стаєш інвалідом і потворною на усе життя, я вдруге зазнаю амнезії, а через десять років ми знову випадково зустрічаємося і я закохуюсь у цю особу в інвалідському візку. Звичайно ж, виключно з духовних мотивів.
Він крадькома кидає погляд на її обличчя. Вона відвернулася, вткнувшись носом у подушку. Сльози висохли, але обличчя нагадує ображене дитяче личко. Перше сумне передчуття дорослого життя. Коли вона озивається, голос у неї тихий і відчужений:
— А я-то думала, що ти намагатимешся зберегти класичні елементи.
— З Ерато — так. Але тепер, коли ми її позбулися...
— Але чи не занадто надумано ти хочеш обійтися зі мною? Автомобільна катастрофа...
— А як же тоді без чудових щасливих закінчень?
— Я не впевнена, чи розумію, що ти маєш на увазі.
— Маю на увазі нас із тобою. В нас нічого не вийшло. Ми чудово демонструємо, настільки ми зрілі й сучасні, погоджуючись один з одним, ніби в нас нічого не вийшло. Вдягаємось, виходимо... Я вже навіть бачу, як це буде, і мені подобається така картина. Виходимо зі шпиталю, перетинаємо площу перед ним, на вулиці зупиняємося. Просто чоловік і жінка в світі, в якому однаково нічого не виходить. Ми навіть не можемо впіймати для себе два таксі. Не те щоб ми цим переймалися, бо нам обом настільки легше від думки, що більше ніколи знову не побачимося. Ти скажеш: "Що ж...", а я відповім щось таке ж затерте у відповідь, на зразок "Що ж". Ми криво посміхнемось у відповідь на свою банальність і потиснемо собі руки. Повернемося спинами і швидко розійдемось у різні боки. Можливо, на прощання я ще крадькома озирнусь, але на той час ти вже встигнеш назавжди зникнути серед натовпу перехожих та вихлопних газів. І мені не доведеться виводити мораль. Я йду в милосерде майбутнє без уяви. Ти йдеш у милосерде майбутнє без існування. Ну, і як це звучить? — Але чоловік веде далі, перш ніж дівчина встигає відповісти: — Критикам до смаку. їм страх як подобаються песимістичні розв'язки. Це демонструє, які вони браві хлопці, що в них самих таке оптимістичне життя.
Вона довго не озивається. Затим підводиться на лікті й торкається залишків вологи під очима.
— Чи не міг би ти вигадати якісь сигарети і, може, запальничку з попільничкою?
Він підводиться, наче господар, який забув про свої обов'язки:
— Звичайно. Яким сигаретам віддаєш перевагу?
— У мене таке відчуття, що я полюбляю турецькі сорти.
— А як щодо травички? Вона швидко хитає головою:
— Ні, ні. Я впевнена, що цей період у мене вже позаду.
— Добре.
Він тричі клацає середнім і великим пальцями.