Я з'єднувала її з патроном. Розмови були короткими".
"Коли вона дзвонила востаннє?"
"Минулого року. Напередодні різдвяних свят".
"Ви знали про зв'язок Алена Пуато з своячкою?"
"Знала, бо мені доводилося дзвонити на вулицю Лоншан".
"Він вам доручав це?"
"Так".
"І з грудня минулого року ви більше не дзвонили?"
"Так".
"А вона не намагалась йому подзвонити?"
"Ні".
Розповідаючи, Борис з апетитом уминав їжу, тоді як Алена нудило від самого вигляду брудних тарілок.
— Дві інші телефоністки підтвердили слова Мод про своячку. Потім надійшла черга Колетт.
Його секретарка. Єдина з усіх, що трохи ревнувала його.
— Коли комісар запитав, чи мала вона справу з тобою, Колетт пойняв нервовий дріж. Говорила про недоторканність особистого життя. Та скінчила тим, що призналася.
Комісар запитував і мужчин, чи були вони знайомі з твоєю своячкою. Потім з'ясував, чи зустрічалися вони коли-небудь з Мур-мур без тебе.
Бур відповідав останнім.
Він щойно прийшов до редакції і мав вигляд не кращий, ніж у тебе.
— Частину ночі я провів з ним і з Бобом Демарі.
— Добряче нализалися. Усі троє.
— У мене враження, що комісар не дурний і знає, чого домагається.
Перед тим, як подали антрекот, Ален запалив. Він почував себе недобре, і морально, і фізично.
— Який у нас сьогодні день — п'ятниця?
— Так.
— На Університетській вже встановили труну. Сам не знаю, чи йти мені туди.
— Тобі самому краще знати. Не забувай тільки, що то твоя дружина…
Борис не скінчив. Так. Це його, Алена, дружина — вбивця тієї, що лежить тепер у труні.
Ален повернувся до редакції: довелося підвезти Бориса.
— Секретарка метра Рабю просила подзвонити, щойно повернетесь.
— З'єднай мене.
Трохи згодом Колетт подала йому трубку.
— Мосьє Пуато? Говорить секретарка метра Рабю.
— Знаю.
— Метр просить пробачити, що забув переказати вам доручення дружини. Вона вручила йому список необхідних речей і просила, щоб ви доставили їх якнайшвидше. Надіслати його вам?
— А він довгий?
— Не дуже.
— Продиктуйте мені, будь ласка.
Ален присунув блокнот і записав перелік речей.
— Насамперед, сіре плаття з джерсі, якщо його не віддали в чистку; воно висить у лівій шафі. Чорна вовняна спідниця, нова, з трьома великими ґудзиками. Чотири чи п'ять білих блузок, найпростіших… У них там треба чекати тиждень, поки білизна повернеться з пральні. Алену здалося, що він бачить Мур-мур, чує її голос. Коли зупинялись у готелі, робилося те саме: списки, списки, списки.
— Дві білі нейлонові комбінації без мережива. Дюжина панчіх, вона їх недавно купила, лежать у червоному шовковому мішечку.
Сидіти в Пті-Рокетт за звинуваченням в убивстві, знати, що тобі загрожує довічне ув'язнення, і думати про якісь панчохи!
— Я не швидко диктую? Пантофлі, чорні, лаковані, і сандалії для ванної. Купальний халат. Пару чорних туфель на каблуках середнього розміру. Її улюблені духи.
Навіть духи! Міцно стоїть на землі, обома ногами!
— Трохи снотворного і таблетки від печії… Даруйте, забула: вона тут додала ще гребінець і щітку.
— Дружина сама писала цей список?
— Атож. Вона вручила його метру Рабю і просила якнайшвидше передати вам. Тут олівцем дописане слово, яке я не розберу. Папір поганий "So…" Атож, далі два "r". Ах, он воно що: "Sorry"[3]!
Ален глянув на Колетт, яка не зводила з нього очей, подякував секретарці Рабю й поклав трубку.
— Ну, Колетт, чи багато вам тут крові попсували, допитуючи?
Колетт здивовано зиркнула на нього.
— Пробач, почав звертатися до тебе на "ви". Неприємно, либонь, було признаватися, що ми бавилися з тобою?
— Це нікого не стосується.
— Так заведено думати. Кожен уявляє собі, що це стосується тільки його. А потім виникає якась неприємність, і все виходить назовні. Цього разу, — додав він з іронією, — виставили на огляд мене.
— Ти дуже страждаєш?
— Ні.
— А не прикидаєшся часом?
— Клянусь тобі!
Бідолашна Колетт! Наївна ще й досі! Могла б бути одною з читачок тижневика "Ти". Одною з тих, хто сприймає його всерйоз.
Колетт воліла б бачити Алена в розпуці. Щоб він поклав їй голову на плече, а вона втішала його.
— Біжу. Треба одвезти їй речі.
Ален знайшов свою машину на подвір'ї і ще раз помчав добре знайомою йому тепер дорогою. Посвіжішало. Перехожі вже не так похнюплено ступали тротуарами, як учора, і зупинялися біля вітрин.
Він піднявся в ліфті, відімкнув двері ключем і здивувався, що перед ним стояла нова служниця. Отже, виходить, вона вирішила стати до нього на цілий день. Робота була в розпалі. Всі шафи та шухляди в коридорі стояли відкриті.
— Що це ви робите, голубонько?
Він все ще говорив їй "ви". І сам здивувався. Довго так не триватиме.
— Хочеш, щоб від тебе користь була в домі, мусиш знати, де й що лежить. А заразом вирішила й одяг почистити. Давно пора.
— В такому разі ви мені зараз допоможете.
Ален дістав з кишені список і приніс валізу.
— Сіре плаття з джерсі.
— Його треба віддати в чистку.
— Давайте його сюди.
Після плаття пішли комбінації, штанці, панчохи, взуття і таке інше.
— Пустіть, я покладу сама, а то ви пхаєте як попало.
Ален глянув на неї з цікавістю. Ого, вона, виявляється, не просто гарненька, а ще й справу свою знає непогано!
— Це в тюрму?
— Еге ж.
— І духи?
— Так.
— Ви бачили її?
— Вона не хоче мене бачити. До речі, а де та дівчина, що сьогодні тут ночувала?
Він сподівався, що Бессі ще не пішла.
— Вона встала, щойно ви пішли, знову попросила кави і навіть допомогла її варити. Ми тут з нею погомоніли трохи.
— Вона нічого не казала?
— Розповідала про вашу зустріч. Усе дивувалася, що я у вас сьогодні перший день. А потім і каже: "Ти йому скоро знадобишся".
— Для чого?
Мінна кинула незворушно:
— Для всього.
— Налий мені не дуже міцного віскі.
— Так рано?
Ален знизав плечима.
— Нічого, звикай.
— Ви часто буваєте таким, як минулої ночі?
— Майже ніколи. П'ю багато, але п'янію рідко. Таке похмілля, як сьогодні вранці, це втретє чи вчетверте. Зрозуміла?
Він їй уже говорив "ти". Бо відчував потребу залучати все нових і нових "голубів" і "голубок" до свого оточення, але при цьому ставити їх трохи — ні, либонь, набагато — нижче за себе.
Чи справді це так? Раніш Ален над цим не замислювався. Він вважав: приятелі — це група людей з однаковими смаками, що на них можна покластися.
Та це виявилися фікцією, як і багато чого іншого, в що він вірив. Коли-небудь він складе перелік своїх фальшивих цінностей, які не витримали перевірки життям. Подібно до того, як Мур-мур складала список платтів, білизни, взуття і всього іншого.
А зараз він перевірить, чи не вирушив все-таки Бланше на вулицю Уврієр, незважаючи на те, що у вітальні встановлено труну. Хоч це малоймовірно. Бланше, певна річ, стоїть біля дверей оббитої чорним крепом кімнати, біля катафалка й нудотного полум'я свічок.
— Алло! Альбере? Можу я переговорити з зятем?.. Атож, знаю, мені потрібно сказати йому кілька слів.
Безперервний потік людей, як і слід було чекати. Багато службових осіб, депутатів, можливо, навіть міністрів. Бланше посідали важливе місце в суспільній ієрархії. Важко завбачити, до яких вершин вони ще піднімуться.
Чого це Ален посміхнувся? Адже він їм не заздрить. І нізащо не погодився б стати таким, як вони. Він їх терпіти не міг. Більше того: ставився з презирством за ті компроміси, що на них вони йдуть в ім'я кар'єри. Вони "лайно" — слово, яке він охоче вживав.
— Це я, Ален. Даруй, що потурбував тебе.
— Так, для мене це дуже важкий, болісний день і…
— Саме через те я й вирішив подзвонити тобі. Біля будинку, певно, багато фотографів і журналістів.
— Поліція намагається тримати їх на відстані.
— Мені, мабуть, краще не показуватись у тебе?
— Я теж такої думки.
— А завтра?
— Ні, ні, на похороні тобі ні в якому разі з'являтися не слід.
— Це я й хотів тобі сказати. Оскільки я чоловік убивці, так? Крім того…
Який біс його осідлав?
— Це все, що ти хотів мені сказати? — перебив його Бланше.
— Все. Я засмучений до глибини душі. Повторюю: я тут ні при чому. Така думка й поліції.
— Що ти їм розказував?
— Нічого. Комісар допитав моїх співробітників. І поліцейські побували на вулиці Лоншан.
— Гадаєш, такі подробиці дають мені велику втіху?
— Мої співчуття, Ролане. Перекажи тестеві: я жалкую, що не можу побачитися з ним. Він гарна людина. Якщо я буду потрібний йому в якійсь справі, то він знає, куди подзвонити.
Бланше поклав трубку.
— Це був її чоловік?
— Еге ж, мій зять.
В очах у Мінни блиснуло щось схоже на глум.
— Чого ти посміхаєшся?
— Так, Викликати таксі й одвезти валізу?
Ален завагався.
— Ні, краще поїду сам.
Ні на що не зважаючи, він і Мур-мур були прихильні одне до одного. Хоч, мабуть, це було не те, що люди звуть коханням. Просто Мур-мур протягом багатьох років жила поруч нього.
Як це вона сказала Рабю? "Не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемось, то тільки в суді, але там ми будемо на відстані".
А якщо її виправдають? У Рабю слава: дев'ять із десятьох його підзахисних обов'язково виправдовують.
Ален уявив собі, як до зали входять один по одному суддя, засідателі, прокурор, присяжні. Вигляд у них урочистий. Старшина присяжних читає спроквола:
"За першим пунктом звинувачення… невинна… За другим пунктом звинувачення… невинна…"
Галас у залі, можливо, вигуки протесту, сюрчки. Журналісти протовплюються крізь натовп і біжать до телефонних кабін.
Що тоді вона? Що зробить вона?..
Рабю повернеться до неї, потисне їй руку. А вона? Чи шукатиме очима Алена? І що зробить він, Ален? Стоятиме й дивитиметься на неї? Чи, може, посміхнеться комусь іншому?
"… Перекажіть, що я не хочу бачити його. Якщо ми зустрінемось, то тільки…"
Куди вона тоді піде? Пришле за речами чи надішле список, як сьогодні вранці?
— Про що ви так замислились?
— Ні про що, голубонько! До скорого.
— Повернетесь у другій половині дня?
— Безперечно, ні.
— Тоді до завтра.
— Ну що ж. До завтра.
Обличчя Алена спохмурніло. Адже він знову повернеться в порожню квартиру, лишиться на самоті, наллє собі останню склянку, дивлячись на вогні Парижа, і скінчить на тому, що зайде в спальню, роздягнеться й ляже спати.
Він подивився на дівчину, похитав головою й пробурмотів:
— До завтра, голубонько.
Ален передав валізу байдужій доглядачці, сів у машину й поїхав якимись малознайомими вулицями. Минувши мур кладовища Пер-Лашез, подумав, чи не тут завтра ховатимуть Адрієну.
Бланше обов'язково повинні мати десь фамільний склеп, імпозантний, з кольорового мармуру.