Добра буде з них пара.
— Він її замість шпильки на жупані носитиме, якраз знадобиться.
— Або замість волотка на шапці.
Володийовський підійшов до литвина.
— Милостивий пане! — почав він. — Ти до нас недавно прибув, а франт хоч куди, ваша милость.
— Чому ж бо, добродію братику? Чому ти так кажеш?
— Тому, що найвродливішій дівчині з кімнати фрейлін голову збаламутив.
— Добродію! — мовив Підбип'ята, складаючи руки. — Що ти, ваша милость, таке говориш?
— А ти поглянь, ваша милость, на панну Анну Борзобогату, в котру ми тут усі закохані, як вона за вашою милостю оченятами стриже. Ой, пильнуй, щоб вона тебе у дурні, як усіх нас, не пошила.
Сказавши це, Володийовський крутнувся на місці й пішов, а пан Лонгін був дуже здивований. Він боявся спершу навіть глянути в бік Анусі, а коли трохи згодом ніби мимохіть кинув оком, то аж здригнувся. Справді, із–за плеча княгині Гризельди двоє палаючих оченят дивилися на нього з цікавістю й наполегливістю. "Apage, satanas!" — подумки мовив литвин і, зашарівшись як школяр, перейшов у інший куток зали.
Проте спокуса була велика. Бісеня, що виглядало з–за княгининої спини, мало у собі стільки зваби, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгіна аж тягло, аби хоч іще раз у них заглянути. Та враз він згадав про свою обітницю, перед очима в нього постав Зірвикаптур, пращур Стовейко Підбип'ята, три зітнуті голови, і його пойняв страх. Він перехрестився і того вечора ні разу більше не глянув.
Зате наступного ранку він прийшов на квартиру до Скшетуського.
— Пане наміснику, — почав він, — а скоро ми виступаємо? Чи ви нічого, ваша милость, не чули про війну?
— Чого ти, квапишся, добродію? Будь терпеливий, адже ти ще й у частину не записався.
Справді–бо, пана Підбип'яту ще не було зараховано на місце померлого Закревського. Треба було дочекатися, поки скінчиться квартал, що мало статися аж першого квітня.
Але він таки квапився, бо заходився знову розпитувати намісника:
— І ніяк ясновельможний князь про це не говорив?
— Ніяк. Король нібито до смерті не перестане про війну думати, але Річ Посполита її не хоче.
— А в Чигирині казали, що бунт козацький нам загрожує.
— Видно, що тобі, ваша милость, обітниця спокою не дає. А щодо бунту, то знай — до весни його не буде, бо хоч ця зима й тепла, але ж зима є зима. Сьогодні тільки п'ятнадцятого februarii , будь–якого дня морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом вони б'ються люто, в полі ж у них гірше виходить.
— То навіть і козаків чекати доведеться?
— Зваж, ваша милость, і на те, що хоч і знайдеш ти під час бунту три потрібні тобі голови, не відомо, чи звільнишся від обітниці, бо одна річ хрестоносець чи турок і зовсім інша — свої, так би мовити, діти eiusdem matris .
— О Боже праведний! Оце ти мені, ваша милость, убив у голову клина! От лишенько! То нехай же мені ксьондз Муховецький ці сумніви відпустить, бо не матиму я інакше ні хвилі спокою.
— Певно, що відпустить, бо чоловік він учений і побожний, та тільки достеменно нічого іншого не скаже. Bellum civile — це війна братів.
— А якщо бунтівникам чужа сила на підмогу прийде?
— Отоді ти матимеш поле дії. А зараз я можу порадити твоїй милості тільки одне: чекай і будь терпеливий.
Одначе сам пан Скшетуський не послухався б цієї ради. Його огортала дедалі більша туга, йому остогидли придворні урочистості й навіть обличчя, на які колись йому було так приємно дивитися.
Пани Бодзинський, Лясота і пан Розван Урсу нарешті поїхали, і після їхнього від'їзду настало глибоке затишшя.
Життя йшло одноманітно. Князь був заклопотаний ревізією величезного майна і щоранку зачинявся з комісарами, що з'їжджалися з усієї України й Сандомирського воєводства, тому навіть військові навчання відбувалися рідко. Гамірливі офіцерські бенкети, на яких тільки й розмов було, що про майбутні війни, страшенно надокучили Скшетуському, тому з нарізною гвинтівкою на плечі тікав він на берег Солониці, де колись Жолкевський так страшно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив.
Сліди тієї битви уже давно стерлися і в пам'яті людській, і на бойовищі. Хіба що часом земля викидала із надр своїх побілілі кості та через річку виднівся козацький вал, за яким так відчайдушно боронилися запорожці Лободи і Наливайкова вольниця. Але й на валу вже буяли зарості. Саме тут ховався Скшетуський від придворного гамору і замість стріляти у птахів поринав у роздуми; тут перед очима його душі, викликаний пам'яттю і серцем, з'являвся образ коханої; тут серед туманів, серед шуму очеретів і журливої задумливості довколишніх місць розвіював він власну тугу.
Але згодом пішли рясні передвесняні дощі. Солониця перетворилася в багнисько, з хати не можна було й носа виткнути, тож намісник і тої втіхи, яку знаходив у самотніх блуканнях, позбувся. А тим часом неспокій його зростав, і не без причини. Спочатку він сподівався, що Курцевичка з Геленою, якщо тільки княгині вдасться відіслати Богуна, відразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Дощі розквасили дороги, степ на кілька миль по обидва береги Сули став величезним болотом, і залишалося чекати, поки весняне гаряче сонце випарує воду й вологу.
Увесь цей час Гелена мала залишатися під опікою, якій Скшетуський не довіряв, у справжньому вовчому лігві, серед людей неотесаних, диких і неприязних до Скшетуського. Щоправда, для власного добра вони повинні були дотримати слова, бо таки не мали іншої ради, але хто міг знати, що спаде їм на думку, на що вони відважаться, особливо під натиском страшного отамана, котрого, як видно, вони і любили, і водночас боялися.
Він легко міг змусити їх віддати дівчину — подібні випадки траплялися нерідко. Саме так Лобода, побратим нещасного Наливайка, свого часу примусив пані Поплінську віддати йому за дружину свою вихованку, хоч дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні Богунові скарби, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити.
А потім що? "Потім, — думав пан Скшетуський, — мені глумливо повідомлять, що "справу зроблено", а самі втечуть кудись у литовські або мазовецькі пущі, де їх навіть могутня князівська рука не дістане".
Пана Скшетуського трясло як у лихоманці від такої думки, він рвався, як вовк на прив'язі, шкодував, що дав княгині своє рицарське слово, і не знав, що вчинити. А був він чоловіком, котрий неохоче дозволяв чуткам брати над собою гору. Натурі його були притаманні велика заповзятливість і енергія. Він не чекав, що йому піднесе доля, а волів сам брати її за горло, примушуючи складатися щасливо, — отож було йому важче, ніж комусь іншому, сидіти у Лубнах склавши руки.
І він вирішив діяти. Мав він пахолка Жендзяна, дрібнопомісного шляхтича з Підляшшя, шістнадцяти років, але пронозу і битого жака, із яким нікому із людей, що бували у бувальцях, не можна й зрівнятися. От його Скшетуський і надумався послати до Гелени рознюхати, що там і як.
Уже минув лютий, і дощі вщухли, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали трохи підтряхнути.
Отож Жендзян ладнався в дорогу. Пан Скшетуський дав йому листа, папір, пера і пляшечку чорнила, яке наказував берегти як зіницю ока, бо пам'ятав, що усього цього нема в Розлогах. Хлопчині також звеліли, аби не признавався, від кого приїхав, щоб казав, що в Чигирин прямує, а сам би пильно до всього придивлявся, і, найголовніше, вивідав усе про Богуна — де він і що поробляє. Жендзяну двічі не треба було повторювати, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.
Для пана Скшетуського потяглися важкі дні очікування. Щоб якось збавити час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим знавцем цієї справи, або кидав дротики в перстень.
А ще стався у Лубнах випадок, що мало не коштував намісникові життя.
Одного дня ведмідь, зірвавшись на замковому подвір'ї із ланцюга, поколошкав двох машталірів, злякав коней пана комісара Хлебовського, а потім кинувся на намісника, котрий саме йшов із цейхгауза до князя, без шаблі при боці, маючи в руці тільки легкий чингал із мідною ручкою. Намісник без сумніву б загинув, якби не пан Лонгін, котрий, побачивши з цейхгауза, що діється, схопив свій Зірвикаптур і поквапився на порятунок. Пан Лонгін безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовейка, бо на очах у всього двору одним махом зітнув ведмедеві голову вкупі з лапою. Цьому доказові незвичайної сили дивувався з вікна сам князь, котрий запросив потім пана Лонгіна до покоїв княгині, де Ануся Борзобогата так зваблювала того своїми оченятами, що назавтра литвин мусив піти на сповідь, а в наступні три дні у замок узагалі очей не потикав, аж поки ревним молінням відігнав усі зваби.
Минуло вже днів десять, а Жендзян не повертався. Наш пан Ян від чекання спав із лиця і так змарнів, що Ануся почала допитуватися аж у послів, що з ним сталося, а Карбоні, лікар князівський, прописав йому якийся теріак проти меланхолії. Але інший теріак був йому потрібен, бо денно і нощно думав він про свою князівну, дедалі сильніше розуміючи, що не якимось порожнім почуттям переповнене його серце, а великим коханням, яке мусить бути задоволене, інакше груди людські, мов ламке горня, луснути можуть.
Легко собі уявити радість пана Яна, коли одної чудової днини на світанку на його квартиру зайшов Жендзян, весь у болоті, стомлений, змарнілий, але веселий і з написаною у нього на обличчі доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, вхопив його за плечі й крикнув:
— Листа маєш?
— Маю, пане. Ось він.
Намісник мерщій вихопив у пахолка листа і заходився читати.
Він дуже довго сумнівався, чи привезе йому навіть за найсприятливіших обставин Жендзян листа, чи Гелена вміє писати. Дівчата східних окраїн Польщі грамоти не вчилися, а Гелена до того ж виховувалася серед простолюдинів. Проте, мабуть, іще батько навчив її цього мистецтва, бо написала вона довгого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, бідолашна не вміла висловитися пишно, риторично, а тому від щирого серця написала ось що:
"Я вже вас, ваша милость, ніколи не забуду, радше ви мене, бо чула я, що є між вами й легковажні. Та позаяк ти пахолка зумисне за стільки миль дороги прислав, то, певно, люба я тобі, як і ти мені, за що серцем зичливим і дякую.