Ми б залюбки зараз вас послухали.
— Чого ж не розповісти? Розповім усе як було, по правді,— відповів Панург.— Турки, кляті бусурмани, надумали зготувати з мене печеню. А що я худий, як тріска, то вони нашпигували мене салом, а потім наштрикнули на рожен і почали смажити живцем. Що було мені робити? Єдине — благати господа про порятунок. Отож я й став волати: "Господи, помилуй менеї Порятуй від мук, на які прирекли мене ці нечестивці за те, що я не зрікся закону твого!"
Аж раптом чую — рожен більше не обертається. Глядь — а кат мій, кухар, закуняв! Недовго думаючи, я вихопив зубами із вогнища головешку за необго-рілий кінець і кинув її кухареві на коліна. Вихопив іще одну головешку і жбурнув під ліжко, на якому лежав солом'яник. Солома зайнялася, загорілося ліжко, потім підлога. Кімната сповнилася ядучим димом.
Тут кухар, якому головешка добряче попекла коліна, скочив, підбіг до вікна й зарепетував: <Пожежа! Пожежа!" Тоді підбіг до мене й заходився розрізати мотузки — хотів кинути мене у полум'я.
Тим часом паша — він саме прогулювався з друзями по вулиці — почув крики кухаря і винюхав запах диму. Він кинувся до будинку — рятувати добро.
Вскочивши в кімнату, паша схопив рожен зі мною і враз заколов ним кухаря.
Коли паша витяг з мене рожен, я впав на підлогу, але майже не забився — сало, яким мене нашпигували, пом'якшило удар.
А паша, бачачи, що будинок його горить і пожежу гасити нікому, став прикликати на поміч бісів.
Тут у мене жижки затрусилися. "Як басаврюки сюди нагодяться, мені кінець! — подумав я.— Адже я нашпигований салом, а вони ж, клятенні, до сала дуже ласі! Вмегелять мене і не вдавляться!"
Та доля наді мною зласкавилась — жоден із бісів не з'явився.
Паша, дивлячись, як палає його будинок, з розпачу вирішив сам себе вбити. Схопивши рожен, він тицьнув себе в груди. Та рожен був тупий — паша навіть не поранився.
Тоді я сказав:
— Пане, ви тільки марнуєте час! Цим рожном хіба що жаб колоти! Поранитеся — вам же буде гірше, самі себе до скону на тортури присудите: адже біля вас ходитимуть кати-лікарі. Як хочете, я вам прислужуся — вб'ю вас, і то так швидко, що ви й оком змигнути не встигнете. Мені це не первина — багатьох уже порішив,— і ніхто не ремствував. Навпаки — кожен ще й дякував!
— Вбий мене швидше, благаю! — вигукнув паша.— За це я подарую тобі гаман грошей! Ось він! У ньому, крім золотих, є ще й рубіни та діаманти...
Тут Панурга перепинив Епістемон, спитавши:
— Де ж ті самоцвіти?
— Далеченько — звідси не побачиш! Якщо тільки вони взагалі ще є. Як казав наш паризький поет Війон: <А де ж отой торішній сніг?" 72
— Розповідайте далі, Панургу,— мовив Пантагрюель.— Як же ви обійшлися з пашею?
— От вам святий хрест, що кажу щиру правду! — відповів Панург.— Я міцно зв'язав йому руки й ноги, в рота засунув затичку, настромив його на рожен і розклав під ним вогонь. А сам схопив гаман, дротик, що висів на стіні, та й кинувся навтіки.
Вулиця, на яку я вибіг, уже кишіла людьми — вони примчали гасити пожежу. Коли побачили мене, обсмаленого й попеченого, їх узяв жаль. Вони облили мене холодною водою — і враз мій біль ущух,"я наче на світ народився.
Потім турки принесли мені попоїсти. Та якийсь миршавий горбань заходився висмикувати з мене сало. Тож я так уперіщив його дротиком по пальцях, що йому вогні в очах засвітилися.
Поки турки метушилися біля мене, зайнялося дві тисячі будинків. Завваживши це, один із турків крикнув: "Наше місто горить, а ми тут час гаємо!" І вони помчали кожен до свого дому — рятувати майно. А я
побіг до міської брами і за кілька хвилин був уже в полі.
Любо було дивитися, як палає бусурманське місто! Та недовго я тішився. Налякані пожежею, в поле вихопилося шістсот — ні, не шістсот! — тисяча триста одинадцять собак, здорових і малих! Почувши дух смаженого м'яса, вони кинулись на мене. "Ну, тут мені й смерть! — подумав я.— Зараз розірвуть!" Аж раптом згадав — я нашпигований салом! І став я витягувати сало зі свого тіла та жбурляти його собакам. Собаки метнулися до сала, враз про мене забувши. Поки вони гризлися, я накивав п'ятами. І так стало мені гарно на душі! Так весело! Слава рожнові, славаї
РОЗДІЛ VII
Про вдачу і звички Панурга
Панургові було років тридцять п'ять. На зріст ні високий, ні низький; лице довгасте, з горбкуватим, схожим на руків'я бритви носом. Обходженням був ґречний.
Він слабував на особливу недугу, про яку за тих часів казали:
— Кишеня і гаман порожні — недуга незціленна!
Такий уже Панург уродився, такий і вдався. А втім, він умів добувати гроші шістдесятьма трьома способами.
Найчесніший і найбезпечніший із них — крадіжка. А ще був Панург першорядний шалапут, пройдисвіт, гультяй і махляр — таких і в Парижі вдень зі свічкою треба шукати.
Надто полюбляв Панург робити капості стражникам. Збере, бувало, гурт хлопців-молодців і поведе їх на якесь перехрестя. Там вони стоять і чекають на нічний дозор. Почують, що стражники наближаються,— схоплять який-небудь візок (їх залишали на вулицях городяни) та й пустять згори вниз просто на них. Ті — беркиць! А за Панургом та його приятелями вже й закуріло!..
Або ж насипле пороху там, де мають іти нічні дозорці. Як почує кроки — підпалить порох, а сам сховається. Стражники сахаються, підстрибують, відскакують — а Панург регоче!
А вчених мужів і богословів Панург просто ненавидів. Як здибає котрогось на вулиці — неодмінно втне штуку: то кине на капелюх кавалок гною, то лисячий хвіст або заяче вухо до сутани чи мантії причепить.
А під той день, коли всім богословам було загадано зійтися в університеті — послухати тлумачення догматів,— Панург виготовив суміш із часнику, гальба-нуму, асафетиди, кастореуму та теплого гною,— і рано-вранці вимастив нею дорогу. Годі й уявити страждання бідолашних магістрів! Із десятеро їх померло від чуми, чотирнадцятьох схопила проказа, вісімна-дцятеро вкрилися коростою...
Куртка, яку повсякдень носив Панург, мала двадцять шість кишень, великих і малих, і всі вони були напхом напхані.
В одній кишені лежала свинцева паця і гострий ножик; ним Панург зрізав гамани.
У другій — пляшечка з виноградним соком; ним Панург бризкав у очі перехожим.
У третій — реп'яхи з устромленими в них курячими та гусячими перами; Панург чіпляв їх людям на плащі та на капелюхи.
У четвертій — купа гачків та гачечків; ними Панург полюбляв зчеплювати чоловіків і жінок, коли стояв у тісній юрбі.
У п'ятій — трут, вогниво, кремені.
У шостій — кілька запалювальних скелець: стоячи в церкві на відправі, Панург наводив їх на якогось ревного богомольця.
У сьомій — нитки та голки; ними Панург виробляв таке, що й не сказати.
У восьмій — обценьки, шила, викрутки, відмички та інше причандалля; ним Панург відмикав найміцніші, найхитромудріші замки та засуви.
І в дев'ятій, і в десятій, і в п'ятнадцятій, і в двадцятій, і в двадцять шостій кишені щось лежало, і все було Панургові потрібне, і з цим усім він витворяв карколомні чудеса.
Якось, помітивши, що Панург невеселий, я сказав:
— Панургу, ви, певне, хворі. І я знаю, на що саме: в кишені у вас свище такий вітер, що вас протягло і ви застудилися. В мене є шість з половиною су. Візьміть — вони вам знадобляться.
— Ет, що ті гроші? Схочу — то матиму цього добра повну скриню. Адже в мене є філософський камінь: він притягує до себе гроші з чужцх гаманів, як магніт залізо. А чи не хотіли б ви купити індульгенцію? 73
— Як по правді, не дуже я турбуюсь тим, щоб на цьому світі гріхи відпустили. А що буде на тому — побачимо! — відповів я.— А проте, якби індульгенція коштувала не більше одного деньє 74, то купив би.
— Коли ваша ласка, позичте мені один деньє,— попросив Панург.
— Візьміть, даю від щирого серця.
Ми подалися спершу в церкву святого Гервасія. Я купив там одну індульгенцію. Панург купив їх не менше десятка. Потім пішли до собору Богоматері, тоді до святого Іоанна, далі до святого Антонія. І скрізь Панург прикладався до святих мощей, і скрізь купував індульгенції.
По дорозі додому ми зайшли у шинок, і Панург вивернув переді мною із десяток своїх кишень. В кожній було повно грошей.
Подумавши, що це мені ввижається, я перехрестився. Ні, гроші не зникли І
— Панургу, звідки у вас стільки грошей? — спитав я.
— Звідки ж, як не з церков! — відповів Панург.— На кожну тацю я клав усього один деньє. Таж ви знаєте: я махляр, а руки в мене дуже спритні. Отож ченцеві, який продавав індульгенції, здавалося, що я кладу велику монету. А другою рукою я брав здачу — десяток деньє, десяток ліарів, а може, й десяток дублів — скільки загребу... І так у всіх церквах, у яких ми з вами побували.
— Панургу, але ж вас чекають на тому світі довічні тортури! — вигукнув я.— Ви не тільки злодюжка, ви — святокрадець!
— Це як сказати! — заперечив Панург.— Невже ви гадаєте, що ті грошики зароблені ченцями? Де ж пак! До того ж, у мене з церковниками свої рахунки. Ви знаєте, що я колись вилікував папу Сікста 75 від тяжкої недуги? У нього була пухлина на нозі, і він міг до самісінької смерті бути кульгавим. А я його від тієї пухлини вибавив. За це папа пожалував мені щорічну ренту з церковної казни — півтори тисячі франків. Отож я сам, власними руками виплачую собі цю ренту із церковних баришів! А скільки грошиків прилипло до моїх рук за хрестового походу! Тисяч із шість," коли не більше! Бодай би мені заціпило, коли брешу!
— Куди ж вони ділися? — вигукнув я.— Адже тепер ви бідний, як церковний пацюк.
— Нікуди не ділися. Змінили хазяїна — тільки й тогої Довго розказувати, щось не дуже хочеться. Ну, я влаштовував шлюби старих бабусь — дуже було мені їх жаль! — із юнаками й давав за ними посаг — гроші. В судові процеси теж угатив чимало — люблю позиватися! І от що цікаво: хоч виграю, хоч програю — однаково мойети з рук пливуть! Зате весело! Кращої розваги, як на мене, й не буває.
Отакий був Панург! Як бачите, знав він не тільки шістдесят три способи добувати гроші, але щонайменше двісті чотирнадцять способів їх розтринькувати. Та й на прожиток треба було хоч щось та мати...
РОЗДІЛ VIII
Про те, як один учений англієць викликав Пантагрюеля на диспут і як його переміг Панург
Один учений англієць, на ймення Таумаст 76 прочувши, що в Парижі живе високовчений і високо-мудрий чоловік — Пантагрюель,— захотів із ним познайомитись і впевнитися, чи справедлива йде про нього слава.
Таумаст приїхав у Париж і подався до Пантагрюеля.