Дарма що піниться хвиля і гнівно б'ється об кіль.
Наймудріші, не в річці ваша погибель і кінець вашого добра і зла; а в самім тім жаданні, жаданні влади – у невичерпності творчої волі до життя.
Щоб ви зрозуміли мої слова про добро і зло, я хочу вам іще сказати про життя і про натуру всього живого.
Я пішов за живим, пройшов найбільшими й найменшими шляхами, щоб пізнати його натуру.
Коли уста живого мовчали, я сотнями дзеркал ловив його погляд, щоб принаймні мені що-небудь сказали очі, і ті очі казали мені.
Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе.
По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого.
По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити, –
сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.
Навіть наказуючи собі, він іще мусить спокутувати свій наказ. Він мусить стати суддею, месником і жертвою власного закону.
Але як це стається? – питав я себе. Що змушує живе коритись і наказувати, а віддаючи накази, бути й покірливим?
Тепер слухайте мене, наймудріші! Перевіряйте пильно, чи збагнув я саме серце життя, самі корені його серця!
Хоч де я знаходив живе, там знаходив і жадання влади; навіть у слуг помічав я бажання стати паном.
Слугувати сильному слабшого примушує прагнення панувати над іще слабшим: без цієї втіхи він не може аж ніяк обійтися.
Як менший кориться більшому, тішачись тим, що має владу над іще меншим; так задля влади кориться і більший, важачи власним життям,
В тому й самопожертва великого, що тут є ризик і небезпека, гра в кості на смерть.
Де жертовність, служіння, віддані погляди, там і бажання стати паном. Кружними стежками прокрадається слабший у твердиню і в саме серце владаря – і викрадає владу.
Ось яку таємницю розкрило мені життя: "Поглянь, – казало воно, – я завжди мушу себе перемагати.
Звісно, ви називаєте це жаданням творити або прагненням до мети, до вищого, далекого, складнішого – але все це єдине, в усьому одна таємниця.
Краще мені загинути, ніж зректися цього єдиного; знай: воістину, де є занепад і осінь, там життя віддає себе в жертву – задля влади!
Я мушу бути борнею, і становленням, і метою, і запереченням мети: ох, хто вгадує моє жадання, вгадує також, якими кривавими шляхами доводиться йому йти.
Хоч би що я створювало і хоч як любило створене – я повинно одразу ставати супротивником йому і своїй любові: цього прагне моє жадання.
І навіть ти, пізнавальнику, – тільки стежка й слід мого жадання; воістину, моє жадання влади простує слідами твого жадання істини!
Звісно, не поцілив у істину той, хто кинув у неї словом про "жадання існувати": такого жадання – не існує!
Адже те, чого не існує, жадати не може; те, що існує, хіба може жадати існування!
Лиш там, де є життя, є й жадання, – але не жадання жити, а – так учу я тебе – жадання влади!"
Так навчало мене колись життя: і тому, наймудріші, я можу відгадати ще й загадку вашого серця.
Воістину, кажу вам: одвічних добра і зла не існує! Адже вони знов і знов мали перемагати самі себе.
Оцінювачі цінностей, своїми цінностями й словами про добро і зло ви чините насильство, в цьому ваша прихована любов, блиск, тремтіння і збуреність душі.
Та ще більше насильство й нові перемоги постають з ваших цінностей: об них розбивається яйце і його шкаралупа.
Кому випало бути творцем добра і зла*, той, воістину, спершу мусить бути руйнівником і розбивати цінності.
Отже, найбільше зло пов'язане з найбільшим добром; якраз воно тільки й творче.
Поведемо ж мову тільки про нього, наймудріші, хоч це й погано. Мовчати гірше; замовчані істини стають отруйні.
І нехай розіб'ється все, що може розбитись об наші істини! Безліч будівель належить іще збудувати!
Так казав Заратустра.
ПРО ПІДНЕСЕНИХ
Спокійне дно мого моря: хто б відгадав, що на ньому ховаються кумедні почвари.
Непорушні мої глибини; та вони виблискують від пливучих загадок і сміховин.
Побачив я сьогодні піднесеного – того врочистого покутника духу; ох, як сміялась моя душа з його потворності!
Мовчки стояв піднесений, випнувши груди, немов ті, хто набирає повні легені повітря.
Він був обвішаний потворними істинами, немов мисливською здобиччю, а вбраний у лахміття, до якого попричіплялись реп'яхи і колючки, – не бачив я там жодної троянди.
Ще не навчився він сміятися й цінувати красу. Похмурий повернувся цей мисливець із лісу пізнання.
З битви із дикими звірами він повернувся, та крізь його суворість теж проглядає звір – нездоланний!
Він і досі стоїть, мов тигр, готовий стрибнути, проте не до вподоби мені ці напружені душі, не до смаку мені скулені й зіщулені.
Може, скажете мені, друзі, що про смаки й уподобання не сперечаються? Але ж усе життя – це суперечка про смаки й уподобання!
Смак – це воднораз і вага, і терези, і вагар; і лихо всьому живому, якби воно захотіло жити без суперечки про вагу, терези й вагаря!
Якби піднесений стомився від своєї піднесеності, – тільки тоді розкрилася б його краса; тільки тоді я підступив би до нього й уподобав його.
Лише відцуравшись самого себе, він перестрибне через власну тінь – і, воістину, просто до свого сонця.
Надто довго сидів він у затінку, поблідли щоки у спокутника духу; чекаючи, він ледь не помер з голоду.
В його погляді й досі зневага, на устах зачаїлася огида. Хоч тепер він спочиває, та його спочинок не на осонні.
Він повинен був працювати, як віл; його щастя мало б віддавати землею, а не зневагою до неї.
Білим волом волів би я бачити його, як, сопучи й ревучи, він тягне плуга; і нехай те ревіння вихваляє все земне!
Темний ще він на виду; адже затуляється рукою. Затінені і очі його розуму.
Сама справа його – тінь на ньому: руки затуляють його самого. Своєї справи він іще не здолав.
Мені втішно бачити його волячий карк; але тепер хочу бачити ще й ангельський погляд.
А ще йому слід позбутися своїх героїчних жадань; він повинен бути піднятим, а не просто піднесеним – сам ефір має підняти його, позбавленого жадань!
Він приборкав почвар, він розгадав загадки: та йому ще слід дати раду власним почварам і загадкам, обернути їх на небесних дітей.
Його пізнання ще не навчилось усміхатися й уникати заздрості; його потік пристрасті ще не вгамувався у красі.
Воістину, не в ситості повинні втопитись і замовкнути його вимоги, а в красі! Принадність – це щедрість великих умів.
Заклавши руки за голову: так повинен відпочивати герой, так він має долати навіть свій відпочинок.
Саме героям краса дається найважче. Краса недосяжна для будь-якої могутньої волі.
Трохи більше, трохи менше: саме тут це важить багато, найвагоміше.
Стояти, розслабивши м'язи й розсідлавши жадання: саме це найважче для всіх піднесених!
Коли влада робиться милостива і стає очевидна, очевидність ту я назву красою.
Ні від кого я так не вимагаю краси, як від тебе, могутній: нехай твоєю останньою перемогою над собою буде доброта.
Я певен, що всіляке зло тобі до снаги, – тому й вимагаю від тебе добра.
Воістину, я часто глузував із слабких, що, маючи кволі лапки, видають себе за добрих!
Ти повинен стати опорою чеснот, що вище вона підноситься, то гарніша й тендітніша, а насправді – твердіша й міцніша.
Отож, піднесений, колись ти повинен стати прекрасним, та й ще сам тримати свічадо, щоб милуватись собою.
Тоді твоя душа тремтітиме від божественних пристрастей і навіть пиха буде святобливою!
Власне в цьому таємниця душі: тільки позбувшись героїчного, наблизиться вона, у мріях, до надгероїчного.
Так казав Заратустра.
ПРО КРАЇНУ КУЛЬТУРИ
Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене.
Я озирнувся навкруги: леле! – час був моїм єдиним сучасником.
Тоді я полетів назад, додому, і квапився чимраз дужче, – так я прийшов до вас, сучасники, і в країну культури.
Вперше я пильно й зичливо придивився до вас; воістину, з тугою в серці прийшов я.
Та що сталося зі мною? Хоч як мені було страшно – не міг я стримати сміху!
Ніколи ще не бачили мої очі такого строкатого розмаїття!
Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: "Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!"
На мій подив, сучасники, у вас на обличчі й на тілі було наквацяно п'ятдесят кольорових плям!
А навколо було п'ятдесят свічад, що улесливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!
Воістину, ви, сучасники, не вигадали б кращої маски, ніж власне обличчя! Хто б вас міг упізнати!
Ви обписані знаками минулого, а поверх – ще й новими знаками, – тож сховалися від усіх тлумачів і розгадників!
Та навіть коли гадати по нутрощах: хто повірить, ніби є у вас нутрощі! Ви немов зроблені з фарб і барвистих клаптиків.
Всі віки й народи барвисто проглядають з-під ваших покровів; всі звичаї та віри пістряво проступають у вашій поведінці.
Якби хтось звільнив вас від запинал, покровів та фарб і скував ваші рухи, ви б однаково полохали птахів.
Воістину, я сам сполошений птах, адже бачив вас голими й без фарб; і я дременув, немов мені приязно посміхнувся кістяк.
Вже краще бути наймитом у підземному світі й слугувати тіням минулого! – Тілистіші й живіші за вас мешканці потойбіччя!
У цьому й гіркота моєї утроби, що я, сучасники, не терплю вас ні голими, ні одягненими!
Всі жахіття майбутнього, і все, що колись лякало сполоханих птахів, воістину, не таке жаске, як ваша "дійсність".
Адже ви кажете: "Ми цілковита дійсність, без віри й забобонів", – так випинаєте груди – ох, таж у вас і грудей немає!
Як ви, розмальовані, могли б у щось вірити? Адже ви тільки образи всього, в що колись вірили!
Ви заперечуєте саму віру й руйнуєте будь-яку думку. Не гідні віри – ось хто ви для мене, прихильники дійсності.
Всі часи змішались і плещуть у ваших головах; та марення й теревені всіх часів ближчі до дійсності, ніж ваша свідома пильність!
Безплідні ви, тому й бракує вам віри. Та покликаний творити навіть марення мав правдиві й дослухався зірок,–і вірив у віру!
Ви – напіввідчинені брами, біля яких чекають гробокопи. Ось ваша дійсність: "Все варте загибелі".
Ох, безплідні, ви стоїте переді мною, – які ж у вас випнуті ребра! Багато з вас самі це розуміють.
І кажуть: "Здається, поки я спав, Бог щось потай забрав у мене? Воістину, досить, щоб створити з цього самицю!
Які ж у мене злиденні ребра!" – так казало вже немало сучасників.
Так, смішні ви мені, сучасники! Надто, коли ви дивуєтесь із себе самих!
І лихо мені, коли б я не сміявся з вашого подиву і ковтав би всю гидоту з ваших глеків!
Та я хочу поставитись до вас легше, бо маю нести на собі важке; що мені до того, коли жучки й летюча черва сяде на мою ношу!
Воістину, не стане ж вона від того важча! І не від вас, сучасники, обляже мене велика втома.
Ох, куди ж іще піднятись мені зі своєю тугою! З усіх гір виглядаю я батьківські краї.
Та ніде не знайшов вітчизни; не маю спокою в жодному місті і рвуся за всякі брами.
Сучасники, до яких я іще недавно поривався серцем, мені чужі й сміховинні, прогнали мене назавжди з батьківських країв.
Отож я люблю тільки землю своїх дітей, ще невідкритий край серед найдальших морів; нехай її шука моє вітрило.
Дітьми я прагну спокутувати те, що я нащадок своїх батьків, а всім майбутнім – оцю сучасність!
Так казав Заратустра.
ПРО НЕПОРОЧНЕ ПІЗНАННЯ
Коли вчора зійшов місяць, мені здалося, ніби він хоче народити сонце: так широко й тілисто лежав він на обрії.
Та він ошукав мене своєю вагітністю; до того ж у місяці я радше бачу чоловіка, а не жінку.
Хоча в цього сором'язливого нічного мрійника чоловічого мало.