Десять довгих років прожив я один на цих голих рівнинах, чекаючи своєї години, й ні разу не завдавав удару ворогові, більш людиноподібному, ніж грізлі…
— Ursus horribilis, — пробурмотів учений.
Старий замовк, почувши його слова, але, зрозумівши, що це всього лиш думка вголос, вів далі тим самим тоном:
— Так, більш людиноподібному, ніж сірий ведмідь чи пума із Скелястих гір, якщо не брати до уваги бобра, мудрого й тямущого звіра. Що я можу пораяти? Навіть буйволиця — й та захищає своє дитинча!
— Тоді хай ніхто не каже, що Ішмаел Буш менше любить своїх дітей, ніж ведмедиця своїх ведмежат!
— Воно так, але місцина дуже відкрита, десятеро чоловік не вистоять проти п'яти сотень.
— Правду кажеш, — відповів скватер, кинувши оком на свій скромний табір. — Але щось можна вдіяти, коли є фургони й тополі.
Трапер недовірливо похитав головою і, показавши на хвилясту прерію у західному напрямі, мовив:
— З тих горбів рушнична куля долетить до ваших куренів; та що там куля — стріли з того гайочка, який у вас із тилу, не дадуть вам підвести голови, й ви сидітимете тут, мов байбаки з норах. Це не годиться! За три милі звідси є місцина, де можна, як я не раз думав, коли проходив мимо, протриматися багато днів і тижнів, коли мати мужні серця й дужі руки для бою.
Знов серед юнаків пробіг тихий смішок, що досить виразно свідчив про їхню готовність узяти участь і в ризикованішій справі. А скватер жадібно вхопився за думку, що її так неохоче висловив трапер, який, додержуючись свого особливого способу мислення, очевидно, переконав оебе, що мусить зберігати суворий нейтралітет. Після кількох запитань, прямих і наполегливих, скватерові пощастило дістати додаткові відомості, необхідні, щоб вирушити до згаданого місця; тоді Ішмаел, що у вирішальні хвилини був настільки енергійний, наскільки повільний за звичайних обставин, не зволікаючи, взявся до роботи. Хоч усі працювали завзято й старанно, завдання було нелегке. Навантажені фургони треба було руками відкотити по бездоріжжю прерії на значну відстань, керуючись вказівками трапера, який дав лиш загальний напрямок. Чоловіки працювали, не шкодуючи сил, але й жінки та діти також не лишалися без роботи. Поки сини, розподіливши між собою важкі фургони, тягли їх угору по схилу сусіднього горба, їхня мати й Еллен, оточені переляканою дітлашнею, повільно йшли слідом, зігнувшись лід вагою ноші, яку спроможні були нести.
Ішмаел сам за всім наглядав і всім розпоряджався, час від часу підставляючи своє могутнє плече під фургон, який загруз, поки побачив, що головну трудність подолали, — вони вибралися на рівне. Тоді він показав, куди прямувати, наказав не зупинятися, щоб не втратити здобутої з таким трудом переваги, й, кивнувши своєму шуринові, повернувся з ним до спустілого табору.
Весь цей час — добру годину — трапер стояв оддалік, спершись на свою рушницю, і мовчки спостерігав ті пересування, а біля його ніг дрімав вірний пес. Іноді схудле, але сильне, з твердими м'язами обличчя трапера осявала усмішка, наче сонячний промінь падав на старі руїни, й лише по ній було видно, як його тішила богатирська сила юнаків. Потім, коли валка рушила вгору, тінь задуми й смутку знов захмарила обличчя старого, й воно набуло свого звичайного виразу тихої печалі. В міру того, як фургони один за одним віддалялися від місця стоянки, він раз у раз уважніше придивлявся до тієї метушні і погляд його дедалі частіше зупинявся на маленькому наметі, який ще стояв разом із своїм фургоном, самітний і наче всіма забутий. Проте саме до нього покликав Ішмаел свого похмурого помічника.
Обережно й підозріливо озирнувшись, скватер із своїм супутником підійшли до маленького фургона і вкотили його під парусину намету так само швидко, як звечора викотили. Тоді обидва щезли за запоною; проминуло кілька тривожних хвилин, протягом яких старий, спонуканий жагучим бажанням довідатися, що означає ця таємничість, мимоволі підходив усе ближче, поки опинився ярдів за десять від забороненого місця. Коливання парусини свідчило, що люди, які сховалися під нею, щось роблять, хоч працювали вони, зберігаючи цілковиту мовчанку. Здавалося, обидва звикли до цієї роботи й кожний добре знав свої обов'язки: Ішмаелові не доводилося ні словом, ні порухом підказувати своєму понурому спільникові, що і як робити. Швидше, ніж ми про це розповіли, роботу всередині намету впорано, й чоловіки вийшли назовні. Надто заклопотаний своєю справою, Ішмаел не завважив трапера і взявся відкріплювати краї парусини від землі, закладаючи їх за борти фургона таким чином, щоб колишній намет знову став верхом фургона. Парусинове склепіння коливалося при кожному русі легкого фургона, в якому, певне, був той самий вантаж. Тільки-но закінчили роботу, як неспокійне око Ішмаелового помічника помітило постать уважного спостерігача. Кинувши голоблю, яку підняв був з землі, щоб замінити собою, тварину не таку розумну, але й не таку люту, як сам, він закричав:
— Хай я дурень, як ти часто кажеш, але поглянь сам: коли цей старий не ворог, я зганьблю батька й матір, назвуся індіанцем і піду полювати разом з сіу!
Хмара, з якої ось-ось шугоне стрімка блискавиця, не така, мабуть, чорна й грізна, як той погляд, що його Ішмаел кинув на незваного гостя. Він обдивився навкруги, ніби шукаючи, чим порішити надокучливого трапера; однак, згадавши, що йому ще знадобляться поради старого, стримався й проказав, начебто спокійно, але насправді задихаючись від люті:
— Слухай, незнайомцю, мені здається, що пхати носа в чужі справи — звичка жінок у містах і селищах, а чоловікові, який живе там, де вистачає місця для всіх, не годиться шпигувати за своїми сусідами. Якому правникові чи шерифові ти збираєшся продати свої новини?
— Я розмовляю тільки з одним суддею, і то лише у своїх приватних справах, — безстрашно відповів старий, виразно показавши рукою на небо. — 3 суддею суддів. Мої відомості йому не потрібні, а ви нічого не втаїте від нього, навіть у цій пустці.
Поважний і щирий тон трапера, здавалося, притлумив гнів його неотесаних співрозмовників. Ішмаел стояв у похмурій задумі, а його супутник мимохіть поглянув крадькома на безтурботне небо, що так привільно синіло в нього над головою, ніби й справді сподівався розгледіти всевидюще боже око на небозводі. Але поважні думки рідко затримуються на тривалий час у головах, що не звикли мислити. Скватер вагався недовго — спокійна мова, тверда, стримана манера старого захистили його від нових образ, коли не від насильства.
— Було б більш по-товариському, — почав Ішмаел досить суворо, проте в голосі його не було вже погрозливих інтонацій, — коли б ти допоміг штовхати один з фургонів, а не тинявся там, куди тебе не припрошували.
— Ту малу силу, яка ще залишилася в мені, я можу прикласти й до цього фургона, — відповів трапер.
— Ми що тобі, хлопчаки? — вигукнув Ішмаел, засміявшись люто й глузливо, і рвонув маленький фургон, який покотився так легко, ніби його тягла добра запряжка.
Трапер стояв, дивлячись услід фургону й гадаючи, що ж у ньому приховано, поки й він викотився на вершину, а потім щез за горбом. Тоді старий перевів погляд на спустіле місце стоянки. Безлюддя навряд чи стурбувало б трапера, що звик до самотності, коли б вигляд табору не нагадував про його недавніх мешканців і про те спустошення, яке вони залишили після себе і яке зразу помітив старий. Похитавши головою, він подивився вгору — небо синіло на тому місці, де раніше спліталися гілки дерев, що лежали тепер, позбавлені зелені, біля його ніг нікому не потрібними, покинутими колодами.
— Так, — пробурмотів він сам до себе, — мені слід було це передбачити — слід було знати! Таке мені часто траплялося бачити й раніше… І все-таки я привів їх сюди, а тепер ще й показав єдиний притулок на багато миль навкруг! Ось вона, людина, — її пристрасті й пиха, марнотратство й гріховність! Людина приборкує дикого звіра для своїх суєтних потреб і, позбавивши тварин їхнього природного корму, вчить їх нищити дерева, щоб погамувати голод…
Шерех у невисоких кущах, які ще залишилися на краях болотистої низини, що оточувала гайочок, де був табір Ішмаела, долинув до слуху трапера й урвав його розмову з самим собою. За звичкою, що її він надбав протягом довгих років життя в пущі, старий взяв рушницю навпереваги майже так само вправно й хутко, як колись замолоду, та раптом, схаменувшись, опустив її, а його обличчя набрало звичайного виразу печальної покори.
— Виходь, виходь! — гукнув він. — Птиця ти чи звір — дарма, ці старі руки не заподіють тобі лиха. Я наївся й напився — чого ж я стану позбавляти когось життя, коли ні в чому не маю потреби? Недалеко та година, коли птахи дзьобатимуть мої незрячі очі й сидітимуть на моїх кістках; бо якщо все живе створене, щоб померти, чому я маю сподіватися, що житиму вічно? Виходь, виходь, ці слабкі руки не заподіють тобі лиха.
— Спасибі на доброму слові, старий трапере! — закричав Пол Говер, жваво вискочивши із свого схову. — Мені не дуже сподобався твій вигляд, коли ти наставив на мене рушницю, — він свідчив, що ти й решту зробив би непогано!
— Правду кажеш, правду кажеш! — вигукнув трапер, самовдоволено засміявшись при згадці про свою колишню майстерність. — Були дні, коли мало хто краще за мене знав ціну отакій довгій рушниці, як оце в мене, дарма що тепер я здаюся старим і нікчемним. Так, правда твоя, юначе, колись небезпечно було шелеснути листочком на такій відстані, щоб я міг почути, чи висунутися червоному мінгові із своєї засідки. Ти чув про червоних мінгів?
— Про міног я чував, — сказав Пол, узявши старого попідруч і злегенька підштовхуючи його в напрямку гайочка, а сам тим часом швидко й занепокоєно озирався, ніби хотів перевірити, чи за ним ніхто не стежить. — Про звичайних чорних міног, але про якихось іншого кольору — не доводилось.
— О господи! — вів далі трапер, хитаючи головою і сміючись своїм дивним нечутним сміхом. — Цей хлопець переплутав індіанця з рибою! А втім, мінг не набагато кращий за тварину, ба навіть гірший, коли видудлить пляшку рому та має слушну нагоду нашкодити… Не забуду того клятого гурона з Верхніх озер, якого я збив з прискалку в горах, що за…
Голос його загубився в гущавині, куди він, не озираючись, пішов за Полом, надто заглиблений у свої спогади про події, які відбувалися півстоліття тому.
РОЗДІЛ VIII
Оце так зчепилися! Піду-но подивлюся.
Той негідний облудник і шахрай Діомед
прив'язав-таки собі на шолом рукав того
закоханого молокососа.
Шекспір.