Мавпи зняли з людини черевики, витягли з кишені губну гармошку, а з-під голови — капелюшок. Антилопа меланхолійно жує краватку.
Антон Антонов раптом схопився, кинувся відбирати свої речі. А мавпи з черевиками, капелюхом і гармошкою скочили на спину антилопи, вхопилися за роги й тільки їх і бачили… Антилопа скакає по колу, Антон Антонов спотикається об камені, стрибає через озера й ніяк не наздожене злодіїв. А тут ще повилазили з води крокодили. Здригнулися, підвелися "камені": шлях людині заступили бегемоти — один темно-сірий, другий рожевий. Роззявили величезні червоні печери-пащі з гострими іклами, ніби запрошують: спробуй, сміливце, ввійди…
І, звичайно, бідолашному дивакові Антону Антонову допоміг не хто інший, як хлопчик з десятого ряду. Пролунав різкий клич. Мавпи, зіскочивши з антилопи, кинулись у партер. А бегемоти від здивування закрили пащі.
Мавпи присіли на східці й, витягнувши губи, відчайдушно жестикулюючи, забурмотіли: "Ух, ух, угу…"
— Угу, ух, угу… — заухав у відповідь Електроник і закінчив свою незрозумілу мову різким вигуком: — Ак!
Злодюжки покинули награбоване і в паніці помчали на арену. Ну й реготав Сергій! Він мало не звалився з крісла.
А Електроник сказав Антону Антонову:
— Ось ваші речі. — І звернувся до глядачів попереду: — Передайте, будь ласка.
Цирк загудів, вибухнув оплесками. З гальорки линув дзвінкий хлопчачий голос: "Ура! Найкращому у світі дресирувальникові — ура!" Зачекавши, поки гамір вщухне, Антон Антонов звернувся з манежу:
— Сергію, може, ти чарівник? Ти знаєш мову звірів?
— Ні, — відповів Електроник у цілковитій тиші, — я не чарівник. Я просто вивчав сигнали тварин і розшифрував деякі коди.
— Поклич бегемота! — попросив хтось із публіки.
— Я не знаю коду бегемотів, — признався хлопчик.
Усі чомусь засміялися.
А Антон Антонов вирішив продовжити номер, весело крикнувши:
— Спробую я з ними справитися!
Він скинув свій смішний костюм, зірвав бутафорський довгий ніс і лишився в блискучому трико — високий, м'язистий, спритний.
Гримнув оркестр, і антилопа-канна помчала по колу, перестрибуючи через бегемотів. Чаплі закружляли в танці. Мавпи повилазили на гойдалки. На зубатих крокодилів наділи намордники. І бегемоти закрокували під марш, високо піднімаючи ноги й позираючи спідлоба маленькими очицями. Потім Антон Антонов годував їх салатом з величезної виделки, безстрашно вкладаючи голову в роззявлені пащі, і під кінець крутив сальто на спинах громадин, що бігли по колу.
Під бадьорі звуки фанфар побігли з арени канна, шимпанзе, чаплі, протрюхикав рожевий бегемот. А сірий бегемот ніяк не хотів піти. Він наблизився до бар'єру й став розкривати й закривати пащу, ніби позіхав.
— Петя хоче спати, — пояснив дресирувальник і попросив бегемота: — Не затримуй, Петю, глядачів. Вони теж втомилися. Ходімо!
— Хай він спить, — запропонував з місця Електроник.
Але гіпопотам не лягав і не йшов, хоч як умовляв його хазяїн. Він позіхав і позіхав. Тоді Електроник підвівся і попрямував до манежу. Він хоробро підійшов до сірої туші, нагнувся й підняв з підлоги маленький прутик.
— Зараз Петя спатиме, — сказав Електроник і непомітно провів прутом по череву бегемота.
Петя слухняно ліг.
— Підгледів-таки… — шепнув Електроникові Антонов. — Хитрун!..
Хлопчик поплескав бегемота по боці, й той устав.
— Тепер кланяйся, — наказав Електроник.
І знову один тільки дресирувальник помітив, що тонкий прут полоскотав торчкувате вухо. Так робив під час вистави й сам Антонов.
Петя закивав головою і подався назад. Антон Антонов скочив бегемотові на спину, замахав рукою. Так, посилаючи компліменти глядачам, вони зникли за кулісами.
Публіка не розходилася, викликаючи артистів. Оркестр гримів міддю.
Ведучий урочисто вказував на куліси.
Розсунулася завіса, й показалися дві голови. У гіпопотама був зовсім байдужий вигляд. Антон Антонов сяяв і посилав здаля рукою поцілунки. Проте очі його були серйозні й уважні. Вони шукали знайомого хлопчика. Шукали на арені, в проході, в рядах… І не знаходили.
РОЗМОВА З ГУСАКОМ І ЗМІЄНОСЦЕМ
Повернулися вони з цирку пізно. Сергійко передчував заслужену прочуханку вдома й не міг придумати, як йому уникнути неприємностей. Звичайно, його і пальцем не зачеплять, але мораль неодмінно прочитають. Які в усіх гарні й слухняні сини і які в цих синів щасливі батьки. О десятій годині всі хлопчики лежать у ліжках, і ніхто не зникає в темряві, не примушує хвилюватися батьків… Одне слово, буде немало докорів, від яких можна й розревітися. Слухаєш, слухаєш, і здається, ніби тобі на спину кладуть і кладуть здоровенні камені, й ти весь час згинаєшся і згинаєшся під їхньою вагою і не можеш вільно зітхнути. Яка тільки сила в цих жалісних словах!
Наші приятелі добралися вже до під'їзду, як раптом гора звалилася із Сергійкових плечей. Він придумав.
— Електрошо, адже ти спокійна людина… — почав він.
— Так, я спокійний.
— Ти можеш спокійно слухати всякі жалісливі слова?
— Можу.
— Тоді ось що…
Сергійко розвинув у всіх подробицях свій план. Основне — треба було мовчки все вислухати, відмовитися від вечері й, пославшись на головний біль, лягти спати.
— А я прослизну потім, у мене є ключ. — І Сергійко потягнув Електроника до ліфта.
Тільки коли двері за Електроником зачинилися, Сироїжкін зрозумів, що докорів йому не уникнути. Адже він повинен був знати, що відбувається за дверима. І все-таки підслуховувати було приємніше, ніж стояти перед мамою з опущеною головою. Сергійко притулив вухо до щілини й почув ось що.
МАМА. Серьожо, так не можна. Ти ж знаєш, ми з татом хвилюємося. Хоча б подзвонив.
Пауза.
МАМА. Невже так важко знайти в цирку телефон?
Добре, що я здогадалася подзвонити Корольковим, і Вова сказав, де ти пропадаєш.
Пауза.
МАМА. І взагалі, чому я від інших людей довідуюся про твої справи? Ти добре бігаєш, захоплюєшся математикою, пишеш цікаві статті до стіннівки… Але чомусь про це нічого не знаємо ні я, ні батько.
Пауза.
Чесно кажучи, такої розмови Сергійко не чекав. Він уже шкодував, що не він стоїть зараз по той бік дверей. Ото б він розвернувся! Він так описав би свої (вірніше, Електроника) успіхи, що йому простили б усі гріхи на два тижні вперед. Ну й дивак цей Електроник, нічого не тямить! Проґавив таку слушну нагоду…
І Сергійко від збудження навіть пошкрябався у двері.
МАМА. Чому ти став таким потайним? Чого ти мовчиш?
БАТЬКО (кричить з кімнати). Він тепер занадто знаменитий, щоб розмовляти з нами!
МАМА. Так, я бачу: успіхи запаморочили тобі голову. Йди-но вечеряти.
ЕЛЕКТРОНИК (хрипло). Я не хочу, я з'їв п'ять пиріжків.
Сергійко усміхнувся: нарешті Електроник відкрив рота, шкварить точно за його порадами. І тут наш змовник зблід. Перша ж фраза Електроника викликала несподівану реакцію…
МАМА. (злякано). Ти чому хрипиш? Ти, мабуть, з'їв п'ять порцій морозива, а не пиріжки!
ЕЛЕКТРОНИК (хрипло). Ні, пиріжки.
МАМА. (хвилюючись). Де ж ти застудився?
ЕЛЕКТРОНИК (зовсім хрипло). Я хочу спати. Я здоровий. У мене болить голова.
"Краще б ти зовсім мовчав! — обурювався за дверима Сироїжкін. — Або признався, що їв морозиво. Тоді все ясно: ангіна. І навіщо ти згадав про головний біль? Коли просто болить голова, тебе ніхто не чіпає. А коли хрипиш та ще головний біль — це вже підозріло. Чого доброго, мама полізе йому в горло й побачить, що перед нею не її син!.." Від переживань і страху цілком здоровий Сироїжкін спітнів і відчув слабість у ногах…
МАМА. (зовсім у паніці). Який холодний лоб! Негайно в постіль! Зараз дам тобі ватяну ковдру!
ТАТО (вискочивши в коридор). І завтра зранку — лікаря!
Сергійко так перелякався, що ще півгодини чи годину ходив по сходовій площадці. Коли він відчинив двері, рука його тремтіла. Діставшись до постелі, він штовхнув Електроника. Потім з великою обережністю влаштував його в шафу, замкнув дверці на ключ, заховав ключ під подушку й зарікся ніколи більше не доручати Електроникові розмовляти з батьками.
Вранці викликати лікаря не було потреби. Сергійко завчасно прибрав постіль, продемонстрував мамі горло й навіть поміряв температуру. І, надолужуючи згаяне, в найяскравіших барвах змалював свої перемоги.
Батько й мати пішли на роботу в піднесеному настрої. Потайливість, що з'явилася була в характері їхнього сина, зникла разом з простудою.
Тільки-но зачинилися за батьками двері, Сергійко відімкнув шафу й привітав друга:
— Доброго ранку! В тебе вже не болить горло?
— Не болить.
Електроник спокійно вийшов із шафи, тримаючи стосик книжок і перегорілу лампочку.
— Половину не прочитав, — поскаржився він. — Наступного разу давай мені запасну лампочку.
— Якби я міг, подарував би тобі тисячу прожекторів.
— Не треба, — відповів Електроник. — Дай мені краще запасні частини від телевізора, якщо в тебе є.
— Є зіпсований транзистор, — згадав Сергій. — А навіщо?
— Годиться. Вночі я змонтую всередині себе телевізор.
І цілу добу набуватиму нових знань.
— І ти не ходитимеш більше у школу? — злякався Сергій.
— Чому ж, ходитиму, — заспокоїв його Електроник. — Усе дуже просто. Я, наприклад, можу відповідати біля дошки, а сам у цей час прийматиму хвилі телевежі.
— Ти найкращий у світі винахідник! Ти найкращий у світі дресирувальник! — Сергій від задоволення засміявся, згадавши, як Електроник учора переполошив увесь цирк. — Домовились! — вигукнув він. — Я даю тобі транзистор, а ти розповідатимеш мені кінофільми, які я не встигну подивитися.
— А чого ти смієшся? — запитав Електроник.
— Згадав, як здорово ти налякав мавп. Електрошо, а з якими звірами й птахами ти ще можеш розмовляти?
— З воронами, гусьми, ластівками, дельфінами, левами, тиграми, вовками…
— От здорово! Виходить, історія про Мауглі, як він жив у джунглях, і розумів усіх звірів, і дружив з ними, і боровся з тигром Шер-Ханом, усе це не вигадано? Все це могло бути насправді?
— Звичайно, можна навчитися розуміти всіх тварин і тоді легко керувати ними, — підтвердив Електроник. — Сигнал небезпеки, записаний на магнітофон, прожене з поля ворон. Дельфіни розвідуватимуть косяки риб і морські течії. А левів у заповіднику запросять до обіду по радіо. Треба постежити за ними, порівняти сигнали з поведінкою, і тоді буде ясно, яку інформацію несе кожний сигнал, що він означає.
— Ну й голова в тебе, Електрошо! — шанобливо сказав Сергійко. — І як ти до цього додумався?
— Мене навчав професор.