Підняті з двох кінців решітки немов чекали якогось в'язня.
— Вам краще лишитися тут, професоре, — порадив Радж Манас, знімаючи з плеча рушницю.
Громов, наказавши Електроникові чекати, зліз із слона й рішуче попрямував за інспектором. Вони зникли в густому чагарнику.
Замба підійшов до дерева, став ласувати соковитими гілками. Погонич усівся в тіні. Електроник кружляв біля клітки.
Тишу обірвав постріл. Електроник завмер. І тут прямо на нього вискочив із заростей тигр — той самий, з блідо-голубими очима, який полював на носорогове маля. Граціозними стрибками промчав він на м'яких лапах за два кроки від Електроника. Маленька червона пляма проступала на смугастих грудях.
Електроник вигукнув протяжно-жалібно: "Вау!.. Хуаб... вау!" Мабуть, ніколи ще у своєму дивному електронному житті не бігав він так швидко — швидше, ніж будь-який знаменитий спринтер, бо тигр, зачувши знайомий сигнал тривоги на своїй мові, миттю повернув і стрибнув услід.
Махаут, блідий від жаху, прилип спиною до шершавого стовбура. Слон, громоподібно затрубивши, виставив бивні й відступив: попереду тигра біг хлопчик.
Певно, тигр наздогнав би свою швидконогу здобич тільки в клітці, куди він улетів услід за хлопчиком. Та Електроник устиг вислизнути в отвір, опустивши перед самим носом тигра решітку. Слон, оберігаючи хлопчика, ударом бивнів зачинив другу решітку.
Пролунало оглушливе ревіння. Тигр у безсилій люті гриз слизький бамбук, і в його крику, страшному для людей, лише чуйний слух Електроника міг вловити жалібні ноти й уривчасто-сухий кашель. Хлопчик був абсолютно спокійний, ніби, рятуючись, випадково піймав не тигра, а кошеня, й блідий погонич, тремтячи усім тілом, дивився на нього захопленими очима.
Над кущами пропливла біла чалма, за нею капелюх. Це бігли Радж Манас і Громов. Трохи згодом помічники інспектора, що чергували в заростях, вивели здоровенного молодика в армійських черевиках — сонного стрільця, який стріляв у тигра.
— Що сталося? — запитав інспектор. Він дуже здивувався, побачивши свого багха в клітці.
Гель Іванович розглядав Електроника; м'яв у руках капелюх, не знаючи, куди його дівати. Потім, розгублено насунувши його на учня, спитав:
Ти не постраждав?.. Ти так і ловив — у капелюсі? Зніми, дуже жарко...
Професор простягнув капелюх слонові, й той поважно поклав його собі на спину.
Небагатослівного досі махаута немов прорвало. Жестикулюючи, підстрибуючи, простягаючи до хлопчика сухі руки, погонич довго говорив про те, що сталося лише протягом кількох секунд.
— Я сподіваюсь, вам потрібен саме цей тигр, — скрипучо сказав Електроник. — Я його заманив після того, як пролунав постріл.
— Ми його випустимо. Тільки спершу виймемо з нього кулю. — Радж Манас уважно подивився на сонного стрільця, який нічого не розумів у всій цій історії: тигр, щойно підбитий радіокулею, опинився в клітці.
— Юначе, відійдіть, ви чавите своїми черевиками гарну квітку, — сказав професор сонному стрільцеві.
Той відійшов, знизав плечима: дивак, квітку пожалів.
Інспектор обернувся до помічників:
— Відвезіть багха й цього бравого мисливця на станцію. Витягніть кулю. Багха пустіть в джунглі, а стрільця затримайте. Ми маємо дізнатися, чому він полював на тигра. І, крім того, знайти його спільників.
Кілька днів гостював Сироїжкін у морському селищі, але не в тому, що стоїть коло самого урвища на березі, а в підводному, де жив його новий знайомий Дон.
У блакитному просторі висять на якорях будинки-дзвони. В такому будинку все, як звичайно, тільки трохи прохолодніше. Щоправда, двері вже не в стіні, а в підлозі, і в цю дірку треба пірнути в масці, ластах, з прозорим мішком за плечима. Мішок наповнюється водою, розпрямляється у крила, і вже ширяєш невагомий, на великих крилах, вдихаючи кисень із цих штучних зябер, і бачиш рівні доріжки з молюсків, що очищають воду, й густі джунглі водоростей, які заступають шлях повзучому піску. А підведеш голову — побачиш вигнутий водяною лінзою круг далекого сонця, і згадаєш про інший світ, і враз про нього забудеш, бо море є море. І в глибині його — не тільки селища, а й підводні міста — з вулицями, стадіонами, зоопарками. Це особливий світ: у ньому можна плавати, пірнати, перекидатися, дельфінити, кашалотити, акулити, білужити — словом, жити під водою, наслідуючи вільних морських мешканців, зовсім як Рессі.
Дон, що супроводив Сироїжкіна, плавав без мішків-крил. Перед тим як пірнути у двері, Дон ковтав якусь магічну пилюлю, яка допомагала м'язам довго зберігати кисень і поглинала вуглець. Вдихнувши на всі груди, Дон стрибав ластівкою у дверний люк, а на глибині, пустивши вгору кілька бульок, набирав у легені води. Тепер він був готовий пливти, з допомогою ластів, куди завгодно, як кит чи дельфін, а слідом за морським доглядачем, відмахуючись лапою від цікавих риб, по-собачому перебираючи лапами, плив Малюк.
— Щo ти хочеш? — запитав Дон, і Сергій почув його голос у кнопці мікрофона, вставленій в вухо. — Шукати підводні скарби? Ганятися за рибами? Впіймати акулу?
У Сироїжкіна перехопило дух, він глухо промовив у своїй масці:
— Акулу...
— Вперед! — скомандував Дон. — Тут недалеко я поставив капкан і давно не перевіряв.
Дон попрямував до підводної скелі, де був прилаштований капкан. Ще здалеку він побачив: є здобич! Мисливець щосили запрацював ластами.
Сироїжкін обережно наблизився. Він розгледів під металевою сіткою гладеньку сіру голову й вогненно-мстиве око. Капкан мав вигляд петлі з дротяним сачком, в якому лежала приманка. Сунувши голову в сачок, хижачка зашморгнула петлю. Акула майже змирилася з неволею, але, помітивши плавців, запрацювала несамовито хвостом. Дон наблизився до акули.
— Дивись, Сергію! — крикнув він і, приловчившись, плигнув на полонянку, вчепився у її спинний плавник.
Мов дикий кінь, осідлана акула крутнулася на одному місці, а потім помчала по колу, стримувана міцним поводком. Сергій злякано відсахнувся, побачивши в дротяній сітці морду, що насувалася на нього. А вершник, обхопивши ногами шершаві боки, тримаючись за плавник, сміявся, виробляв карколомні петлі. Акула вертілася у воді, била хвостом, кидалася вгору і вниз — вершник не падав. Нарешті він нагнувся, простягнув руку, беззвучно клацнув замком, зіскочив з рибини. Акула зникла. Живучість її здавалася неправдоподібною.
— Найкраща акула — мертва акула" — так кажуть моряки. А моя здобич в наморднику нікому тепер не страшна, — промовив смільчак. — Пливімо, Сергію, далі.
Вони зупинилися біля величезної, завбільшки з хлопчика, химерно скрученої мушлі, яку Дон знайшов в одній з експедицій. Чудовий дім, надійний намет для самотнього мандрівника! Дон дістав з мушлі довгий трикутний зуб.
— Це моє головне відкриття, — гордо сказав він. — Зуб доісторичної акули! Кархародон — її ім'я. Ось уже рік як я готуюся до полювання на кархародона...
— На доісторичну? — прохрипів під маскою Сироїжкін. Він почав звикати до різних морських дивовиж, але зараз нічого не розумів.
— Дивись уважно: зуб — не закам'янілий. Я його відкопав у мулі, точніше відкопав екскаватор, а я підняв. От тобі й доісторична! В океані є глибини, куди ніхто не заглядав. Хто ж у них приховується? А раптом — кархародон?
— Він, мабуть, величезний, — пробурмотів Сергійко.
— За моїми обчисленнями, при таких зубах розмір кархародона метрів двадцять п'ять, не менше. Паща отакенна — печера на шість чоловік. А хвіст! Ти уявляєш, якого ляща дасть ця акула, якщо її осідлати?!
Тут Сергій зареготав і раптом згадав Рессі. А що коли йому трапиться кархародон? Хай навіть не такий величезний — все одно страшно...
Якби Рессі плив по вечірньому океану, він почув би "голос моря" — особливі звуки, що їх викрешує вітер із хвиль, — і дізнався б про наближення шторму: звідки він насувається, яку силу має, чи скоро наздожене їх. Але Рессі вже кілька годин ішов на глибині слідом за синім китом, і коли хвиля оглушила його супутника й він випірнув рятувати Білобочку, плавці опинилися в самому центрі лютого шторму, якого моряки називають просто й страшно: "буряне око". Хвилі, здійнявшись на висоту семиповерхового будинку, утворили гігантську вирву. "Буряне око" у виламах блискавок, здавалося, зацікавлено дивиться згори в цю вирву: що ж там, аж на дні?
Плавців закрутило у вирві. Рессі обняв лапами безпомічного дельфіна, який кволо попискував, і напружував усі свої електронні сили, щоб швидка течія не занесла Бочку. Він увімкнув усередині себе механізм аварійного керування, — сотні резервних електронних схем стали визначати верх і низ, швидкість обертання, глибину й кордони шторму, щоб у потрібний момент скористатися реактивним двигуном. Білобочка раптом ворухнув хвостом і вдихнув дихалом порцію повітря, але Рессі не відпустив товариша: водоверть владно потягнула їх униз. Дедалі швидше наближалося дно океану.
У ці критичні секунди Рессі ввімкнув двигун на повну потужність, і той виштовхнув плавців з виру.
Потім Рессі відпустив Білобочку з обіймів, в чорнильній імлі став виводити товариша з буряної зони. Всі, хто міг заховатися, учувши шторм, — медузи, риби, водяні змії, скати — опустилися на рятівні глибини, притихли. Лише туманними дисками повільно пропливали якісь осяйні безмовні істоти, роздивляючись пришельців згори. Нектонів слід було втрачено, розмито бурхливими підводними течіями. Марно було пробувати шукати в цих водах ледь чутний китовий запах.
Вони пливли всю ніч, а вранці побачили безтурботно спокійне, пустельне аж до обрію полотно океану...
Рессі давно вже дійшов висновку, що "карта життя" Нектона, його шлях в морях та океанах були дуже складними: адже він угадав близький шторм і втік від нього. Як і кожний кит. Нектон побоювався, мабуть, берегів, вузьких проток, підводних міст. Але, на відміну від своїх побратимів, синій кит не повертався взимку і влітку у звичні краї. У Нектона не було улюблених морів; він, вільний кит, нехтував китовими правилами й жив у всіх океанах; Земля, яку він окільцював орбітами своїх мандрів, уявлялась йому, певно, гігантською чашею солоної води з ворожими островами суші. І все-таки невловимого плавця можна було наздогнати, відшукавши слабкий запах сліду.
Якось на світанку Білобочка й Рессі почули закличний крик потопаючого кита й кинулись на допомогу.
Те, що вони побачили, примусило їх зупинитися й описати обачливе коло: в легкій пелені туману очі Рессі й дихало дельфіна намацали сталевий корпус підводного човна, який сплив на поверхню.