Вони розмахували прапорами, хустками, розгойдували транспаранти зі словами "Ласкаво просимо" і кричали хором та врізнобій:
— З приї-їз-дом!.. Здра-стуй, Алі-со!.. Спа-си-бі!.. Ур-р-ра-а-а-а!.. — та інші привітання своєю незрозумілою для нас мовою.
Коли вони побачили Алісу, їхній радості не було меж. Здавалося, що небо впаде на землю.
Кілька зелених чоловічків як оком змигнути опинилися біля люка, підхопили Алісу, і не встиг я охнути, як вони зникли разом із нею, щоб з'явитися в самісінькій гущі натовпу. І Алісу на високо піднятих руках понесли до міста, що біліло на обрії.
Літній зелений чоловічок, який відстав од решти, зачекав, поки ми спустимося трапом униз, і тоді привітався й сказав:
— Очевидно, для вас не все зрозуміло, дорогі гості.
— Не все зрозуміло, — згодився Полосков.
— З Алісою нічого не станеться? — спитав я.
— Анічогісінько. Дозвольте вам пояснити.
— Авжеж.
— Ви сідайте на траву, земля тепла, не застудитесь.
Ми послухали літнього зеленого чоловічка, і він розповів ось що.
Ще досить недавно планета Шешинеру нічим не відрізнялася од інших занедбаних провінційних планет Галактики. Але десять років тому один шешинерієць винайшов засіб — таблетки, які давали змогу подорожувати в часі на рік-два у будь-який бік. Спочатку всю планету огорнула велика радість, усі кинулися ковтати таблетки й подорожувати туди-сюди. Та через кілька тижнів настало гірке похмілля.
Один вирушав у майбутнє й там дізнавався, що від нього піде дружина або що його дім обікрадуть. Інший вирушав у минуле, щоб виправити вчинену там сумну помилку, але виправити її не міг, а міг її лише повторити. Якщо ти підозрював когось в обмані, нічого не варто було повернутися в той день і простежити за своїм недоброзичливцем. Якщо ти боявся, що помреш від якої-небудь хвороби, нічого не варто було з'їздити в майбутнє й подивитися, чи не ошукали тебе лікарі. І поступово люди стали боятися майбутнього — туди ніхто вже не їздив. Зате всі зачастили в минуле. У кожної людини є якісь приємні спогади. І от вона вирушає в минуле, щоб іще раз пережити приємний момент. Потім знову їде туди ж, знову і знову... До безконечності.
— Ходімо в місто, — запропонував літній зелений чоловічок, — і ви побачите, до чого все це привело.
Ми пішли за ним у місто. Воно було занедбане, захаращене. Урочиста процесія з Алісою була десь попереду, і на вулицях лише зрідка зустрічалися перехожі. На нас вони не звертали уваги, але час від часу хто-небудь із перехожих зникав. Інший міг з'явитися посеред вулиці, подумати про щось і знову зникнути.
— Це вони подорожують у часі, — пояснив наш супутник. — Сучасне їх не цікавить. Майбутнього вони бояться. Ніхто не працює. Уряд намагався заборонити таблетки, але їх так просто виготовляти, що кожен почав їх робити у себе вдома.
— Тепер для мене зрозуміло, — сказав я, — чому вже вчора ваші співвітчизники знали і про Алісу, і про приліт нашого корабля.
— Атож. Вони ж потрапляли у ваш холодильник із майбутнього.
— І все-таки, чому така радість із приводу Алісиного приїзду? — запитав Полосков. — Чому не з приводу мого, наприклад, приїзду?
— А дуже просто, —відповів підстаркуватий шешинерієць. — Адже ми вельми незлобливі, мирні люди. І ми цінуємо добре до нас ставлення.
— Ну й що? Аліса ж не знала про те, що ви залізете до нас у холодильник?
— Ох, яка простодушність! — докірливо мовив зелений чоловічок.
Він розчинився в повітрі й через три секунди з'явився знову з великим ананасом у руках.
— Я щойно побував у вашому холодильнику, — похвалився він.
— Але ж там уже немає ананасів.
— А я побував там учора вночі. Хіба незрозуміло? Простіше простого. Я зараз літав у минуле і вчора вночі узяв із холодильника ананас. Але я не вкрав ананаса, а взяв його, бо Аліса сьогодні вранці нагадала Полоскову, що вона ще раніше виграла у нього бажання і її бажання — віддати нам ананаси. Тому сьогодні вранці ми зустрічали Алісу із вдячністю за те, що вона дозволила нам брати ананаси учора вночі...
— Я збожеволію! — вигукнув Полосков. — Спочатку був сьогодні ранок, потім була вчора ніч, і ви брали ананаси, яких ще не можна було брати, бо їх згодом можна буде брати...
— А в нас лишилося в житті так мало радощів, — відповів зелений чоловічок, не слухаючи Полоскова. — І ми ніколи раніше не куштували ананасів. Я, наприклад, тепер щодня вирушатиму у вчорашній день, щоб з'їсти ананас, який я з'їв учора...
Ми трохи помовчали — переварювали новини. Потім шешинерієць зітхнув і сказав:
— Не можу більше. Я пішов у минуле доїдати ваш ананас.
— Стривайте, — зупинив я його. — У мене до вас ділове запитання.
— Краще й не питайте, — відповів зелений чоловічок. — Адже я знаю, про що ви спитаєте.
— Ой, правда, — згодився я.
— Ви спитаєте про звіра на ім'я скліс, через якого ви сюди прилетіли.
— Звичайно.
— Ми можемо вам привести сто склісів, але ж ви відмовитеся від них. Он дивіться, один лежить за рогом. Ви зараз розведете рука ми і скажете: "Це ж звичайна собі корова!"
Ми заглянули за ріг. Там лежала корова. Я розвів руками й сказав:
— Це ж звичайна собі корова!
— От бачте.
Тут зелений чоловічок попрощався з нами й пішов, точніше, зник, бо всі жителі цієї планети мали дивну звичку розчинятися в повітрі. І він не бачив того, що сталося потім, і все його вміння дивитися в майбутнє й минуле не допомогло. Бо ми взяли цю корову, привезли її в Московський зоопарк, і вона досі там — один із найпопулярніших експонатів.
Щойно наш зелений провідник щез, корова потяглася, поволі звелася на ноги й розгорнула довгі перепончасті крила, які досі були обмотані довкола її живота. Корова зітхнула, подивилася на нас великими сумними очима, струснула крилами, змахуючи з них пилюку, відштовхнулася стоптаними ратицями й перелетіла через вулицю. Летіла вона як корова — погано й невміло, але ж усе-таки летіла!
І тоді я спитав у зеленого хлопчика, що несподівано з'явився поруч:
— Це чия корова?
— Скліс? — запитав хлопчина.
— Атож, чий це скліс?
— Та нічий, — відповів хлопчина. — Кому скліси потрібні? Їх пасти зовсім неможливо — розлітаються. Тому ви беріть, не жалко.
І ми рушили до "Пегаса", женучи перед собою скліса лозиною. Скліс іноді злітав у повітря, але швидко стомлювався й починав ліниво трюхикати.
Потім до нас пристав ще один скліс, але ми його з собою брати не схотіли — й одного прогодувати не так легко. Скліс довго, ображено ревів і махав хвостом.
Аліса повернулася невдовзі після нас, їй стало нудно з шешинерійцями. Та й вони про неї швидко забули — порозліталися хто в минуле, а хто в недалеке майбутнє.
Розділ 13
ПАРАЛІЗОВАНІ РОБОТИ
— Ну, тепер, — оголосив Полосков, коли ми піднялися з планети, на якій втратили увесь наш запас ананасів, — прямим ходом у систе му Медузи. Ніхто не заперечує?
Ніхто не заперечував. Я хотів було заперечити, але Аліса так на мене глянула, що я сказав:
— У польоті кораблем розпоряджається капітан. Як скаже Полосков, так і буде.
— Тоді ніде більше не будемо затримуватись, — мовив Полосков.
Та через два дні нам довелося затриматись і змінити курс. Корабельна рація "Пегаса" прийняла сигнал біди SOS.
— Звідкіля він? — спитав я Полоскова.
— Зараз про все дізнаємося, — відповів наш капітан, схиляючись над приймачем.
Я всівся у вільне крісло на містку, вирішив скористатися хвилиною, відпочити. Я зранку стомився. У індикатора болів живіт, і він міняв кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті. Павук-ткач-троглодит за браком сировини добрався до сонного снука в сусідній клітці й обстриг із нього всю довгу вовну, тож снука не впізнати. Снук через це застудився і кашляв на весь трюм. Довелося споруджувати ізолятор. Говорун цілісіньку ніч бурмотів незрозумілою мовою, захрип і скрипів як незмащена підвода. Відпоювали його гарячим молоком із содою. Кущики пересварилися вночі через сливові кісточки і найменшенькому обламали сучки. Алмазна черепашка прорізала гострими гранями панцира дірку в дверях, що вели в машинне відділення, й довелося знову замкнути її в сейф.
Я стомився, але знав, що так завжди буває, коли везеш колекцію рідкісних звірів. Усі ці хвороби, прикрощі, бійки й конфлікти ніщо у порівнянні з годівлею. Правда, мені допомагала Аліса, але вона проспала, і вранішню годівлю мені довелося взяти на себе. Ще добре, що звірів поки було не дуже багато і більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах...
— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.
Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.
— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?
Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:
— "Планета Шелезяка. Відкрита фіксіанською експедицією. Населена металевою культурою вельми низького рівня. Є припущення, що жителі планети — нащадки роботів, які врятувалися з невідомого космічного корабля. Відзначаються відвертістю й гостинністю. Проте дуже капризні й образливі. Корисних копалин на планеті нема. Води теж нема. Атмосфери нема. Нічого на планеті нема. Коли що й було, роботи все витратили й живуть бідно". Так, — сказав Полосков, — не вельми цікава планета. Але що ж у них сталося?
— SOS, — не переставав повторювати радіоприймач. — У нас епідемія. Просимо допомогти.
— Доведеться збочити зі шляху, — зітхнув Полосков. — Не можна ж залишати в біді розумних істот.
І ми повернули до планети Шелезяка.
Аж коли ми побачили з космосу сіру, без повітря, гір і океанів кулю планети, Полосков нарешті зміг викликати тамтешнього диспетчера.
— Що у вас трапилося? — спитав він. — Чим ми можемо вам до помогти?
— У нас епідемія... — проскрипів голос у динаміку. — Ми всі хворі. Нам потрібен лікар.
— Лікар? — здивувався Полосков. — Але ж у вас залізна цивілізація. Можливо, вислати до вас механіка?
— Можна й механіка, — погодилися з Шелезяки. — Але лікаря теж.
Ми спустилися на рівне, припилене й пустельне поле космодрому. Давно ні один корабель не знижувався тут.
Коли пилюка вляглася, ми спустили трап і вивели всюдихід. Полосков залишився на кораблі, а Зелений, Аліса і я поїхали до довгої, низької, непривітної будівлі космовокзалу. Ні душі, ні тіні довкола.