І пізніш я проказував ці слова дитинства свого, ще й тепер проказую, а лишаюсь коло Мемнонової статуї.[160]
Я. До чого тут Мемнонова статуя?
Він. Це зрозуміло, гадаю. Коло Мемнонової статуї було безліч інших статуй, на які так само падало сонячне проміння, але тільки вона одна звучала. Поет – це Вольтер, а ще хто? Вольтер. А третій? Вольтер. А четвертий? Вольтер. Музикант – це Рінальдо да Капуа[161], це Гассе, Перголезе, Альберті, Тартіні[162], Локателлі, Терраделья, мій дядько, маленький Дюні, що з себе миршавий, але в нього є чуття, чорт забирай, у нього є спів і експресія. Решта поза цим невеличким числом Мемнонів – пара вух, настромлених на кінець палиці: тому ми жебраки, такі жебраки, що хоч викинь. Ох, пане філософе, страшна річ – злидні. Я бачу їх – сидять навпочіпки з роззявленим ротом, ловлячи краплі льодової води, що просочуються з бочки Данаїд[163]. Не знаю, чи загострюють ці краплі розум філософа, але з біса охолоджують голову поета. Під цією бочкою добре не заспіваєш. Та й то вже щастя, як захопиш коло неї місце! Я був протиснувся, але не міг утриматися. Робив уже раз цю дурницю. Подорожував по Богемії, Німеччині, Швейцарії, Голландії, Фландрії, у чорта на рогах.
Я. Під бочкою з проточиною?
Він. Під бочкою з проточиною. То був єврей, багач і марнотратець, що любив музику й моє штукарство. Грав я, як трапиться, штукарював і горя не знав. Мій єврей свого закону держався і виконував його завзято навіть при приятелеві часом, а вже при чужинцеві завжди. Вплутався він в одну кепську справу, яку мушу вам розповісти, бо вона втішна.
В Утрехті була чарівна куртизанка. Йому заманулося християнки, і він послав до неї одного шкарбуна з чималим векселем. Дивачка його пропозицію відхилила. Єврея розпач узяв. Шкарбун і каже йому: "І чого б ото так побиватися? Нема нічого легшого, як переспати з гарною жінкою, ще навіть кращою за ту, що ви оком накинули. Та я вам свою жінку відступлю за цю ціну". Сказано – зроблено. Шкарбун узяв собі векселя, а єврей – шкарбунову жінку. Виходить векселеві термін. Єврей доводить його до протесту й оголошує за фальшивий. Суд. Єврей казав: "Він ніколи не зважиться сказати, за що дістав від мене векселя, і я його не сплачу". На судовому засіданні він питає шкарбуна:
– Від кого ви дістали цього векселя?
– Від вас.
– За позичені гроші?
– Ні.
– За постачу краму?
– Ні.
– За якусь послугу?
– Ні, але ж не про те мова, я посідач векселя, ви його підписали й мусите сплатити.
– Я його не підписував.
– То я, виходить, фальшивник?
– Ви або інший, хто вас підіслав.
– Я негідник, але ви шахрай. Повірте мені, не доводьте мене до крайності, я все скажу, себе ославлю, але й вас занапащу…
Єврей на погрозу не зважає, і шкарбун викрив усю справу на наступному засіданні. Обох їх зганьбовано, євреєві присуджено сплатити векселя, а гроші повернуто на допомогу бідним. Тоді я розлучився з ним, повернувся додому.
Що ж робити? Бо треба або з голоду подохнути, або робити щось. Усякі перебрав я плани. То збирався через день уступити до провінційної трупи – байдуже, за актора чи оркестранта. А через день гадав замовити собі такий малюнок, як ото на розі вулиць викидають на жердині, і щоб я там кричав на все горло: "Ось місто, де він народився, і ось він прощається зі своїм батьком аптекарем, ось він прибуває до столиці, шукаючи домівки свого дядька… Ось він навколішках перед своїм дядьком, що виганяє його… Ось він з євреєм тощо, тощо". Другого дня я прокидався з наміром пристати до вуличних співаків. І то не така вже й кепська була б справа – ми давали б концерти під вікнами в мого дядька, він сказився б від люті. Але я на іншу ступив стежку…
Тут він спинився, змінив позу людини, що тримає скрипку, щосили натискуючи струни, на позу виснаженого, геть знесиленого бідака, якому ноги підгинаються, який помре ось, коли не кинуть йому шмат хліба. На знак крайньої потреби показував пальцем на піврозкритий рот, потім сказав:
– Це зрозуміло. Мені кидали огризок. Нас троє‑четверо голодних змагалися за нього… От і мисліть велично, от і творіть прекрасне серед таких злиднів!
Я. Воно важко.
Він. Усе нижче, нижче та й упав аж туди. І було мені там царство й панство. Але минулося. Знову треба підтягати пасок і показувати пальцем на роззявлений рот. Нічого сталого немає в цьому світі: сьогодні на вершині, а завтра в болоті. Нами керують прокляті обставини й керують дуже кепсько…
Потім, випивши те, що лишалося на дні пляшки, звернувся до свого сусіда:
– Пане, з ласки вашої, невеличкий понюх. У вас он там прегарна табакерка. Ви не музикант?
– Ні.
– Тим краще для вас, бо то все гольтіпаки… Аж жаль бере за них. Доля прирекла мене бути музикантом, тим часом як на Монмартрі у млині є, мабуть, мельник, мельничук, що чутиме довіку лише гуркіт жорен і складе найкращі пісні. До млина, Рамо, до млина, там твоє місце!
Я. До чого б не пристановлено було людину, то все призначення природи.
Він. Вона робить дивнющі огріхи. Щодо мене, то я не дивлюсь з тієї висоти, звідки все зливається: людина, що підстригає ножицями дерево, гусінь, що точить на ньому лист, – звідти видко лише двох комах, кожну при своєму ділі. Злізьте на епіцикл Меркурія[164] і розподіляйте звідти, якщо вам подобається, за прикладом Реомюра[165], він – мураху на класи швачок, землемірок, косарок, а ви – людську породу на столярів, теслярів, покрівельників, танцівників, співаків – то ваша справа, мене це не обходить. Я – на цім світі й лишаюсь на ньому. Та коли в природі є голод, бо я завжди до голоду вертаюсь, до відчуття, яке завжди живе в мені, то я вважаю, що то недобрий лад, коли не завжди маєш кусень хліба. Що це в біса за лад – одні аж давляться, а іншим, у кого шлунок такий самий докучний і голод такий самий невідступний, як і в тих, хто наїдається донесхочу, нема чого в рот укинути! А найгірше – це змушена постава, що в ній тримає нас потреба. Злидар не ходить, як хтось інший, – він скаче, плазує, вигинається, лазить, усе життя своє тільки те й знає, що прибирає відповідні пози.
Я. Що то за пози?
Він. Спитайте в Новера[166]. У житті їх багато більше, ніж може те відтворити мистецтво.
Я. От і ви теж, як кажете ви, чи то пак, Монтень, вилізли на епіцикл Меркурія і споглядаєте різні пантоміми людської породи.
Він. Ні, ні, кажу вам, я надто важкий, щоб так високо здійнятись. Хай собі телепні в туманах плавають, я землі тримаюся. Дивлюсь навкруг себе, прибираю у свої пози або тішуся з поз, що в їх інші прибирають, з мене пантомім чудовий, ось побачите зараз.
Потім почав сміятися, удавати людину, що запобігає, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, ліву – назад, спину зігнув, голову підвів, погляд утопив у чужі очі, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Він чекає наказу, дістає його, мчить стрілою, вертається – він виконав, складає звіт. Він усього пильнує, підіймає, що впало, підкладає подушку під боки чи лавочку підставляє під ноги, тримає тацю, присуває стільця, відчиняє двері, зачиняє вікно, спускає завісу, пантрує господаря й господиню, завмирає, спустивши руки й випроставшись, слухає, силкується читати на обличчі й каже:
– Ось моя пантоміма, вона дуже подібна до пантоміми лестунів, царедворців, лакеїв і жебраків.
Штукарства цієї людини, казки абата Галіані[167], навіженства Рабле нагоняють на мене часом глибоку задуму. Це – три комори, що з них я добув смішні маски, які надіваю на обличчя найповажніших осіб і в яких бачу: в прелатові – Панталоне[168], у судді – сатира, у самотникові – кабана, у міністрові – барана, а в його секретареві – гусака.
Я. То по‑вашому виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па з вашого танцю.
Він. Ви маєте рацію. У всьому царстві тільки одна людина ходить – державець, уся решта прибирає пози.
Я. Державець? Про це ще треба поговорити. А хіба ви думаєте, що коло нього не з'являється вряди‑годи ніжка, кучерик, носик, який примушує його трохи грати пантоміму? Хто потребує іншого, той убогий і прибирає позу. Король прибирає позу перед своєю коханкою і грає свою пантоміму перед Богом. Міністр гнеться, як лестун, лакей і жебрак перед королем. Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших, перед міністром. А превелебний абат у брижах і довгій мантії, щонайменш раз на тиждень – перед монастирським скарбничим. їй‑богу, те, що ви звете пантомімою жебраків, це – великий танок, у якому кружляють усі на землі. У кожного є своя маленька Юс і свій Бертен.
Він. Це мене тішить.
А поки я говорив, він прибирав пресмішні пози, удаючи осіб, яких я називав. Наприклад, абат у нього тримав капелюха під пахвою й молитовника в лівій руці, а правою підіймав хвіст своєї мантії, витягав голову, трохи схиливши її на плече, очі опустив – і так він добре наслідував лицеміра, що мені мов живий уявлявся автор "Спростувань" перед єпископом Орлеанським[169]. Для лестунів, честолюбців він гадом вигинався – то був Буре під час генеральної ревізії.
Я. Виконано досконало, а проте є істота, звільнена від пантоміми. Це – філософ, що нічого не має і нічого не просить.
Він. Де ж такий звір водиться? Якщо в нього нічого немає, він страждає; якщо він нічого не просить, то нічого й не одержить… і вічно страждатиме.
Я. Ні. Діоген глузував з потреб.
Він. Але ж треба одягатися.
Я. Ні, він ходив голий.
Він. В Атенах тоді було холодненько.
Я. Не так холодно, як тут.
Він. І їли ж там.
Я. Певно.
Він. Чиїм коштом?
Я. Коштом природи. До кого звертається дикун? До землі, тварин, риб, дерев, трав, коріння, струмків.
Він. Не вельми гарний стіл.
Я. Зате великий.
Він. Але кепсько накритий.
Я. Проте з того столу беруть і на наш кладуть.
Він. Але погодьтесь, що наші кухарі, пиріжники, корчмарі, шинкарі, кондитери трохи й свого вміння докладають.