Перепливаючи річку, що тут тече поблизу, вона боялася, що втопиться; вона прибула сюди якимось чудом, і я взяла її з співчуття.
Пан: Скільки їй років?
Господиня: Я гадаю, дещо більше, ніж півтора року.
По цих словах Жак залився реготом і закричав:
— Це сучка!
Господиня: Найкраща тварина в світі; я не віддала б свою Ніколь і за десять люїдорів. Бідна моя Ніколь!
Пан: Ви, пані, маєте ніжне серце.
Господиня: Ваша правда, я люблю як своїх тварин, так і людей.
Пан: Дуже добре робите. А хто ж ті панове, що так гірко скривдили вашу Ніколь?
Господиня: Двоє громадян з сусіднього міста. Вони без упину шепочуться, думаючи, що ніхто не знає, про що вони говорять і нікому не відомі їхні пригоди. А воно так, що не минуло й трьох годин, як вони прибули, а я до останнього словечка знаю всю їхню справу. Весела пригода; і якби й ви не поспішали так укладатися спати, як я, я розповіла б вам усе, що розповів їх слуга моїй покоївці, яка випадково виявилася його землячкою; вона переказала все моєму чоловікові, а він мені. Теща молодшого зупинялася тут буде не більше трьох місяців тому; вона вельми проти власної волі пішла в місцевий манастир, де не судилося їй постаріти, там вона й померла, і з цієї причини обидва наші молоді в жалобі. Отак-пак, і сама того не помітивши, я почала оповідати їхню історію. Добривечір, панове, і на добраніч. Чи до сподоби було вино?
Пан: Дуже добре.
Господиня: А чи вдоволені ви вечерею?
Пан: Дуже вдоволені. Шпінат був трохи пересолений.
Господиня: Я маю часом важку руку. Вам добре спатиметься у свіжій постелі; у мене її ніколи не вживають другий раз, не правши.
•••
По цій мові господиня вийшла, а Жак і його пан уклалися спати, сміючися з плутанини, яка спричинилася до того, що про сучку вони подумали, ніби це хазяйська дочка чи покоївка, і з того, що господиня так піклується приблудною сучкою, яку вона тому п'ятнадцять днів узяла до хати. Жак, зав'язуючи поворозки нічного ковпака, мовив до свого пана:
— Я готовий заложитися, що ця жінка з усього, що живе в цьому заїзді, любить саму лише Ніколь.
А пан йому відповів:
— Це можливе, Жаку, але пора спати.
•••
Тим часом, як Жак і його пан відпочивають, я позбудуся своєї обіцянки, розповівши про того чоловіка з в'язниці, що пиляв на басу, радше переказавши слова його друга, пана Ґусса.
— Цей третій, — сказав він мені, — був управителем великого дому. Він закохався в кондиторку з Університетської вулиці. Кондитер був добрий чоловік і більше пильнував своєї печі, ніж приглядався до жінчиної поведінки. І нашим коханцям заважали не так його ревнощі, як невсипуща працьовитість. Що вони вигадали, щоб позбутися цього клопоту? Управитель подав своєму панові донос на письмі, в якому обвинувачував кондитора, як людину поганої поведінки, п'яницю, що днює й ночує в шинку, грубіяна, який б'є свою жінку, найчеснішу й найнещаснішу серед жінок. На цей донос він одержав ордер на арешт, і цей ордер на арешт, від якого залежало, чи бути на свободі кондиторові, був переданий на руки поліційному урядовцеві. Трапилося випадково так, що той урядовець був другом кондитера. Час від часу вони спільно заходили до винниці, кондитер приносив щось з печива, а урядовець платив за вино. Цей останній, мавши ордер на арешт у кишені, пройшов повз кондиторові двері, подавши йому умовлений знак. Ну, й сіли вони при печиві, запиваючи його вином; а урядовець і питає свого друга, як його справи.
Дуже добре.
Чи не має яких прикростей?
Жодних.
Чи не має ворогів?
Про це не знає.
Як живе з ріднею, з сусідами, з жінкою?
У дружбі й мирі.
— З чого ж могло таке статися, — додав урядовець, — щоб я мав наказ тебе арештувати? Якби я мав виконати свій обов'язок, я взяв би тебе за барки, коляса стояла б напоготові, і відправив би тебе до місця, приписаного цим наказом. Ось маєш, читай...
Кондитор прочитав і зблід. Тоді урядовець сказав йому:
— Заспокойся, поміркуємо лишень собі разом, як нам найкраще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто буває в тебе?
— Ніхто.
— Твоя жінка вродлива й не від того, щоб пококетувати.
— У цьому ділі я покладаюся на її розум.
— Ніхто не підсипається до неї?
— Слово чести, ні, хібащо один управитель, який деколи приходить потиснути їй руку чи поговорити про нісенітниці. Але це відбувається в пекарні, при мені, в присутности моїх челядників, і я думаю, що між ними нема нічого такого, що було б проти звичаю і загрожувало моїй честі.
— Ти добрий чоловік.
— Можливо, що так, але з кожного погляду добре вважати свою жінку чесною. Так я й роблю.
— А той управитель, чий він?
— Пана Сен-Фльорантена.*
— А як ти гадаєш, з чиєї канцелярії вийшов наказ про арешт?
— Може, з канцелярії пана Сен-Фльорантена?
— Відгадав.
— Ого, їсти мої тістечка, цілувати мою жінку та ще й замкнути мене — це так огидне, що мені аж не віриться!
— Ти добрий чоловік! Чи не постеріг ти чого за своєю жінкою за останні кілька днів?
— Вона радше сумна, ніж весела.
— А управитель, ти давно його бачив?
— Здається мені, вчора, так, учора.
— Ти не помітив нічого?
— Я не так, щоб спостережливий; але мені здасться, що, прощаючись, вони ніби подавали знаки одне одному, наче б одне говорило — так, а друге — ні.
— Хто говорив — так?
— Управитель.
— Вони або не винні, або стоять у змові. Слухай, друже, не повертайся додому; сховайся десь у певному місці, на парафії чи в манастирі, де собі хочеш, і тим часом дозволь мені діяти самому. Головне ж, запам'ятай собі добре...
— Не виходити на люди й мовчати.
— Цілком правильно.
У ту ж мить дім кондитера був оточений шпигунами. Аґенти поліції, переодягнені на всі способи, зверталися до кондиторки, питаючися за її чоловіком. Одному вона відповідала, що він хворий, іншому, що поїхав на якесь свято, третьому — на весілля. Коли повернеться? Вона нічого про це не знала.
На третій день, о другій годині ранку, урядовця повідомили, що постерегли, як якийсь чоловік, сховавши обличчя у ковнір плаща, обережно відкрив двері від вулиці і тихенько прослизнув у дім кондитера. Прихопивши з собою фіякр, у супроводі комісара, слюсаря й кількох стражників, відразу ж прибув на місце й урядник. Постукали до кімнати кондиторки: жодної відповіді; постукали ще раз: жодної відповіді; за третім разом з середини почулося питання:
— Хто там?
— Відчиніть.
— Хто там?
— Відчиніть, іменем короля.
— Гаразд, — сказав кондиторці управитель, що спав з нею, —нема жодної небезпеки: це урядник, що прийшов виконати наказ. Відчиніть: я назву своє ім'я, він відійде геть, і на тому кінець.
Кондиторка, у самій сорочці, відчиняє і повертається до ліжка.
Урядник: Де ваш чоловік?
Кондиторка: Його нема.
Урядник (відхиляючи запону): А хто ж це такий?
Управитель: Це я, я управитель пана Сен-Фльорантена.
Урядник: Ви брешете, ви — кондитер, бо хто ж, як не кондитор, спить з кондиторкою. Встаньте, одягніться і слідуйте за мною.
Довелося скоритися. Його привезли сюди. Міністер, поінформований про витівки свого управителя, схвалив поведінку урядника, який сьогодні під кінець дня має прийти забрати управителя з цієї в'язниці й приставити до Бісетру, де він, завдяки ощадності адміністраторів, їстиме свою чвертку поганого хліба й унцію яловичини і пилятиме на басу від ранку до вечора...
Як ти гадаєш, читачу, чи не схилити б і мені голову на подушку, заки Жак і його пан прокинуться?
•••
Наступного дня Жак прокинувся дуже рано, виставив свою голову у вікно, щоб побачити, яка буде погода, побачив, що погода погана, знову вернувся до ліжка і дав нам змогу, своєму панові й мені, спати, скільки нам захочеться.
•••
Жак, його пан та інші подорожні, що опинилися в тому самому заїзді, сподівалися, що вигулиться під обіди; але так не сталося; а що грозова злива так переповнила потік, який відокремлював цю околицю від самого міста, що його небезпечно було переходити, усі ті, що держали путь у цьому напрямі, вирішили втратити один день і перечекати. Одні почали розмовляти; інші ходити сюди й туди і вистромлювати ніс у двері, щоб глянути на небо і, лаючись і гупаючи ногами, повернутися; багато хто почав політикувати й пити, а решта — курити, спати, а то й нічого не робити. Пан сказав Жакові:
— Я сподіваюся, що Жак продовжить далі розповідь про своє кохання, і саме небо через погану погоду затримує нас тут, бо воно хоче, щоб я мав задоволення почути розповідь до кінця.
Жак: Небо, чи воно хоче! Ніколи не можна знати, чого хоче небо чи не хоче, і можливо, воно й само про це нічого не знає. Мій бідний сотник, якого вже нема на світі, повторював мені це сотні разів; і чим довше я живу, тим більше переконуюся, що його була правда... Прошу, мій пане.
Пан: Розумію. Ти дійшов у розповіді до коляси й слуги, якому докторша сказала, щоб відгорнув твої запони й домовлявся з тобою.
Жак: Слуга наблизився до мого ліжка й звернувся до мене:
— Давайте, друже, вставати, одягайтеся й поїхали.
Я йому відповів через простирала й ковдри, якими замотав собі голову, так що не бачив його, як не бачив і він мене:
— Друже, не перешкоджай мені спати й іди собі.
Слуга відповів, що він має наказ від свого пана і мусить йго виконати.
— А твій пан, що вирішує справи людини, якої він не знає, наказав також сплатити і всі борги, яких я тут наробив?
— Само собою розуміється. Поспішайте ж, усі в замку чекають на вас, і я ручуся, що вам там буде ліпше, ніж тут, якщо наступне відповідатиме тій цікавості, з якою вас хочуть бачити.
Я даю себе переконати, підводжуся, одягаюся, мене підтримують під руки. Я попрощався з докторшею і хотів уже сідати в колясу, як ця жінка, наблизившися до мене, смикнула за рукав і попросила відійти в кут кімнати, щоб мені щось сказати:
— Ви, наш друже, — сказала вона, — сподіваюся, не маєте жодних підстав нарікати на нас; доктор урятував вашу ногу, а я, я добре вас доглядала і сподіваюся, що в замкові ви не забудете про нас.
— Що я можу для вас зробити?
— Попросіть, щоб перев'язувати вас кликали лише мого чоловіка. Там живе багато людей. Це найкраща практика в цій околиці. Володар замка щедра людина, там щедро платять.