Тій белькотусі кращого й не треба. Хай же говорить.
Пан. Ти починаєш гніватися.
Жак. Бо я теж говорити охочий.
Пан. Дійде й до тебе черга.
Жак. Або не дійде.
Чую, читачу: от, кажете ви, справжня розв'язка "Понурого добродійника"[34]. Звичайно. Якби я був автор тієї п'єси, я ввів би в неї персонажа, що здавався б епізодичним, але справді не був би таким. Цей персонаж з'являвся б іноді, і його присутність була б умотивована. Перший раз він прийшов би просити ласки, але, боячись кепського вітання, вийшов би ще перед приходом Жеронта. Та наскок виконавців на його хату додав би йому другий раз сміливості дочекатися Жеронта, але той не схотів би його бачити. Нарешті, я привів би його на розв'язку, що в ній він достоту заграв би роль корчмаревого кума; у нього, як і в того селянина, була б дочка, яку він збирався віддати до модистки, і син, якого він збирався забрати зі школи та найняти, а сам вирішив старцювати, аж поки не обридне йому життя. Став би понурий добродійник перед ним навколішки, почув би картання, яке заслужив, мусив би вдатися до всієї родини, щоб упанькала боржника й умовила його прийняти нову допомогу. Понурий добродійник був би покараний, пообіцяв би виправитись, але тої ж миті знову показав би свою вдачу, обурившись на дійових осіб, що обмінювалися гречностями на прощання. Він сказав би різко: "До біса церемо…" Але спинився б на півслові й сказав би лагідніше до небог: "Ну, небоги, дайте мені руку й ходімо".
– А щоб цей персонаж був ув'язаний наприкінці п'єси, ви зробили б його піклувальником Жеронтового небожа?
– Дуже добре!
– І гроші дядько позичив би на прохання небожа?
– Чудово!
– І через цю позику дядько мав би зуб на небожа?
– Саме так!
– І розв'язка цієї втішної п'єси була б лише генеральною репетицією з участю цілої родини того, що він попереду зробив з кожним своїм родичем зокрема?
– Ваша рація.
– Якщо зустріну коли‑небудь пана Гольдоні, я розкажу йому сцену в корчмі.
– І добре зробите. Йому стане хисту, щоб її використати.
Повернулась господиня, знову‑таки з Ніколь на руках, і сказала:
– Сподіваюсь, обід ви матимете добрий. Допіру прибув браконьєр, лісничий теж не забариться…
І кажучи так, узяла стільця. Ось вона сіла й почала своє оповідання:
Хазяйка. Не треба довіряти слугам. У панів немає гірших ворогів…
Жак. Ви не тямите, що кажете, пані. Є гарні слуги, є погані, і гарних слуг набереться, мабуть, більше, ніж гарних панів.
Пан. Ви теж своїх слів не тямите, Жаку, і допускаєтесь нескромності, що й вас уже уразила.
Жак. Бо пани…
Пан. Бо слуги…
Ну, читачу, що заважає мені зчинити між цими трьома персонажами такий ґвалт, щоб Жак узяв за плечі хазяйку й викинув її з кімнати; щоб пан узяв за плечі Жака й вигнав його; щоб один пішов у один бік, а другий – у другий і щоб ви не почули ні хазяйчиної історії, ні продовження історії Жакового кохання? Заспокойтесь, я цього не зроблю.
Тож хазяйка почала знову:
– Слід сказати, що злих чоловіків є дуже багато і жінок так само.
Жак. І що недалеко по них ходити.
Хазяйка. А ви чого сікаєтесь? Я жінка, мені й личить говорити про жінок, що мені заманеться. А ваша похвала мені ні до чого.
Жак. Моя похвала не гірша від людської.
Хазяйка. Ваш слуга, пане, вдає розумника і вас зневажає. У мене теж є слуги, та хай би вони спробували!..
Пан. Мовчіть, Жаку, дайте пані сказати.
Збадьорена цими пановими словами, хазяйка підводиться, підступає до Жака, береться кулаками в боки, забувши, що на руках у неї Ніколь, отож Ніколь падає на підлогу, борсаючись у сповитку й голосно гавкаючи, хазяйка під її гавкіт кричить, Жак під їхній гавкіт і крик регоче, а пан, відчинивши табакерку й нюхаючи табаку, мимоволі посміхається. У всьому заїзді сум'яття.
– Нанон, Нанон, мерщій, мерщій пляшку горілки!.. Моя бідна Ніколь іздохла… Розповийте її… Яка ви незграба!
– Роблю як можу краще.
– Як вона скавулить! Пустіть, я сама… Вона здохла! Смійся, лобуряко, тут справді є з чого посміятись… Моя бідна Ніколь іздохла!
– Та ні ж бо, пані, вона, по‑моєму, очуняє, ось уже ворушиться…
І Нанон взялася собачці носа натирати і заливати їй у горлянку горілку, тоді як хазяйка голосила й лютувала на зухвалих слуг. От Нанон каже:
– Гляньте, пані, вона очі розплющує, ось дивиться на вас.
– Бідне звірятко, воно як не заговорить! Хто б то не зворушився?
– Погладьте ж її, пані, трохи, скажіть їй що‑небудь.
– Іди до мене, бідненька моя Ніколь, скавчи, дитятко, скавчи, якщо тобі так легше. Що в людей, що в тварин одна доля: ледарям, зайдам, горлопанам та ненажерам щастя, а найкращому у світі створінню – саме лихо…
– Ваша правда, пані, немає справедливості на землі.
– Мовчіть, сповийте її знову, покладіть на мою подушку і майте на увазі, що за її скавуління я з вас вирахую гроші. Іди ж сюди, бідне моє звірятко, дай поцілую тебе ще раз, поки ще не віднесли тебе… Які ж то добрі ці собаки! Воно любіше…
Жак. Ніж батько, мати, брати, сестри, діти, слуги, дружина…
Хазяйка. Атож, і не смійтеся. Воно ж невинне, воно вірне, воно вам зла ніколи не заподіє, а оте все…
Жак. Хай живуть собаки! Немає нічого досконалішого під небом.
Хазяйка. Як і є щось досконаліше, то, у всякому разі, не людина. Хотілося б мені, щоб ви побачили мірошникового песика, це моєї Ніколь закоханець; той вас усіх до одного присоромив би. Він прибігає вдосвіта більше, як за льє, стає під вікном і зітхає, зітхає так, що аж жаль бере. Хоч яка там погода, він не зрушить з місця – хай там його дощ періщить, хай його піском засипає, так, що тільки вуха та кінчик носа стирчить… Чи зробили б ви те задля жінки, хоч би вона вас кохала найщиріше?
Пан. Це надзвичайно ґречно.
Жак. Та де ж таку жінку взяти, щоб коло неї варт було так упадати, як коло вашої Ніколь?
Проте пристрасть до тварин не була в хазяйки панівною пристрастю, як це можна подумати, – панівною пристрастю була в неї балачка. Надто коли вона знаходила вдячного слухача. Тож вона не дала себе просити, щоб продовжити перервану історію про незвичайне одруження, тільки поставила умову, щоб Жак мовчав. Пан за Жака пообіцяв мовчати. Жак недбало вмостився в кутку, заплющивши очі, насунувши на вуха ковпака, і до хазяйки повернувся мало не спиною. Пан кахикнув, сплюнув, висякався; витяг годинника, поглянув, котра воно година, витяг табакерку, постукотів по покришці, нюхнув табаку, і хазяйка приготувалася зазнати солодкої втіхи просторікування.
Хазяйка мала вже почати, аж ось почула собаче скавуління.
– Нанон, підіть же до бідного звірятка… О, як же я розхвилювалася, забула вже, про що казала.
Жак. Ви ще нічого не сказали.
Хазяйка. Ті два добродії, з якими я сварилась з приводу моєї Ніколь, коли ви приїхали, пане…
Жак. Скажіть: панове…
Хазяйка. Чому це?
Жак. Тому що досі до нас ставилися із цією ввічливістю, і я до неї звик. Пан називає мене Жак, а інші – пан Жак.
Хазяйка. Я не називаю вас ні Жак, ні пан Жак, я не вам розповідаю… (Пані! – Що таке? – Рахунок номеру п'ятому. – Подивіться на ріжку каміна.) Ті два добродії – справжні дворяни; вони їдуть з Парижа в маєток старшого з них.
Жак. Звідки це ви знаєте?
Хазяйка. Вони самі так кажуть.
Жак. Добрий доказ!
Пан зробив знак хазяйці, з якого вона зрозуміла, що Жак несповна розуму. Хазяйка відповіла панові на знак, співчутливо знизавши плечима, й мовила:
– В його літа! Як це прикро!
Жак. Прикро ніколи не знати, куди йдеш.
Хазяйка. Старшого звати маркіз Арсизький. Це гуляка, дуже приємний, у жіночу чесноту не дуже вірить.
Жак. Має рацію.
Хазяйка. Ви перебиваєте мене, пане Жак.
Жак. Я не вам це кажу, пані хазяйко "Великого Оленя".
Хазяйка. Проте пан маркіз знайшов таку дивовижну жінку, що проти нього встояла… Звалась вона пані де Лапомрей. То була вдова – добропристойна, родовита, багата й горда. Пан Арсизький відмовився від усіх своїх знайомств заради пані де Лапомрей, почав запопадливо залицятися до неї, силкувався всіма можливими жертвами довести, що кохає її, і навіть запропонував їй одружитись. Але ця жінка була така нещасна за першим чоловіком, що… (Пані! – Що таке? – Ключа від засіки з вівсом. – Подивіться на цвяху, а як там немає, – у скрині.) що воліла краще всілякого лиха зазнати, ніж удруге вийти заміж…
Жак. О, коли б це було написано на небі!
Хазяйка. Ця жінка жила дуже відлюдно. Маркіз був давній приятель її чоловіка. Вона прийняла його й продовжувала далі приймати. Постійне маркізове напосідання, та ще його молодість, обличчя, вияви найщирішої пристрасті, самотність, потреба ніжності, одне слово – усе те, що не лишає нас байдужими до чоловіків… (Пані! – Що таке? – Поштар. – Проведіть його до зеленої кімнати й почастуйте, як звичайно.)…справило на неї відповідне враження, і пані де Лапомрей, витримавши маркізову облогу упродовж кількох місяців і зажадавши після цього найурочистіших присяг, ущасливила зрештою маркіза, і він тішився б з найсолодшої долі, що випала йому, якби міг зберегти до коханої почуття, в яких він присягався їй і які вона мала до нього. Адже тільки жінки, пане, вміють кохати, чоловіки в цьому не тямлять нічогісінько…. (Пані! – Що таке? – Брат‑прохач. – Дайте йому дванадцять су від цих добродіїв, шість су від мене, і хай піде по інших кімнатах.) Через кілька років життя з пані де Лапомрей почало здаватися маркізові одноманітним. Він запропонував їй бувати в товаристві, приймати хоч когось у себе, улаштовувати обіди, і вона на це погодилася. Помалу‑малу він день і два до неї не з'явився; помалу‑малу не прийшов на обід‑вечірку, що сам улаштував; помалу‑малу скоротив свої одвідини; все в нього пильні справи були; коли приходив, казав яке слово, мостився в крісло, брав книжку, відкладав її, говорив із собакою або дрімав. Увечері мусив рано йти додому через здоров'я, що зовсім похитнулось, – така була Троншенова[35] думка.