Адже йдеться лише про два нулі…
– Давайте не торкатись грошових справ, – перебила його пані Вонсовська.
– Гаразд! А що б ви, пані, сказали про мене, якби я називався не Вокульським, а Волькуським і з допомогою такого незначного переставлення буков вліз в дім покійної Заславської і там мав честь познайомитися з вами?..
Як би ви назвали такий спосіб зав'язувати знайомства і здобувати прихильність людей?..
На рухливому обличчі пані Вонсовської одбилась відраза.
– Але яке це має відношення до барона і його дружини?..
– Має, дорога пані, те відношення, що не можна присвоювати собі чужі титулу. Кокотка кінець кінцем може бути істотою корисною, і ніхто не має права докоряти їй за професію; але кокотка, яка прикривається машкарою непорочності, – обманює інших. А за це вже можна докоряти.
– Жах! – спалахнула Вонсовська. – Але нехай… Скажіть мені, будь ласка, що суспільство втрачає на такій містифікації?..
У Вокульського зашуміло в вухах.
– Часом навіть виграє, коли якогось наївного простака нападає божевілля, яке називається ідеальною любов'ю, а він ціною неймовірних небезпек здобуває багатство, щоб покласти його до ніг свого ідеалу… Але суспільство часом і втрачає, коли той йолоп, збагнувши містифікацію, падає зламаний, ні до чого не здатний… Або… не розпорядившись майном, кидається… тобто стріляється з паном Старським і дістає кулею по ребрах… Отже, світ втрачає: одне розбите щастя, один надвереджений розум, а може, й людину, яка могла б зробити щось путяще.
– Та людина сама собі винна.
– Ви правду кажете: була б винна, якби не нагадалась і не зробила, як барон, тобто не покінчила з своєю дурістю і ганьбою…
– Коротше кажучи, чоловіки не відмовляються від своїх варварських привілеїв щодо жінок…
– Тобто вони не визнають жіночого привілею зваблювати чоловіків…
– Але хто не визнає угод, той починає війну, – з запалом промовила пані Вонсовська.
– Війну? – сміючись, повторив Вокульський.
– Так, війну, в котрій дужча сторона переможе… А хто дужчий, ми зараз побачимо! – вигукнула папі Вонсовська, стрясаючи кулачком.
В цю мить сталось щось несподіване. Вокульський раптом схопив обидві руки Вонсовської і стиснув їх трьома пальцями своєї руки.
– Що це означає?.. – спитала вона, бліднучи.
– Пробуємо, хто дужчий.
– Ну… годі жартувати.
– Ні, пані, це не жарти… Це тільки скромний доказ, що я з вами, як з представницею воюючої сторони, можу зробити, що мені захочеться. Так чи ні?
– Пустіть мене! – крикнула вона, вириваючись. – Бо покличу слуг.
Вокульський пустив її руки.
– Значить, жінки воюватимуть з допомогою слуг?.. Цікаво, якої плати зажадають ці союзники і чи дозволять вам порушувати зобов'язання?
Пані Вонсовська пильно подивилася на нього – спочатку з тривогою, потім з обуренням і, нарешті, здвигнула плечима.
– Знаєте, що мені спало на думку?
– Що я збожеволів.
– Приблизно так.
– В товаристві такої чарівної жінки й за такою суперечкою це було б цілком природно.
– Ах, який банальний комплімент!.. – вигукнула вона, скривившись. – В усякому разі, мушу визнати, що ви мені трохи сподобалась. Трохи… Але ви не витримали своєї ролі, пустили мої руки, і це мене розчарувало…
– О, я міг би не пустити рук.
– А я могла б покликати слуг…
– А я, прошу пробачення, міг би заткнути вам рота…
– Що?.. Що ви кажете?..
– Те, що ви чуєте.
Вонсовська знову здивувалася.
– Знаєте, – сказала вона, по-нагюлеонівському схрестивши на грудях руки, – ви або дуже оригінальний, або… погано вихований…
– Я зовсім не вихований.
– Значить, ви справді оригінальний, – тихо сказала вона. – Шкода, що Бельця не взнала цієї вашої риси…
Вокульський закам'янів. Не тому, що почув це ім'я, а тому, що відчув у собі разючу зміну. Панна Ізабелла була йому абсолютно байдужа, натомість його почала вабити пані Вонсовська.
– Треба вам було одразу викласти свою теорію, як оце мені, тоді між вами не виникло б непорозуміння.
– Непорозуміння?.. – запитав Вокульський, широко відкриваючи очі.
– Так, бо наскільки мені відомо, вона готова пробачити вам.
– Пробачити?..
– Я бачу, ви ще не зовсім… очуняли, – зауважила вона недбало, – коли не відчуваєте, як непристойно ви поведися. Порівняно з вашими ексцентричними вихватками навіть барон здається делікатною людиною.
Вокульський так щиро зареготав, що його самого це занепокоїло. А пані Вонсовська говорила далі:
– Ви смієтеся?.. Я вибачаю вам, бо розумію, що означав такий сміх: це найвищий ступінь страждання…
– Присягаюсь вам, що вже десять тижнів я не почував себе таким вільним… Боже мій! Навіть два роки… Мені здається, що весь цей час мій мозок мучив якийсь страшний кошмар, а от в цю хвилину він кудись зник… Аж тепер я відбув, що врятований, і врятований завдяки вам…
Голос його тремтів. Він узяв її за обидві руки й почав палко цілувати. Пані Вонсовській здалося, що в очах його забриніли сльози.
– Врятований… і вільний! – повторював він.
– Слухайте, – холодно промовила вона, відбираючи руки. – Я знаю все, що між вами сталось… Ви вчинили недостойно, підслухавши розмову, яку я знаю в усіх подробицях, як і багато чого іншого… То був звичайнісінький флірт…
– Ага, то це називається фліртом! – перебив він її. – Коли жінка стає подібною до буфетної серветки, якою кожен може обтирати собі пальці й губи?.. Значить, це флірт? Гаразд!..
– Мовчіть!.. – вигукнула пані Вонсовська. – Я не заперечую, що Бельця повелася негарно, але… ви осудите самі себе, коли я скажу вам, що вона вас…
– Любить, еге ж? – спитав Вокульський, погладжуючи свою бороду.
– Ну, любить!.. Поки що жаліє вас… Не хочу наводити подробиць, скажу лише, що за ці два місяці я майже щодня зустрічалася з нею… що весь цей час вона тільки й говорила йро вас, що найулюбленішим місцем її прогулянок був… заславський замок!.. І скільки разів вона сідала на тім камені з написом, стільки разів я бачила на її очах сльози… А одного разу вона навіть добре розплакалась, повторюючи вирізьблені на тому камені рядки:
Я біля тебе буду завжди, всюди,
Бо ж часточку душі я скрізь лишив…
Що ви на це скажете?
– Що я скажу? – перепитав Вокульський. – Присягаюсь, що зараз я бажаю в цю хвилину єдиного: щоб від мого знайомства, з панною Ленцькою не залишилось найменшого сліду. А насамперед від того каменя, який її так розчулює.
– Якби це була правда, я мала б чудовий доказ чоловічої сталості.
– Ні, пані, ви мали б тільки доказ чудодійного одужання, – схвильовано сказав він. – Боже! Мені здається, що мене хтось на кілька років замагнетизував, що два місяці тому мене насміло розбудили і що я аж сьогодні остаточно опам'ятався…
– Ви це серйозно кажете?
– Хіба ви не бачите, який я щасливий? Я знайшов сам себе і знову належу сам собі… Повірте мені, що це чудо, якого я зовсім не розумію, але яке можна порівняти лише з пробудженням від летаргії людини, що вже лежала в труні.
– І чим ви це пояснюєте? – спитала вона, опустивши очі.
– Насамперед вашим впливом… І тим, що я нарешті наважився ясно сформулювати перед кимось думки, які в мені давно постали, але мені бракувало сміливості в цьому признатись. Панна Ізабелла – жінка іншої породи, ніж я, і тільки якесь божевілля могло прикувати мёне до неї.
– І що ж ви зробите після такого цікавого відкриття?
– Не знаю.
– Ви не знайшли, бува, жінки своєї породи?
– Можливо.
– Це напевне та пані… пані Ста… Ста…
– Ставська?.. Ні, швидше ви.
Пані Вонсовська встала з крісла і спогорда глянула на нього.
– Розумію, – сказав Вокульський. – Мені треба йти?
– Як хочете.
– І на ceлo ми вже разом не поїдемо?
– Безумовно, ні… Хоча… я не бороню вам туди приїхати… У мене, мабуть, буде Бельця.
– В такому разі я не приїду.
– Я не кажу, що вона обов'язково буде.
– І я застану вас одну?
– Можливо.
– І ми розмовлятимемо так, як сьогодні?.. Будемо їздити на прогулянки, як колись?..
– І між нами розпочнеться війна, – зауважила пані Вонсовська.
– Попереджаю, що я її виграю.
– Справді?.. І, може, зробите мене своєю невільницею?..
– Так. Я спочатку довів би вам, що вмію владарювати, а потім упав би навколішки і благав би дозволу стати вашим невільником.
Пані Вонсовська обернулась і вийшла з вітальні. На порозі вона на мить спинилась, і, озирнувшись через плече, сказала:
– До побачення… на селі!..
Вокульський вийшов від неї як п'яний. Опинившись на вулиці, він пробурмотів:
– Звичайно, я одурів.
Він оглянувся й помітив у вікні пані Вонсовську, що виглядала з-за фіранки. "Хай тобі чорт! – подумав він. – Чи не влип я знову в якусь історію?.."
Йдучи вулицею, Вокульський весь час думав про ту зміну, що сталася в ньому.
Йому здавалося, ніби він з безодні, де панувала темрява й божевілля, вибрався на денне світло. Кров швидше пульсувала в його жилах, дихалось легше, думки точились незвичайно вільно; в усьому тілі він відчував бадьорість, а в серці незбагненний спокій.
Його вже не дратував вуличний рух, радісно було дивитись на юрбу. Небо здавалось синішим, будинки світлішими, і навіть курява, пронизана сонячним промінням, була прекрасна.
Але найприємніше було йому дивитися на молодих жінок, на їхні гнучкі рухи, усміхнені губи та звабливі погляди. Кілька з них подивились йому просто в обличчя, ласкаво й кокетливо. У Вокульського швидше забилося серце і з ніг до голови пробіг якийсь гарячий струм. "Гарні!.." – подумав він.
Але раптом згадав пані Вонсовську і змушений був визнати, що з-поміж усіх гарних жінок вона найкраща, а найголовніше – найзвабливіша. Яка у неї постать, яка чудова лінія ноги, а колір обличчя, а очі – оксамитні й разом блискучі, як брильянти… Він готовий був заприсягтися, що відчуває дух її шкіри, чує її нервовий сміх, і в голові у нього зашуміло лише на думку про те, що він може доторкнутись до неї.
– Ото, мабуть, шалений темперамент!.. – пробурмотів він. – Закусав би її!..
Образ пані Вонсовської так невідступно переслідував і дратував його, що він вирішив увечері ще раз піти до неї. "Вона ж запросила мене обідати й вечеряти, – думав він, відчуваючи, яд у нього закипає кров. – Вижене за двері?..
То нащо ж би вона кокетувала зі мною? Що я їй не байдужий, це я знаю давно, а що вона мені дуже подобається, це теж чогось варте".
Раптом повз нього пройшла якась шатенка з очима, як фіалки, і з дитячим обличчям, і Вокульський здивовано помітив, що й ця йому подобається.
За кільканадцять кроків від свого дому він почув, що хтось гукає:
– Гей! Гей! Стаху!..
Вокульський обернувся і на веранді кафе побачив доктора Шумана.