– Я дам вам води або вина.
– Дякую, – відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. – Ви ж бачите, що я справді нездоровий.
Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.
– Так, – мовила мова, – ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…
Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. "Що це зі мною робиться?" – подумав він.
– В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано – сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!
Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.
Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.
– Подай вина, – наказала вдовичка. – Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.
Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.
Пані Вонсовська иалида обидва.
– Пийте, – сказала вона.
Вокульський вихилив бокал одним духом.
– Отак, прекрасно!.. За ваше здоров'я! – додала вона і випила. – А тепер випийте за моє…
Вокульський випив другий бокал.
– А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!
– Пробачте, пані, – промовив він, – але я не хочу впитися.
– Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?
– Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.
– Справді?.. – вигукнула пані Вонсовська. – Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.
Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:
– Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?
– Добре зробив, – відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.
Пані Вонсовська підхопилася з крісла.
– Що-о?! – крикнула вона. – Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…
– Що ж він такого зробив?
– Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…
– А й справді, – подумавши, сказав Вокульський. – Він же міг, нічого нікому не кажучи, пустити собі кулю в лоб, спочатку записавши жінці все своє майно.
Пані Вонсовська страшенно обурилась.
– Безумовно, так зробив би кожен мужчина, який має хоч краплю шляхетності і честі… Він краще вбив би себе, аніж тягнув би до ганебного стовпа жінку, кволу істоту, якій так легко помститись, маючи за плечима багатство, високе становище й суспільні забобони!.. Від вас я цього не сподівалась… Ха-ха-ха!.. І це та нова людина, той герой, що мучиться й мовчить… О, ви всі однакові!..
– Пробачте, пані… Але які саме претензії ви маєте до барона?
В очах Вонсовської спалахнули блискавки.
– Любив барон Евеліну чи ні? – спитала вона.
– До божевілля!
– А от і неправда!.. Він удавав, що її кохав, брехав, що божествить… А в першому ж випадку довів, що навіть трактував її не як рівну собі людину, а як невільницю, якій за хвилинну слабість можна накинути мотузку на шию, витягнути на ринок і прилюдно осоромити… Ех ви, владарі світу, облудні істоти! Поки вас засліплює звірячий інстинкт, ви повзаєте коло ніг, готові вчинити будь-яку підлість, брешете: ти найдорожча… ти божественна… за тебе я віддам життя… А коли нещасна жертва повірить вашим брехливим клятвам, ви починаєте нудитись… Коли ж вона піддасться природному потягові, ви топчете її ногами… Ах, як це обурливо, як підло!.. Ви будете нарешті говорити?..
– Скажіть, будь ласка, був у баронеси з Старським роман?
– Отак зразу й роман! Вона з ним фліртувала, зрештою, він був її… предметом.
– Предметом? Не знав такого слова. Ну, якщо Старський був її предметом, то чому ж вона вийшла за барона?
– Бо він на колінах благав її про це, погрожував, що вкоротить собі віку.
– Пробачте, але… чи він благав її тільки про те, щоб вона зволила прийняти його ім'я та майно, чи й про те, щоб не мала собі інших "предметів"?
– А ви?.. А мужчини?.. Що ви виробляєте до шлюбу й після шлюбу? Отже, й жінка…
– Бачите, пані, нам змалечку тлумачать, що ми грубі тварини, і єдине, що може зробити нас людьми, це любов до жінки, якої шляхетність, невинність і вірність трохи втримує світ від остаточного оскотинення. Ну, ми й віримо в ту шляхетність, невинність і таке інше, обожуємо її, падаємо перед нею навколішки…
– І правильно, бо самі ви набагато гірші за жінок.
– Ми визнаємо це і всілякими способами твердимо, що цивілізацію створює мужчина, але тільки жінка може її облагородити… Але якщо жінки почнуть наслідувати нашу звірячість, то чим же вони будуть кращі за нас, а головне – за що ми їх повинні божествити?
– За любов.
– Правильно, це чудова річ! Але якщо Старський одержує любов тільки за свої палкі погляди та вусики, то яка ж рація комусь другому платити за неї своїм ім'ям, майном і свободою?
– Я вас все менше розумію, – промовила пані Вонсовська. – Ви визнаєте, що жінки рівні з чоловіками, чи ні?
– Загалом рівні, а в окремих аспектах – ні. Щодо розуму і працездатності, то пересічна жінка стоїть нижче за чоловіка; а моральністю та почуттями повинна бути настільки вища за нього, що це нібито врівноважує цю нерівність. Принаймні так нам весь час тлумачать, а ми в це віримо і, незважаючи на численні докази неповноцінності жінок, все-таки ставимо їх вище за себе… Але тому що баронеса знехтувала свої чесноти, а що вона вже давно їх знехтувала, це ми всі бачили, то нема нічого дивного, що вона втратила і привілеї. От чоловік і порвав з нею, як з нечесним спільником.
– Але ж барон – немічний дід!..
– То чого ж вона за нього пішла, навіщо навіть слухала його любовний лемент?
– Отже, ви не розумієте, що жінка інколи змушена буває продатись? – запитала пані Вонсовська, то бліднучи, то червоніючи.
– Розумію, пані, бо… й я сам колись продався був, тільки не задля багатства, а через злидні.
– І що ж?
– Але жінка моя наперед знала, що я не невинний, а я не обіцяв їй кохання. Я був дуже кепським чоловіком, але зате, як людина куплена, був дуже ретельним продавцем і найвірнішим її слугою. Ходив з нею по костьолах, по концертах і театрах, розважав її гостей і фактично потроїв її прибутки від магазину.
– І не мали коханок?
– Не мав, пані. Я так гірко переживав свою неволю, що не смів навіть дивитись на інших жінок. Отже, ви мусите визнати, що я маю право бути суворим суддею баронеси, яка, продаючись, знала, що у неї купують… не робочу силу.
– Який жах! – шепотіла Вонсовська, дивлячись в землю.
– Так, пані. Торгівля людьми – жахлива річ, а ще жахливіша – торгівля самим собою. Але найганебніше – ошукати в такому продажі спільника. І якщо шахрайство виявиться, то наслідки для викритого завжди будуть дуже прикрі.
Якийсь час обоє вони сиділи мовчки. Вокульський похмурнів, пані Вонсовська нервувала.
– Ні! – раптом вигукнула вона. – Я таки доб'юсь від вас рішучого слова!
– Про що?
– Про різні питання, на які ви дасте мені просту і ясну відповідь.
– Це буде екзамен?
– Щось подібне до нього.
– Я вас слухаю.
Здавалося, Вонсовська вагається. Проте вона перемогла себе і запитала:
– Отже, ви таки вважаєте, що барон мав право одіпхнути і знеславити жінку?
– Котра його обманила?.. Мав.
– Що ви називаєте обманом?
– Те, що вона приймала запевнення барона в коханні, хоч мала "предмет", як ви його називаєте, – Старського.
Пані Вонсовська прикусила губу.
– А скільки таких "предметів" було у барона?
– Напевне, стільки, скільки йому траплялось нагод та вистачило охоти, – відповів Вокульський. – Але барон не удавав з себе невинного, не називав себе зразком моральної чистоти й не претендував за це на пошану… Якби барон скорив чиєсь серце, запевняючи, що ніколи не мав коханок, а насправді мав їх, він також обманив би. Але це, здається, не турбувало його наречену.
Пані Вонсовська усміхнулась.
– Ви просто чудовий… Яка ж жінка запевнятиме вас, що у неї не було коханців?..
– Значить, вони були й у вас?
– Пане Вокульський!.. – спалахнула вдовичка, підхопившись з місця. Проте одразу заспокоїлась і холодно сказала: – Попрошу вас трохи обережніше вибирати аргументи.
– Навіщо? У нас же з вами рівні права, і я зовсім по ображусь, коли ви запитаєте мене, скільки у мене було коханок.
– Не цікавлюсь.
Вона знов почала ходити по кімнаті. Вокульський затремтів від гніву, але стримався.
– Так, признаюсь вам, – почала вона, – що у мене є деякі забобони. Але ж. я лише жінка, у мене навіть мозок легший, як твердять ваші антропологи; до того я залежна від стосунків з людьми, від поганих звичаїв та ще бог його знає, від чого… Але якби я була розумним мужчиною, як ви, та вірила в прогрес, як ви, то зуміла б звільнитися від цих наносних впливів хоч би для того, аби визнати, що жінка рівноправна з чоловіком.
– Тобто щодо "предметів"?
– Тобто, тобто… – перекривила вона його. – Я ж і говорю про ті "предмети".
– О!.. То нащо ж нам ждати сумнівних результатів прогресу? Вже й зараз з цього погляду є багато рівноправних жінок. Вони навіть створили досить впливову організацію, яка називається – кокотки. Але дивна річ: користуючись успіхом у мужчин, вони не можуть похвалитись прихильністю жінок…
– З вами не можна говорити, – зауважила Вонсовська.
– Зі мною не можна говорити про рівноправність жінок?
У пані Вонсовської загорілись очі і обличчя раптом почервоніло. Вона сіла в крісло, ударила рукою по столі й вигукнула:
– Гаразд!.. Я витримаю ваш цинізм і говоритиму навіть про кокоток. Знайте ж, що тільки нікчемні люди здатні порівнювати дам, які продаються за гроші, з чесними і благородними жінками, які віддаються з любові…
– Разом з цим удаючи невинних?
– Хоч би й так. ' – І обдурюючи одного за одним простаків, котрі їм вірять?
– А що їм той обман шкодить? – запитала вона, зухвало дивлячись йому в очі.
Вокульський зціпив зуби, але опанував себе і спокійно сказав:
– Як ви вважаєте, що про мене сказали б мої спільники, якби мій капітал становив не шістсот тисяч карбованців, як вони вважали, а тільки шість, і я, знаючи про такі чутки, не-заперечував їх?..